Воно - Кінг Стівен
Більшість інших вивалювалася з сорочки, коли сорочка на ньому звільнилася з-під ременя. Він махнув через паркан, вхопившись за нього одною рукою, як Рой Роджерс, красуючись перед Дейл Еванс, коли йде з Петом Брейді та іншими ковбоями з кораля[314]. Він ухопився за ручки керма свого велосипеда й пробіг поряд з ним по дорозі футів сорок, перш ніж скочити верхи. Потім він скажено крутив педалі, не наважуючись озирнутись назад, не наважуючись стишити швидкість, аж поки не опинився на перехресті Попасного шляху й Позаміської Головної вулиці, де проїжджало в різних напрямках багато машин.
Коли він дістався додому, батько міняв у тракторі свічки. Вілл звернув увагу, що Майк геть весь у плісняві й пилюці. Майк вагався хіба що якусь дрібку секунди, а потім сказав батькові, що по дорозі додому, об'їжджаючи вибоїну, він вихнув убік і злетів з велика.
— Ти нічого не зламав, Майкі? — спитав батько, придивляючись до сина трохи уважніше.
— Ні, сер.
— Розтягнення?
— Гм-ха.
— Ти певен?
Майк кивнув.
— Ти знайшов собі якийсь сувенір?
Майк поліз до кишені й видобув ту шестерню. Показав її батькові, котрий коротко глянув на неї, а потім сколупнув з жинотка великого пальця Майка відразу під нігтем дрібнесеньку череп'яну крихту. Вона його, схоже, зацікавила більше.
— З того старого димаря? — запитав Вілл.
Майк кивнув.
— Ти лазив-бо до нього всередину?
Майк кивнув знову.
— Бачив там що-небудь? — спитав Вілл, а потім, наче переводячи це запитання на жарт (хоча прозвучало воно зовсім не жартівливо), додав: — Поховані скарби?
Усміхнувшись трішки, Майк похитав головою.
— Ну, не кажи матері, що ти там отирався, — сказав Вілл. — Вона застрелить мене першим, а тебе другим. — Він ще уважніше придивися до сина. — Майкі, з тобою справді все гаразд?
— Га?
— У тебе якась ніби змарнілість в очах.
— Гадаю, я, мабуть, трохи втомився, — сказав Майк. — Туди й назад миль вісім чи й десять, не забувай. Тобі чимсь допомогти з трактором, тату?
— Ні, я його майже доконав на цей тиждень. Іди в хату й помийся.
Майк уже було вирушив геть, та тут батько знову його окликнув. Майк озирнувся.
— Я не хочу, щоб ти знову бував на тім місці, — промовив батько. — Принаймні, поки не проясниться все з цими негараздами, поки не зловлять людину, яка все те робить… Ти там нікого не бачив, чи як? Ніхто за тобою не гнався, не кричав, щоб ти зупинився?
— Я зовсім не бачив жодних людей, тату, — відповів Майк.
Вілл кивнув і закурив сигарету.
— Здається мені, я був неправий, пославши тебе туди. Такі старі місцини… подеколи вони можуть бути небезпечними.
На мить вони зустрілись очима.
— Гаразд, тату, — мовив Майк. — Я і сам не хочу більше туди повертатися. Там було трохи лячно.
Вілл кивнув знову.
— Менше слів, так воно краще, я вважаю. А тепер іди, почисться. І скажи їй, щоб поклала додатково ще три-чотири ковбаски.
Майк так і зробив.
6
"Нічого страшного зараз нема, — подумав Майк Хенлон, дивлячись на борозни, що вели до бетонного краю Каналу й там обривалися. — Нічого страшного там нема, взагалі то міг бути просто сон, і…"
Ось, на парапеті Каналу плями висохлої крові.
Майк подивися на них, а потім подивився вниз, у Канал. Плавно плинула чорна вода. Бігунці брудної, жовтої піни ліпилися до бортів Каналу, інколи відриваючись, щоби потягнутися за течією лінивими петлями й кривулями. На якусь мить — лише на мить — два зліпка піни зійшлися і немов утворили обличчя, дитяче обличчя, із заведеними вгору очима, являючи образ жаху й агонії.
Майку перехопило дихання, наче він сів на колючку.
Піна розірвалася, обличчя зникло, і в цю мить правіше від нього пролунав гучний сплеск. Майк смикнувся головою туди, трохи зіщулено, на якусь мить упевнений, що бачить щось у тіняві вихідного тунелю — там, де Канал, пройшовши під середмістям, знову вигулькував на поверхню.
Потім воно зникло.
Раптом, похололо тремтячи, він почав ритися в кишені, шукаючи ніж, який був знайшов у траві. Він викинув його в Канал. Маленький сплеск, брижі, що почалися як коло, а потім витягнулися за течією у форму вістря стріли… і потім нічого.
Нічого, крім жаху, який раптом здавив йому дихання, і смертельної впевненості, що зовсім поруч щось є, щось спостерігає його, зважуючи свої шанси, чекаючи свого часу.
Він розвернувся з наміром іти назад до свого велосипеда — побігти означало б звеличити ці страхи і зневажити себе, — і тоді знову пролунав той сплеск. Цей, другий раз, він був набагато гучнішим. Навіть занадто гучним. Раптом Майк уже біг щодуху, молотячи себе по сідницях, до воріт і свого велика, підбити одною п'яткою вгору сішку та мчати вулицею, давлячи педалі що є сили. Той запах моря зненацька дуже погустішав… став дуже густим. Він був повсюди. І вода скрапує з вологих гілок дерев, здавалося, занадто гучно.
Щось наближається. Він почув шаркотливі, скрадливі кроки по траві.
Він стрибнув на педалі, стійма віддаючи їм усього себе, і кулею вилетів на Головну вулицю, не озирнувшись назад. Він якомога швидше прямував додому, загадуючись, що це таке збіса найшло на нього, чому він першим чином сюди поїхав… що потягло його.
А потім він намагався думати про роботу, яка чекає на нього вдома, тільки про роботу й нічого крім роботи. Через деякий час ці намагання увінчалися успіхом.
А коли наступного дня він побачив заголовок у газеті ("ЗНИКНЕННЯ ХЛОПЧИКА ВИКЛИКАЄ НОВІ ПОБОЮВАННЯ"), Майк подумав про той ножик, який він викинув у Канал — той кишеньковий ножик з ініціалами "Е. К." на колодці. Він подумав про кров там, на траві.
І ще подумав про ті борозни, що обривалися край Каналу.
Розділ 7
Гребля в Пустовищі
1
Якщо дивитися зі швидкісної автомагістралі за чверть до п'ятої ранку, Бостон схожий на місто глухих розмислів про якусь давно минулу трагедію — може, чуму, може, прокляття. Запах солі, важкий і нудотний, надходить з океану. Досвітні бігуни, туман приховує більшість тих рухів, які в іншому випадку було б видно.
Їдучи на північ по Сторров-драйв за кермом чорного "кадилака" випуску 1984 року, якого він вичепив у Бача Каррінгтона в "Кейп-Код Лімузинах", Едді Каспбрак думає про те, що вік цього міста можна відчути; можливо, більше ніде в Америці неможливо відчути такої аури віку, окрім як тут. Бостон малючок порівняно з Лондоном, він лиш немовля, порівняно з Римом, але за американськими стандартами, принаймні, він старий-старезний[315]. Він посів це місце, на цих невисоких пагорбах, три сотні років тому, коли чайні й гербові податки були немислимі,[316]а Пол Рівіер і Патрік Генрі ще не народилися.[317]
Його вік, його мовчання і цей туманний запах моря змушували Едді нервувати. А коли Едді нервує, він хапається за інгалятор. Він встромляє його собі до рота й пускає собі в горло клуб цілющої імли.
На вулицях, якими він проїздить, трапляються люди, і на пішохідних містках, що перетинають угорі дорогу, також дві-три фігури — вони спростовують враження, ніби він дивним чином заблукав у якійсь повісті Лавкрафта про приречені міста, древнє зло й монстрів з невимовними іменами. Ось він бачить скупчених на автобусній зупинці (на табличці якої написано: КЕНМОР-СКВЕР — МІСЬКИЙ ЦЕНТР) офіціантів, медсестер, муніципальних службовців, обличчя в них голі, підпухлі зі сну.
"Це правильно, — думає Едді, проїжджаючи тепер під щитом з написом МІСТ ТОБІНА.[318] — Це правильно, користуйтесь автобусами. Забудьте про метро. Метро — це погана ідея; я б не спускався туди на вашому місці. Тільки не під землю. Тільки не в тунелі".
Це погано — зависнути на такій думці; якщо він її не позбавиться, скоро йому доведеться знову скористатися інгалятором.
Він радіє більш інтенсивному руху на мосту Тобіна. Він проїжджає повз цех надгробків. На його цегляній стіні фарбою написано дещо бентежне застереження:
ПОВІЛЬНІШЕ! МИ МОЖЕМО ЗАЧЕКАТИ!
Ось світловідбивний дорожній покажчик, на якому написано: НА 95, МЕЙН, Н. Г., УСІ ПУНКТИ ПІВНІЧНОЇ НОВОЇ АНГЛІЇ.[319] Едді дивиться на нього, і раптом глибокий, аж до кісток, дрож потрясає його тіло. Його руки на мить сплавляються з кермом "кадилака". Йому хотілося б вірити, що це початок якоїсь хвороби, якийсь вірус чи одна з тих материних "фантомних лихоманок", але він знає правду. Це те місто позаду нього, яке мовчазно балансує на грані між днем і ніччю та тим, що обіцяно йому попереду. Авжеж, він хворий, жодних сумнівів щодо цього, але це не вірус і не фантомна лихоманка. Він отруєний власними спогадами.
"Я боюся, — думає Едді. — Страх завжди був в основі всього цього. Просто залишатись наляканими. От і все. Але насамкінець, я гадаю, ми це якось обернули навспак. Ми це якось використали. Але як?"
Він не може згадати. Він загадується, чи хто з них може. Заради добра їх усіх, звичайно, він на це сподівається.
Ліворуч, минаючи його, стугонить ваговоз. В Едді все ще ввімкнуті фари, і тепер він на мить клацає дальнім світлом, поки ваговоз безпечно пропливає вперед. Він робить це не задумуючись. Ця функція в нього давно автоматизована, просто частина заробляння на життя за кермом. Невидимий водій ваговоза навзаєм блимає ходовими вогнями, швидко, двічі, дякуючи Едді за його люб'язність. "Якби ж то все могло бути таким простим і ясним", — думає він.
Він їде за вказівниками до 1-95. Рух на північ не щільний, хоча, зазначає він, смуги південного напрямку, до міста, починають заповнюватися навіть о такій ранній годині. Едді плавно веде великий автомобіль уперед, здебільш передбачаючи вказівні знаки, і переходить на правильну смугу набагато раніше, ніж мусить. Минули роки — буквально роки — відтоді, як він востаннє помилився та промчав повз потрібну йому з'їзну естакаду. Він робить вибір смуг так само автоматично, як блимнув водію вантажівки "окей, обганяй, я не поспішаю", так само автоматично, як одного разу був знайшов правильний шлях крізь плутанину стежок у Деррійському Пустовищі. Той факт, що він ніколи раніше в житті не виїжджав за кермом поза середмістя Бостона, одного з найзаплутаніших для водія міст в Америці, здається, взагалі не має великого значення.
Раптом йому пригадується ще дещо про те літо, дещо таке, що йому одного дня сказав Білл: "У-у-у т-т-тебе к-к-компас у голові, Е-е-едді".
Як йому від цього тоді було втішно, йому втішно й зараз, коли "'дорадо" 84-го знову виноситься на платне шосе.
