Прерія - Купер Джеймс Фенімор

Забувши про те, що треба закріпити успіх, забувши про всяку обачність, сіу з бойовим кличем кинулися вперед — кожен палав бажанням зажити високої слави, першим уразивши вже мертве тіло. Але їх зустрів Тверде Серце з купкою найхоробріших воїнів, що всі як один вирішили відстояти честь свого народу від такої наруги. Зітнулися врукопаш, кров полилася рікою. Пауні намагалися відступити з тілом загиблого, а сіу напосідали, аж поки зрештою всі з жахливим лементом вискочили з укриття, загрожуючи вже чисельною своєю перевагою роздавити опір.

Доля Твердого Серця і його товаришів, які швидше вмерли б, аніж покинули загиблого воїна, вирішилася б швидко, якби не могутня і несподівана допомога. З чагарника ліворуч почувся крик, а тоді гримнув і смертоносний рушничний випал. П'ятеро чи шестеро сіу впали на землю, тіпаючись у передсмертних корчах, а решта заціпеніли, ніби то саме небо вдарило блискавицями, аби врятувати Вовків. І тоді з чагарника вийшли Ішмаел та його здоровані-сини і з суворими обличчями та грізними криками кинулися на своїх колишніх віроломних спільників.

Цей несподіваний напад зламав дух тетонських воїнів. Кілька їхніх найхоробріших ватажків уже загинули, а тих, які лишилися, прості воїни покинули напризволяще. Купка найзатятіших відчайдухів і далі пробивалася до фатального символу їхньої честі, і всі вони гідно загинули під ударами збадьорених пауні. Другий залп скватерового загону остаточно визначив перемогу Вовків.

Тепер сіу тікали до віддалених заростей так само безоглядно, як кілька хвилин тому кинулися в бій. Звитяжні пауні гналися за ними, наче зграя чистокровних, добре навчених гончаків. Зусібіч лунали переможні крики й заклики до помсти. Деякі втікачі спробували були забрати з собою тіла загиблих воїнів, але, переслідувані по п'ятах, мусили кинути мертвих, щоб порятувати собі життя. З усіх спроб відстояти честь сіу від ганьби, якою, за їхніми своєрідними уявленнями, було залишити в руках ворогів скальп загиблого героя, лише одна мала успіх.

Ми вже розповідали про те, як уранці на раді один з ватажків заперечував проти ворожих дій. Однак, невдало виступивши за мир, він був серед перших на полі бою. Ми вже згадували про його відвагу; і саме його мужність, його приклад допомогли тетонам триматися так героїчно після того, як вони довідалися про загибель Маторі. Цей воїн, якого образною мовою його племені називали Стрімливим Орлом, останній відмовився від надії на перемогу. Коли старий сміливець зрозумів, що постріли з рушниць, які так настрахали тетонів, позбавили їх здобутої дорогою ціною переваги, він під зливою стріл понуро відступив до потаємного місця в бур'янах, де сховав свого скакуна. Там він зненацька натрапив на суперника, що теж хотів заволодіти його конем. То був Боречіна, старий воїн, прибічник Маторі, той, хто голосніше ва всіх виступав проти мудрих порад Стрімливого Орла. Він був поранений стрілою, і смерть його, очевидно, була близька.

— Я востаннє ступив на стежку війни, — похмуро сказав старий воїн, уздрівши, що по коня прийшов його законний господар. — То невже пауні забере сиве волосся сіу до свого селища, щоб там над ним глумилися жінки та дітлахи?

Стрімливий Орел схопив Боречіну за руку, відповівши йому суворим і сповненим несхитної рішучості поглядом. Отак безмовно пообіцявши підтримку, він допоміг пораненому сісти на коня. Потім вивів коня з бур'янів, скочив на нього і, прив'язавши товариша до свого пояса, вихопився на рівнину, цілком покладаючись на свого прудконогого скакуна, що мав порятувати їх обох. Пауні тут-таки помітили його, і кілька вершників помчали навздогін. Так утікачі проскакали майже милю, і за цей час поранений ні разу не застогнав, хоч крім фізичного болю його мучило усвідомлення того, що вороги наближаються до них з кожним стрибком своїх коней.

— Стій, — сказав він і підвів немічну руку, показуючи, щоб його товариш притримав коня. — Хай Орел мого племені ширше розгорне свої крила. Хай він забере сиве волосся старого воїна до селища темнолицих!

Цим двом чоловікам, які однаково розуміли славу й суворо додержували законів романтичної честі, не треба було багато слів. Стрімливий Орел зістрибнув з коня і допоміг пораненому товаришеві. Боречіна, заточуючись, став навколішки і, подивившися знизу в обличчя одноплеменцеві, ніби прощаючись, підставив шию під жаданий удар. Кілька змахів томагавком, коловий надріз ножем — і голову відтято від тіла, яке вважалося не таким почесним трофеєм. Тетон знову скочив на коня, і саме вчасно, бо розлючені та розчаровані переслідувачі пустили йому вслід зливу стріл. Стрясаючи страшною закривавленою головою, він з радісним криком помчав геть по рівнині, наче в нього й справді виросли крила, як у того могутнього птаха, що на його честь він дістав своє славне ім'я. Стрімливий Орел щасливо добувся до свого селища. Він був одним з небагатьох сіу, що врятувалися від смерті того страшного дня; і ще довго з усіх, хто залишився жити, тільки йому дозволялося гордо промовляти на радах племені, і слухали його з повагою.

Ті, хто втікав з поля бою, здебільшого наклали головою від ножа чи списа. Переможці розігнали навіть юрму жінок та дітлахів, що намагалися сховатись; сонце давно вже потонуло за хвилястим пругом на заході, коли нарешті закінчилася ця кривава битва.

РОЗДІЛ XXXI

Хто ж тут купець? І хто лихвар?

Шекспір. Венеціанський купець

Ранок наступного дня зайнявся над мирнішою сценою. Різанина скінчилась, і промені сонця осявали безмежний простір, спокійний та пустельний. Ішмаелові намети все ще стояли на тому самому місці, але у всій неозорій прерії не видно було більше ніяких ознак людського життя. То сям, то там кружляло невеликими зграями хиже птаство, зчиняючи галас над тими місцями, де який-небудь загайний тетон знайшов свою смерть. Тільки це й нагадувало про битву, що відбулася тут напередодні. Річку, яка, скільки сягало око, в'юнилася серед безмежних прерій, можна було простежити по туману, що здіймався над водою; але сріблястий серпанок над болітцями та струмками вже танув у повітрі, відчуваючи живе тепло, що його сяйливе небо лагідно та ніжно лило на весь цей величезний, нічим не затінений край. Прерія нагадувала небеса після бурі — тихі, спокійні та ласкаві.

Отакого ранку скватерова родина зібралася докупи, аби вирішити, що робити з тими, хто волею випадку потрапив до їхніх рук під час змальованих вище подій. Всі, хто мав змогу і право вільно пересуватися, були на ногах, як тільки засірів схід, і навіть найменші представники цієї бродячої родини зрозуміли, здавалося, що настав час для подій, які можуть мати вирішальний вплив на їхнє кочове, напівдике існування.

Ішмаел ходив по невеличкому табору, стурбований несподіваними клопотами, куди серйознішими за ті, що він з ними звичайно зустрічався в своєму неспокійному житті. Однак його сини, які добре знали невблаганну й сувору батькову вдачу, бачили з його похмурого обличчя та холодного погляду, що в нього й на думці немає вагатися чи сумніватись, — навпаки, Ішмаел був сповнений рішучості не відступатися від своїх намірів, бо коли він уже щось надумав, то здійснював надумане з надзвичайною впертістю. Навіть Естер хвилювали події, що так болюче зачіпали інтереси її родини. Хоч вона й поралася, що, певне, робила б за будь-яких обставин (так земля обертається собі, поки землетруси роздирають її кору, а вулкани вивергають її надра), проте її голос був тихіший і глухіший, ніж завжди, і коли вона шпетила своїх меншеньких — бо ж без цього не могла-таки обійтися, — то материнська любов, надаючи їй гідності, пом'якшувала її слова.

Ебірама, як звичайно, мучили сумніви й тривоги. Він раз у раз боязко позирав на непроникне Ішмаелове обличчя — видно було, що від обопільного довір'я та приязні не лишилося й сліду. Він, здавалося, то поринав у відчай, то тішився надіями. Часом, коли він кидав оком на намет, де знов перебувала спіймана втікачка, підла радість осявала його обличчя, але тут-таки, невідомо чому, воно захмарювалось тяжкими передчуттями. Тоді він вдивлявся у свого похмурого і незворушного родича, але нічого втішного для себе не міг угледіти на його обличчі. Навпаки, тривога його дедалі росла, бо він пересвідчився у страшній правді: тупий розум Ішмаела вийшов з-під влади викрадача людей, і скватер тепер тільки вперто думав про те, як здійснити свої наміри. Отаке було становище, коли Ішмаелові сини за наказом батька вивели з наметів тих, чию долю він збирався зараз вирішувати. Наказ стосувався до всіх без винятку. Мідлтона й Інес, Пола та Еллен, Оубеда і трапера — всіх привели до самозваного судді й поставили перед його очі так, щоб кожен з них міг вислухати свій вирок. Менші діти юрмилися навкруги, пойняті раптом жагучою цікавістю, і навіть Естер кинула куховарити й теж прийшла послухати.

З усього загону пауні тільки Тверде Серце був на цьому новому для нього й промовистому видовищі. Він стояв поважно, спершись на спис, а поблизу поскубував траву його змилений кінь — видно, пауні прискакав здалеку побачити те, що зараз мало відбутися.

Ішмаел зустрів свого нового спільника досить холодно: мабуть, він не оцінив тактовності молодого вождя, який приїхав без воїнів, щоб не викликати в таборі недовір'я чи страху. А втім, скватер не шукав його дружби і не боявся його гніву; отож він розпочав судовище так спокійно, ніби його патріархальній владі підлягали всі і все.

У всякій владі, навіть коли нею зловживають, є щось величне. Розум мимоволі починає шукати у можновладцеві якихось особливих рис, що довели б його право на таку винятковість, хоч часто зазнає невдачі, і тоді стає смішним те, що досі було тільки ненависним. Але це не стосувалося до Ішмаела Буша. Похмурої вдачі, суворий на вигляд, надзвичайно дужий та небезпечний своєю свавільною впертістю — такий самозваний суддя міг настрахати кого завгодно, і навіть розумному Мідлтонові стало моторошно. Однак у нього не було часу звести думки докупи; скватер, хоч який неквапливий, не мав звички зволікати, коли вже що надумав. Побачивши, що всі на місцях, він похмуро глянув на бранців і сказав до капітана як до ватажка цих гаданих злочинців:

— Сьогодні я виконуватиму ті обов'язки, що їх в поселеннях ви покладаєте на суддів, призначених розв'язувати суперечки між людьми.