Воно - Кінг Стівен

У той момент йому здавалося, що всі інші — це гурт найкращих хлопців, яких тільки можна намріяти мати у себе в друзях. Їм було добре разом, вони ідеально вписувалися один в одного краями. Ніяк краще він не міг собі цього пояснити, а оскільки в жодному поясненні, схоже, потреби не було, то він вирішив: хай буде таке, яке є.

Він подивився на Бена, котрий незграбно тримав сигарету й часто спльовував так, ніби її смак йому не вельми подобався. Поки Едді дивився, Бен її загасив і прикрив довгий недопалок землею.

Піднявши голову, Бен помітив, що Едді на нього дивиться, і відвернувся, зніяковілий.

Едді поглянув на Білла й побачив у нього на обличчі дещо таке, що йому не сподобалося. Білл задивився поза воду на дерева та кущі на тому боці, його сірі очі були в задумі. Знову той замислений вираз у нього на обличчі. Едді подумав, що вигляд у Білла такий, ніби щось гризе йому серце.

Немов прочитавши його думку, Білл обернувся. Едді посміхнувся, але Білл не відповів йому посмішкою. Він поклав свою сигарету й роззирнувся на інших. Навіть Річі втягнувся у тишу своїх думок — подія, що траплялася майже так само рідко, як місячне затемнення.

Едді знав, що Білл рідко каже бодай щось важливе, якщо не панує цілковита тиша, бо балакати йому було таки важко. І раптом йому схотілося, щоб він дійсно що-небудь сказав, бо той Річі включиться зі своїми Голосами. Раптом він відчув упевненість, що Білл ось-ось розкриє рота й скаже щось жахливе, щось таке, що геть усе змінить. Едді машинально потягнувся по інгалятор, дістав його й затис у руці. Зробив він це, навіть не усвідомлюючи, що робить.

— А ч-ч-чи м-м-можу я вам, х-х-хлопці, дещо ска-а-азати? — запитав Білл.

Всі подивились на нього. "Утни жарт якийсь, Річі, — подумав Едді. — Утни жарт, сказони щось геть нахабне, шокуй його, мені однаково що, тільки заткни його. Що б там не було, я не хочу того чути. Я не хочу, щоб все змінювалося, я не хочу бути наляканим".

У голові в нього прошепотів похмурий, хрипкий голос: "Я це зроблю всього за дайм".

Едді здригнувся, намагаючись перестати думати про той голос і раптовий образ, який той викликав у його мозку: будинок на Нейболт-стрит, переднє подвір'я заросле бур'янами, велетенські соняхи кивають в один бік у занехаяному саду.

— Звісно, Великий Білле, — промовив Річі. — Що таке трапилося?

Білл відкрив рота (ще більше тривоги з боку Едді), закрив (благословенне полегшення в Едді), а потім знову його відкрив (відновлення тривоги).

— Я-а-акщо ви, х-х-хлопці, сміятиметеся, я ніколи б-б-більше з ва-а-ами не гуляю, — промовив Білл. — Це б-б-безумство, але, клянуся, я не в-в-в-вигадую. Це було сп-п-правді.

— Ми не будемо сміятись, — пообіцяв Бен. Він роззирнувся на інших. — Хіба не так?

Стен похитав головою. Так само й Річі.

Едді хотілось сказати: "Будемо, будемо, Білле, ми кишки собі порвемо з реготу й казатимемо, що ти зовсім тупий, то чому б тобі просто зараз же не заткнутися". Але, звісно, нічого такого промовити він не міг. Все ж таки, це був Великий Білл. Він жалюгідно похитав головою. Ні, він не сміятиметься. Ніколи в житті він не був менше схильним до сміху.

Отак вони там сиділи понад греблею, яку їх навчив будувати Бен, переводячи погляди з обличчя Білла на плесо, що ширилося, і на болото, яке також ширилося поза ним, і дивлячись знову на Білла, мовчки слухаючи, поки він їм розповідав, що трапилося, коли він розкрив фотоальбом Джорджа: як шкільна фотографія Джорджа повернула голову й підморгнула йому, як почав кровоточити той альбом, коли він пожбурив його через кімнату. Це була довга, болюча оповідь, і, коли Білл її закінчив, обличчя в нього було червоним і спітнілим. Едді ніколи раніше не чув, щоб він так важко заїкався.

Так чи інак, а нарешті все було розказано. Білл обводив їх очима, одночасно зухвалими та зляканими. Ідентичний вираз Едді побачив на лицях Бена, Річі та Стена. То був щирий, побожний жах. У ньому не було ані найменшої крихти недовіри. І тоді його охопило нагальне прагнення, прагнення підхопитися на рівні й закричати: "Що за божевільна історія! Ти ж сам не віриш у цю божевільну історію, хіба не так, а якщо навіть віриш, ти ж не віриш, ніби ми в неї віримо, хіба не так? Шкільні фотокарточки не можуть підморгувати. Альбоми не можуть кровоточити. Ти з'їхав з глузду, Великий Білле".

Але він не зміг би зробити цього дуже добре, тому що той Самий вираз побожного жаху був також на його власному обличчі. Бачити він цього не міг, але він це відчував.

"Ходи сюди, хлопчику, — зашепотів той хрипкий голос. — Я відсмокчу тобі задарма. Ходи-но сюди!"

"Ні, — простогнав на це Едді. — Прошу, забирайся геть. Я не хочу про це думати".

"Ходи сюди, хлопчику".

А тепер Едді побачив ще дещо — не на обличчі в Річі, принаймні, йому так не здавалося, але на обличчях Стена й Бена точно. Він знав, що воно таке, те дещо; знав, тому що такий самий вираз був і на його обличчі.

Впізнання.

"Я відсмокчу тобі задарма".

Той будинок № 29 на Нейболт-стрит стояв зовсім неподалік Деррійської залізничної станції. Старий, забитий дошками, його ґанок поступово вростав у землю, галявина перед ним стала зарослим полем. У тій високій траві ховався старий, іржавий триколісний велосипед, криво стирчало одне колесо.

Але з лівого боку від ґанку в траві пролягла велика лиса пляма, тож було видно брудні підвальні вікна, вставлені у цегляний фундамент дому, що вже кришився. Саме в одному з тих вікон Едді Каспбрак і побачив уперше лице того прокаженого шість тижнів тому.

6

По суботах, коли Едді не міг знайти нікого, з ким погратися, він часто ходив до залізничної станції. Без якихось особливих причин, йому просто подобалося туди ходити.

Він котився по Вітчем-стрит, а потім зрізав собі шлях на північний захід по шосе № 2 там, де воно перетинало Вітчем. За милю чи трохи далі, на розі шосе № 2 та Нейболт-стрит стояла церковна школа місцевої парафії. Це була вбого-акуратна, дерев'яно-каркасна будівля з великим хрестом на вершечку й написаними над передніми дверима золоченими, заввишки два фути словами: "Пустіть дітей малих, щоб до Мене приходили"[334]. Подеколи в суботу Едді чув зсередини музику та співи. То була богослужбова музика, але той хтось, хто грав там на піаніно, звучав радше, як Джері Лі Льюїс[335], аніж як звичайний церковний піаніст. Співи також звучали, як на вухо Едді, не вельми релігійно, хоча в словах було чимало усякого такого про "прекрасний Сіон", "випрали у крові Агнця"[336] та "що за друга ми маємо в Ісусі". На думку Едді, люди, які там співали, отримували надто багато задоволення, щоб це вважати справжнім церковним співом. Але йому все одно подобалося, як воно звучить — так само, як йому подобалося, коли Джері Лі Льюїс волає: "Всі навкруги аж трусяться танцювати". Інколи він зупинявся на протилежному боці вулиці, притуливши велосипед до дерева, прикидаючись, ніби читає, сидячи на траві, а насправді смикався під музику.

У решту субот церковна школа стояла замкнена й мовчазна, і тоді він, не зупиняючись, проїжджав до залізничної станції, туди, де Нейболт-стрит закінчувалася парковкою, на якій крізь тріщини в асфальті повиростали будяки. Там він притуляв велосипед до дерев'яного паркану й дивився, як повз нього проходять потяги, їх багато було в суботу. Мати розповідала йому, що в старі часи на вокзалі "Нейболт-стрит", який тоді існував, можна було навіть сісти на пасажирський потяг лінії "GS & WM", але пасажирські потяги перестали бігати приблизно в той час, коли розпочиналася Корейська війна[337].

— Якщо сісти на потяг північного напрямку, можна було доїхати до станції Бравнсвіл, — розказувала вона, — а у Бравнсвілі, як хочеш, можна було сісти на потяг, який повезе тебе через усю Канаду, аж до самого Тихого океану. Південний потяг віз до Портленда, і далі до Бостона, а там із Південного вокзалу вся країна була твоєю. Але пасажирські потяги пішли шляхом трамвайних ліній тепер, я гадаю. Ніхто вже не хоче їхати потягом, коли може застрибнути до якогось там "форда" і майнути собі. Ти можеш не проїхатися у потязі ніколи.

Але великі, довгі товарні потяги все ще проходили через Деррі. На південь вони прямували навантажені балансовою деревиною, папером та картоплею, на північ — промисловими товарами для тих міст, які люди в Мейні інколи називають Великою Північчю: Бенгор, Міллінокет, Мечаєс, Преск Айл, Холтон. Едді особливо подобалося дивитися на потяги-автовози, що йшли на північ, навантажені блискучими "фордами" і "шеві". "Колись я матиму таку машину, — обіцяв він собі. — Таку або навіть кращу. Може, навіть "кадилак"!"

Усього там було шість колій, вони пірнали в станцію, як нитки павутини, що стягаються до її центру: Бенгорська й Велика Північна залізниця з півночі, Велика Південна та Західно-Мейнська із заходу, Бостонська й Мейнська з півдня та Південна Приморська зі сходу.

Одного дня два роки тому, коли Едді стояв біля останньої колії й дивився, як проходить повільно потяг, п'яний кондуктор кинув з критого товарного вагона на нього якийсь ящик. Едді, пригнувшись, відскочив назад, хоча ящик приземлився на жужелицю за десять футів від нього. Усередині того ящика щось було, якісь живі істоти, що джеркотіли й рухалися. "Останній рейс, хлопче!" — прокричав той п'яний кондуктор. Він витяг з кишені джинсової куртки пласку коричневу пляшку, перехилив її вгору, випив, а потім жбурнув її на жужелицю, де та й розбилась. Кондуктор показав на ящик: "Ві'неси їх до'ому своїй мамуні. Подарунки від Південної-Йобїї-Приморської залізниці, що прямує на пенсію". Потяг уже віддалявся, набираючи швидкість, і, щоб прокричати ці останні слова, кондуктор перехилився з вагона так, що якусь лячну мить Едді думав, що той зараз з нього випаде сторч головою.

Коли потяг від'їхав, Едді підійшов і обережно нахилився над коробкою. Надто наближатися йому було боязно. Зсередини чулося слизьке, ковзке шарудіння. Якби кондуктор прокричав, що це для нього, Едді так би й залишив там цих істот. Але той гукнув "ві'неси їх до'ому своїй мамуні", а Едді, так само як і Бен, коли справа стосувалася мами, корився.

В одному з порожніх складів з гофрованого заліза він стрельнув моток мотузки та прив'язав ящик до багажника свого велосипеда.