Воно - Кінг Стівен
Падуби й папороті на фут стояли в воді. Навіть сидячи тут, вони бачили, як болото поширюється, посилаючи свіжі псевдоподії, поширюючись на захід. Вище греблі Кендаскіґ, яка ще вранці була мілкою і незагрозливою, перетворилася на непорушну, напухлу водою смугу.
Близько другої години дня плесо перед греблею, що не припиняло поширюватися, забрало стільки узбіччя, що водоспускні шлюзи самі виросли майже до розміру рік. Усі, крім Бена, вирушили у термінову експедицію до звалища на пошуки додаткових матеріалів. Бен не відходив далеко, методично заліплюючи дерниною протікання. Сміттярі повернулися не тільки з дошками, а й з чотирма лисими покришками, іржавими дверцятами від "Гадсона Хорнета"[327] 1949 року та великим шматком будівельної обшивки з гофрованої сталі. Під керівництвом Бена вони прибудували до оригінальної греблі два крила, знову припинивши витікання води по її боках — до того ж з цими, спрямованими під певним кутом проти течії крилами гребля почала працювати навіть краще, ніж перше.
— Зовсім зупинили цю сцикуху, — промовив Річі. — Чоловіче, ти геній.
Бен усміхнувся:
— Нічого особливого.
— Маю трохи "Вінстона", — оголосив Річі. — Хто бажає?
Він видобув з кишені штанів пом'яту червоно-білу пачку й пустив її по руках. Едді, подумавши, яку чортівню може сигарета утворити з його астмою, відмовився. Стен відмовився також. Білл узяв, а після нетривалого роздуму взяв собі сигарету й Бен. Річі видобув книжечку сірників з написом на обкладинці "РОЙ-ТЕН"[328] і спершу дав прикурити сигарету Бену, а потім Біллу. Він уже збирався сам підкурити, але Білл задмухнув сірника.
— Красно дякую, Денбро, ох ти й кисляй.
Білл винувато посміхнувся:
— Т-т-ретій не п-п-підкурює, — сказав він. — Це на н-н-невдачу.
— Невдача спіткала твоїх батьків, коли ти народився, — відповів Річі й підкурив собі сигарету від іншого сірника. Він ліг, підклавши долоні собі під голову. Затиснута в зубах сигарета стирчала вгору. — Смакує добре "Вінстон", як і мусить сигарета, — трішки повернувши голову, він підморгнув Едді. — Хіба неправда, Едсе?
Бен, бачив Едді, дивиться на Річі з сумішшю поваги й недовіри. Едді це міг зрозуміти. Він знав Річі Тозіера вже чотири роки й досі не зовсім розумів, на що здатний Річі. Він знав, що зі шкільних предметів Річі отримує оцінки "А" і "В", але знав також і те, що Річі регулярно отримує "С" і "D" за поведінку. Батько його за це шпетив, а мати мало не плакала кожного разу, коли Річі приносив додому свої погані оцінки за поведінку, і Річі присягався, що виправиться, і можливо, навіть виправлявся… на чверть години чи пару чвертей. Проблема з Річі була та, що він не міг залишатись спокійним довше хвилини, а рота тримати замкненим не міг узагалі. Тут, у Пустовищі, це не робило йому великого лиха, але Пустовище — це не Країна Небувалія і вони не могли залишатися Загубленими Хлопчиками довше, ніж кілька годин поспіль (сама ідея Загубленого Хлопчика з інгалятором у задній кишені змусила Едді посміхнутися). Найгіршим у Пустовищі було те, що з нього завжди треба було йти. Там, у широкому світі, Річі зі своїм базіканням завжди втрапляв у халепи — з дорослими, що було погано, і з такими парубками, як Генрі Баверз, що було навіть гірше.
Чудовим прикладом була його сьогоднішня поява тут. Тільки-но Бен Генском зібрався сказати "привіт", як Річі гепнувся перед ним на коліна. Розпочалася серія глибочезних поклонів, з кожним таким поклоном він вяпав розчепіреними руками по брудному берегу. І в той же час він почав балакати одним з отих своїх Голосів.
Річі мав близько дюжини різних Голосів. Його головна мета, розповів він одного дощового дня, коли вони з Едді сиділи в маленькій кроквяній кімнатці над гаражем Каспбраків, читаючи книжку коміксів про Маленьку Лулу[329], — стати найзнаменитішим у світі черевомовцем. Він збирається стати знаменитішим за Едгара Бергена[330], сказав він, і виступатиме в "Шоу Еда Саллівена"[331] щотижня. Едді був у захопленні від таких амбіцій друга, але передбачав тут певні проблеми. Щонайперше, усі Голоси Річі Тозіера були доволі схожими на голос самого Річі Тозіера. Це не означало, що Річі не міг бути час від часу вельми кумедним, — міг. Щодо жартівливих зауважень чи гучного пердіння термінологія Річі була однаковою: він називав це "утнути класну штуку", і "класні штуки" обох типів він утинав часто… утім, зазвичай у невідповідній компанії. По-друге, коли Річі займався черевомовленням, у нього ворушилися губи. І то не просто трішки, на звуках "б" та "п", а на всіх звуках. По-третє, коли Річі казав, що говоритиме так, наче голос виходить не з нього, зазвичай це не давало жодних великих змін. Більшість його друзів були занадто добрими — або надто збентеженими іноді чарівливим, а часто виснажливим шармом Річі, — щоб указувати йому на ці маленькі недоліки.
Відчайдушно кланяючись перед ошелешеним і збентеженим Беном, Річі приказував своїм, як він його називав, Голосом Ніґера Джима.
— Шукау-бим мивості, це ж буе сам Скирт Келхун![332] — репетував Річі. — Не кавай меве, маса Скирте, cap! Ви сковотить ме на говель-мовель, інак! Шукау-бим мивості, шукау-бим мивості! Тви сотня фунти, хитвивово мняса, вісімсят-вісім дюйми від циці до циці, Скирт-сам пахне, як купа лайна пантеви! Моя сковотить хасяїн на ріньгу, маса Скирте, cap! Моя сковотить хасяїн добве! Тіко не падау-бим ви на сей човний хлоп!
— Н-н-не хвилюйся, — промовив Білл. — Ц-ц-е всього л-л-лиш Р-р-річі. В-в-він бо-о-ожевільний.
Річі скочив на рівні:
— Я все чув, Денбро. Ти мене краще не чіпай, бо нацькую на тебе Скирта.
— К-к-краща ча-а-астка тебе зб-б-бігла по нозі твого б-б-батька, — указав Білл.
— Правда, — відповів Річі, — але поглянь-но, як багато доброго в мені залишилося. Як твої діля, Скирте? Мене звати Річі Тозіер. Голоси — мій важливий козир, — викинув він вперед руку. Бен, украй розгублений, потягнувся до неї своєю. Річі відсмикнув свою назад. Бен скривився. Річі пом'якшав і потис йому руку.
— На той випадок, якщо тобі цікаво, мене звуть Бен Генском, — сказав Бен.
— Бачив інколи тебе в школі, — сказав Річі. Він махнув рукою на водяне плесо, що ширилося. — Це, либонь, була твоя ідея. Ці пісюни були б неспроможні підпалити й петарду вогнеметом.
— Лише за себе кажи, — докинув Едді.
— Ой, ти хочеш сказати, що це була твоя ідея, Едсе? Господи Ісусе, я вибачаюся.
Він упав на коліна перед Едді й знову почав несамовито кланятись.
— Піднімися, перестань, ти бризкаєш на мене грязюкою, — закричав Едді.
Річі вдруге підхопився на рівні й ущипнув Едді за щоку:
— Гарнюній, гарнюній, гарнюній! — вигукував Річі.
— Припини, я це ненавиджу!
— Зізнайся, Едсе, хто побудував греблю?
— Б-б-бен показав н-н-нам як, — сказав Білл.
— Добра робота. — Річі повернувся й відкрив, що поза ним стоїть Стен Юріс, руки в кишенях, спокійно дивиться, як Річі провадить свою виставу. — А це Стен Бос Юріс, — показав Річі Бену. — Стен єврей. Крім того, він убив Христа. Так мені, принаймні, сказав був одного дня Віктор Кріс. Відтоді я зацікавився Стеном. Рахую собі так — якщо він аж такий старий, то мусить бути в змозі купляти нам іноді пиво, правильно, Стене?
— Гадаю, то був мій батько, — сказав Стен низьким, приємним голосом, і це зірвало усіх на регіт, включно з Беном. Едді реготав, аж поки не почав хрипіти, і сльози вже котилися по його обличчю.
— Оце класний жарт! — волав Річі, ходячи навкруг них із задертими над головою руками, наче футбольний рефері, який показує, що додаткове очко зароблено правильно. — Стен Бос утнув класну штуку! Великі моменти історії! Вака-вака-вака!
— Привіт, — кивнув Стен Бену, роблячи вигляд, ніби сам зовсім не помічає Річі.
— Вітаю, — відповів Бен. — Ми вчилися разом у другому класі. Ти був тим хлопчиком, який…
— ... ніколи нічого не говорив, — закінчив Стен, трішки усміхаючись.
— Правильно.
— Стен не промовить "гівно", навіть якщо матиме його повен рот, — сказав Річі. — Що з ним ЧААА-сто й трапляється — вака-вака-ВА…
— 3-з-заткнися, Річі, — сказав Білл.
— Окей, але спершу я мушу сказати тобі одну річ, хоч як це для мене неприємно. Здається мені, ви втрачаєте вашу греблю. Долину затоплює, парднери. Нумо, рятуймо першими жінок і дітей.
І, навіть не поклопотавшись про те, щоб підсукати на собі холоші штанів чи зняти кросівки, Річі стрибнув у воду й почав ляпати, куди слід, шматки дернини на найближчому крилі греблі, звідки невгамовна течія знову брудними пасмами вимивала засипку. Одну дужку його окулярів було обмотано клейкою стрічкою Червоного Хреста і, тим часом як Річі працював, її вільний кінець ляпав його по щоці. Білл перехопив погляд Едді, стиха усміхнувся і знизав плечима. Отакий-от Річі. Він може звести з розуму своїм лайном… але все одно якось воно приємно, коли він поряд.
Вони працювали біля греблі ще годину чи близько того. Річі дослухався команд Бена, котрі знову стали доволі невпевненими з двома новими хлопцями під його орудою — з ідеальною готовністю і виконував їх у шаленому темпі. По виконанні кожного завдання він доповідав Бену, віддаючи навідліг британський салют і стукаючи п'ятами своїх розмоклих кросівок, і чекав наступних розпоряджень. Вряди-годи він починав просторікувати до інших якимсь зі своїх Голосів: Німецький Комендант, Англійський Мажордом Тудлз, Південний Сенатор (який звучав трохи схоже на Фоґгорна Леґгорна[333] і який з плином часу розвинеться в персонажа на ім'я Бафорд Слинь-Поцілуй), Диктор Кінохроніки МувіТон.
Робота не просто просувалася вперед, вона мчала вперед спринтом. І от тепер, незадовго до п'ятої вечора, коли вони сиділи відпочивали на березі, здавалося, що сказане тоді Річі виявилося правдивим: вони зовсім зупинили цю сцикуху. Дверцята від машини, шматок гофрованої сталі та старі шини стали другою чергою греблі, підтримуваною величезним спадистим пагорбом землі й каміння. Білл, Бен і Річі курили, Стен лежав на спині. Хтось чужий міг би подумати, що той просто дивиться в небо, але Едді знав краще. Стен дивився на дерева по той бік потоку, стежачи, чи не помітить якусь пташку чи й парочку, яких він зможе ввечері описати в своєму пташиному щоденнику. Сам Едді просто сидів, схрестивши ноги, почуваючись приємно втомленим і розслабленим.