Українська література » Зарубіжна література » Без догмата - Сенкевич Генрик

Без догмата - Сенкевич Генрик

Читаємо онлайн Без догмата - Сенкевич Генрик

Заплющивши очі, я уявляв собі, як кожен з них справлявся б зі своїм завданням, і милувався уявлюваними портретами. Та однак це було нездійсненне. Я передбачав, що тітка захоче, щоб Анельку малював польський художник. Я не мав би нічого проти цього, бо пригадав, що на виставках у Варшаві й Кракові бачив кілька портретів, зовсім не гірших від знаменитих полотен закордонних художників. Мене лякало тільки зволікання. В моєму характері є й така жіноча риса: якщо, я надумав що-небудь сьогодні, то хочу, щоб мов бажання здійснилося завтра. Оскільки ми були в Німеччині, поблизу Мюнхена її Відня, я почав пригадувати відомих мені німецьких живописців. Вибрав нарешті два імені: Ленбаха й Днгелі. Мені доводилось бачити чудові портрети роботи Ленбаха, але все чоловічі, до того ж мене дратували його самовпевненість і поверховість, що їх я, залюблений у французький живопис, прощаю лише французам. Жіночі портрети Ангелі теж не дуже подобались мені, та все ж у; нього делікатна манера письма, а саме це й потрібне, щоб зобразити Анельчине обличчя. Крім того, їдучи до Ленбаха, необхідно звертати вбік, а до Ангелі нам по дорозі — звісно, цей доказ соромно наводити, коли не хочеш, щоб тебе вважали філістером! Але цього разу мені йшлося про час. "Мертві їдуть швидко", — сказав поет; а закохані — ще швидше. Та я однаково вибрав би Ангелі, отже вирішив, що він малюватиме Анельчин портрет. Взагалі я не люблю портретів жінок у бальних сукнях, але хотів, щоб Анелька була неодмінно в білій сукні з фіалками. Щоб, коли я дивитимусь на неї, міг уявляти собі, ніби це моя колишня Анелька. Не хочу, щоб щось нагадувало мені, що вона дружина Кроміцького. До того ж ця біла сукня дорога мені як спомин.

Я не міг дочекатися ранку, так мені хотілося скоріше поговорити з тіткою. Однак свій план я трохи змінив, подумавши, що, коли тітка замовлятиме портрет, вона наполягатиме, щоб його виконав польський художник, тому я вирішив, що сам подарую тітці Анельчин портрет на іменини, які будуть у кінці жовтня. В такому разі Анелька не зможе мені відмовити. Звичайно, я замовлю для себе копію з цього портрета.

Я майже не спав, але це була гарна ніч, бо всі години її були заповнені такими роздумами. Задрімав я тільки десь близько п'ятої, а о восьмій був уже на ногах. Пішов до Штраубінгера й послав телеграму в бюро "Будинку художників" з запитанням, чи у Відні зараз Ангелі.

Повернувшись додому на сніданок, застав уже всіх за столом і одразу приступив до справи.

— Анелько, — сказав я, — мушу признатися в одній провині перед тобою. Сьогодні вночі, замість того щоб спати, я вирішував твою долю і зараз прошу, щоб ти погодилася з моїм рішенням.

Анелька злякано дивилась на мене. Може, вона подумала, що я збожеволів або наважився на якусь відчайдушну відвертість у присутності пані Целіни й тітки. Однак, побачивши, що моє обличчя спокійне, навіть байдуже, вона спитала:

— Що ж ти вирішив?

Але я звернувся до тітки:

— Спершу я хотів, щоб це була несподіванка, але бачу, що цього мені ніяк не пощастить зробити, тому хочу відверто розповісти, який подарунок я надумав зробити вам, тітонько, на іменини.

І я все розповів. Для тітки, яка вже років зо три мала мій дуже гарний портрет, кращого подарунку не можна було й придумати, тому вона стала щиро дякувати мені. Я помітив, що й Анелька була порадувана, а мені вже цього було досить. Ми всі почали жваво обговорювати, коли і хто малюватиме портрет, як Анельці вдягтися тощо. Такі речі надзвичайно цікавлять жінок. А в мене вже були готові відповіді на всі запитання, при цьому я збагнув, що, скориставшись нагодою, я можу одержати ще щось, крім портрета.

— Це не займе багато часу, — сказав я. — Я вже послав телеграму з запитанням, де зараз Ангелі, і думаю, що портрет не дуже затримає від'їзд до Плошова. Анельці доведеться разів з чотири чи з п'ять позувати Ангелі, а нам так чи так треба побути у Відні через Нотнагеля, отже це нас не затримає. Сукню Ангелі зможе намалювати пізніше, без Анельки, а обличчя за п'ять сеансів встигне закінчити. Треба тільки заздалегідь послати йому Анельчину фотографію, хоча б ту, що тітонька Целіна привезла з собою, і пасмочко її волосся, його я попрошу в тебе, Анелько, зараз. Поки ми приїдемо, Ангелі зробить загальний ескіз, підмалює, а потім тільки завершить портрет.

Може, все могло певною мірою так і бути, як я казав, але, вимагаючи в Анельки пасмочко її волосся, я розраховував на те, що ніхто з присутніх не знав докладно процесу малювання портретів; те пасмочко потрібно мені, а не Ангелі. Йому воно могло б придатися лише тоді, коли б він малював портрет з фотографії, а на це Ангелі ніколи не погодився б. Але я вдав, ніби від того локона залежить доля портрета. Через дві години після сніданку я одержав відповідь на мою телеграму: Ангелі у Відні, де щойно закінчив портрет княгині Н. Я одразу написав до нього і разом з листом послав Анельчину фотографію, яку взяв у пані Целіни; потім, побачивши Анельку, яка прогулювалась у саду, спустився до неї.

А де ж твоє волосся? Листа треба відіслати до другої години.

Вона побігла до себе в кімнату й через кілька хвилин повернулася з пасмочком волосся. Коли я брав у неї те пасмочко, рука в мене злегка тремтіла, однак я дивився їй просто у вічі й запитував поглядом: "Чи ти здогадуєшся, що я взяв для себе твоє волосся, що воно буде для мене самим найдорожчим з усього, що я маю?"

Анелька нічого не сказала, але опустила очі й зашарілась, мов дівчина, яка вперше в житті почула освідчення в коханні. Вона здогадалась! Я подумав, що за один доторк до її вуст не шкода віддати життя. Моя любов до неї часом буває такою сильною, що переходить у біль.

Ось тепер я маю фізичну частку моєї коханої. Здобув її хитрістю. Я — проноза, скептик, який весь час спостерігає за собою збоку й аналізує, вдаюся до хитрощів, мої почуття і вчинки гідні гетевського Зібеля. Проте я кажу собі: "Що ж, у найгіршому разі, я тільки сентиментальний і смішний. А хто знає, чи не в стократ дурніший, смішніший і нікчемніший той мій двійник, чоловік не сентиментальний, який все осмислює і аналізує. Такий аналіз подібний до обскубування квітки. Він найчастіше псує красу життя, а отже і щастя, тобто єдине, що має сенс".

22 серпня

Після того, як пані Целіна закінчила курс лікування, ми кілька тижнів чекали, поки спаде на рівнинах спека, й дочекались жахливої негоди. Тепер знову чекаємо першого ясного дня, щоб вирушити до Відня. Та ось уже третій день тут панує темінь єгипетська. Хмари, що цілий тиждень збиралися на вершинах гір, висиджуючи там сніги й дощі, сповзли з цих високих гнізд і, спустившись на Гаштейн, затулили своїм важким лоном усе небо над долиною. Ми живемо в такій імлі, Що навіть опівдні трудно втрапити із Штраубінгера до нашої вілли. Нічого не видно.

Будинки, дерева, гори й водоспади — все розпливлося, зникло в білуватому, вологому тумані, який осідає на предметах, а почасти й на душах. З другої години дня сидимо при засвічених лампах. Дами закінчують пакувати речі. Ми вже б виїхали, незважаючи на туман, якби не те, що дорогу в одному місці за Гофгаштейном розмили гірські потоки. В пані Целіни знову почались напади мігрені; тітка отримала листа від старого Хвастовського, в якому він пише про жнива, і мало не весь день ходила великими кроками по їдальні, вголос розмовляючи з Хвастовським і лаючи його. Анелька сьогодні вранці мала дуже поганий вигляд. Призналася нам, що з вечора приснився їй той кретин, якого ми зустріли на дорозі до Шрекбрюке. Прокинувшись, вона вже не могла заснути, і всю ніч її мучив якийсь нервовий страх. Дивно, що той нещасний справив на неї таке сильне враження. Я намагався розважити її веселими балачками, що мені почасти вдалося, взагалі відколи ми уклали нашу умову на Шрекбрюке, Анелька стала помітно веселішою, спокійнішою і щасливішою.

А я, спостерігаючи це, не смію навіть ремствувати, хоч не раз думаю, що стосунки між нами тримаються па тому, що між нами немає ніякої близькості. Вкладаючи умову, я добре знав, чого саме хотів і які форми набере наше кохання; а тепер ці форми якось розпливаються, стають усе більш невловимими, невизначеними, ніби й вони розпливлися в тумані, який обкутав Гаштейн. Я весь час відчуваю, що Анелька не визнає моїх прав, а наполягати па них не осмілююсь. Може, тому не осмілююсь, що будь-яка боротьба стомлює, а тим більше боротьба з любимою людиною; а я боровся вже півроку й так виснажив себе, що тепер надаю перевагу будь-якому спокою, аніж колишнім безплідним зусиллям. Однак, може, існує й інша причина. Якщо такий стан речей не відповідає моїм сподіванням, то все ж я помічаю, що він прихиляє до мене Анельку. їй здається, що тепер я кохаю її більш благородно, отже й вона мене за це більше цінує, я не наважусь сказати "кохає". Хоча зовні її ставлення до мене ніби й не змінилось, я відчуваю, що все стало інакше, це додає мені сили, бо я кажу собі: "Оскільки таким шляхом її любов зміцнюється, ти терпи, тримайся і, може, дочекаєшся, що любов, переборе в ній. силу опору".

Всі люди, а надто жінки, вважають, що так зване платонічне кохання — це якийсь особливий вид кохання, надзвичайно рідкісний і надзвичайно піднесений. Це просто плутанина понять. Можуть існувати платонічні стосунки, але платонічне кохання — така сама нісенітниця, як, приміром, сонце, що не світить. Навіть кохання до померлого — це туга не лише за його душею, а й за його земною оболонкою. А між живими таке кохання — це зречення. Я не свідомо брехав, коли казав Анельці: "Я тебе кохатиму так, як кохають померлих". Але зречення не виключає надії. Незважаючи на всі розчарування, на глибоку переконаність, що мої сподівання не збудуться, в глибині душі я надіявся і надіюсь, що наші теперішні взаємини з Анелькою — тільки етап на шляху нашого кохання. Я можу сто разів повторювати: "Самообмані Самообман!" — але, поки існують бажання, доти існуватиме надія. Вони нероздільні. Я був змушений погодитись на такі стосунки, бо хотів, щоб між нами був хоч такий зв'язок, аніж ніякого, але, незважаючи на всю мою щирість, я мимоволі вважаю такі стосунки грою, дипломатією, яка має на меті привести до повного, а не половинчастого щастя.

Проте, що мене найбільше вражає й пригнічує, чого я просто не розумію, це те, що й тут я зазнаю поразки.

Відгуки про книгу Без догмата - Сенкевич Генрик (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: