Слідопит - Купер Джеймс Фенімор
Так хочеться, щоб ти гарно прилаштувалася в житті й вийшла заміж, поки ми ще в Освего! Тоді мені було б уже зовсім легко на душі.
— Заміж! За кого ж, тату?
— Ти знаєш того, кого я хотів би бачити твоїм чоловіком. Звичайно, ти можеш знайти й привітнішого, і краще зодягнутого, але людини вірнішої і розумнішої за нього ніколи не знайти.
— Невже ніколи, тату?
— Принаймні я не думаю, щоб знайшлися рівні Слідопитові.
— А нащо мені зараз той заміж: адже ви одинокий, і я можу доглянути вас до смерті.
— Хай бог благословить тебе, Мейбл!.. Я знаю, що ти б доглянула мене, і не засуджую тебе, бо це почуття цілком справедливе; проте я гадаю, що є почуття не менш справедливі.
— Які ще почуття можуть дорівнятися почуттям поваги до своїх батьків?
— Почуття поваги до свого чоловіка, дочко!
— Алег-ж у мене нема чоловіка, тату!
— То'* виходь заміж, щоб було кого поважати! Ти ж знаєш, Мейбл, що моє життя не вічне: його або хвороба забере, або куля обірве. А ти молода, і тобі ще жити та й жити, і тому в тебе повинен бути хтось, хто б міг заступатися й піклуватися про тебе так само, як ти оце хочеш піклуватися про мене.
— І ви, тату, гадаєте,—Лукаво усміхаючись, промовила Мейбл, перебираючи своїми пальчиками вузлуваті пальці батька й розглядаючи їх з такою увагою, ніби знайшла в них щось незвичайне,— і ви гадаєте, тату, що лише один Слідопит годиться мені в чоловіки?
Адже він тільки на років десять чи дванадцять молодший за вас!
— Ну й що з того? Він вів стримане й фізично активне життя. Тут, дочко, треба дивитися не на роки, а на те, що він дужий. Чи, може, в тебе є на прикметі хтось інший, що заступився б за тебе в житті?
Але Мейбл не могла відповісти на це ствердно. Принаймні у неї не було ще нікого, хто сказав би їй про свій намір одружитися з нею, хоч вона, може, й мала з цього приводу якісь невизрілі ще остаточно надії та сподівання.
— Ні, тату, нема. Та ми балакаємо зараз не про когось там, а про Слідопита,— відповіла, ухиляючись від цього питання, Мейбл.— Якби він був молодший, то мені легше було б уявити його своїм чоловіком.
— А я тобі кажу, дочко, що головне — в здоров'ї та силі, і якщо виходити з цього, то Слідопит молодший за кожного другого з наших молодих офіцерів.
— Особливо за одного з них — поручника М'юра — він таки безперечно молодший, тату! — відказала Мейбл і так весело й щиро засміялася, ніби в неї на душі й справді було легко та весело.
— Безперечно... Якщо зважати на Слідо-питову молодявість, то він годиться квартирмейстерові у внуки... Та він і так за нього молодший. Хай бог боронить, Мейбл, щоб ти стала коли дружиною офіцера. Принаймні доки т.ц, не станеш дочкою офіцера.
— Я можу цього зовсім не боятися, тату, якщо вийду заміж за Слідопита,— відповіла Мейбл, знову лукаво зиркнувши батькові в вічі.
1 — Що ж, на королівській службі він, можливо, й не матиме офіцерського чину, але він уже тепер запанібрата навіть з генералами. Я б не боявся померти, Мейбл, якби ти була його дружиною.
— Тату!
— Знала б ти, з яким каменем на серці доводиться йти на бій, з гадкою, що твоя донька може залишитися сиротою, без заступника в житті!
— Я б усе на світі зробила, аби тільки зняти вам цей камінь з душі, дорогий мій таточку!
— Ти можеш це зробити, дочко,— відповів сержант, з ніжністю дивлячись на Мейбл,— але я не хотів би, щоб цей камінь з мого серця та ліг на твоє.
Він сказав це глухим і тремтливим голосом. Мейбл ще ніколи не бачила свого батька таким глибоко розчуленим. Під впливом глибоких переживань його завжди суворе обличчя розм'якло і тепер стало привабливе, як ніколи досі, і схвильованій до глибини душі Мейбл захотілося якомога швидше вгамувати його розтривожене серце.
— Таточку, скажіть, що я маю зробити? — вигукнула вона майже в нестямі.
— Ні, краще не треба, Мейбл, бо це може бути гірше для тебе... Те, чого я хочу, може виявитися зовсім не тим, чого ти бажаєш.
— У мене нема ніяких бажань... Я не розумію, що ви хочете сказати... Це вас так хвилює моє майбутнє заміжжя?
— Якби ти заручилася із Слідопитом... Коли б ти дала слово, що вийдеш заміж за нього, я б уже був щасливий, а зі мною хай буде, що буде... Але я не можу вимагати, щоб ти неодмінно так зробила, кохана моя дочко... Я не хочу тебе силувати до цього, аби ти потім усе життя каялася. Поцілуй мене, Мейбл, і йди вже спати.
Якби сержант був силував Мейбл і конче вимагаЪ обіцянки, якої він у душі так хотів, він.^наштовхнувся б на опір, котрий йому навряд чи пощастило б зламати. А так, довіривши все самій Мейбл, він здобув у її особі ще й великого спільника, бо щиросерда й великодушна дівчина була готова швидше піддатися лестощам, аніж підкоритися погрозам. Глибоко зворушена, Мейбл думала в цю мить лише про свого батька, з яким так скоро мала розлучитися, можливо, навіть навіки, і вся її ревна, виплекапа головно власними уявленнями любов, що була вже дещо охолола за останні два тижні через стримане батькове ставлення, тепер спалахнула знову ще з більшою силою. Тепер батько уособлював для неї все, і не було такої жертви, яку вона не принесла б, аби тільки він не почував себе нещасним. Болісний, майже непідвладний волі миттєвий спалах надії пронизав її мозок, і рішучість нараз ослабла; та, силкуючись відшукати підстави для своїх райдужних надій, вона так і не знаходила нічого, що могло б їх підтримати. Привчена, як жінка, тамувати в собі навіть найпалкіші почуття, вона знову звернулася думкою до евого батька й тих винагород, що неодмінно чекають на дочку, покірливу волі вітця-неньки.
— Тату,— промовила вона спокійно і майже сумирно,— а бог благословить покірливу батьківській волі дочку?
— Авжеж, Мейбл, про це і в святім письмі сказано.
— Тоді я погоджуюся вийти за того, кого ви хочете.
— Ні... ні, Мейбл... Я дозволяю тобі вибирати в чоловіки того, кого твоє серце бажає.
— Мені нема з кого вибирати... Тобто, я хочу сказати, ніхто ще не просив моєї руки, крім Слідопита й містера М'юра, звичайно, а з цих двох і я, і ви без вагань зупиняємо свій вибір на одному й тому ж. Ні, тату, я піду за того, кого ви хочете.
— Ти ж знаєш, люба дочко, мій вибір: ні за ким ти не будеш така щаслива, як за благородним провідником.
— Ну, що ж, тату, якщо він після всього ще має бажання зі мною одружуватися... Тобто, коли він ще раз попросить моєї руки... Адже ви не хотіли б, певне, щоб я сама робила освідчення або щоб хтось від мого імені його робив,— по цих словах бліді щоки Мейбл пойнялися рум'янцем, бо це шляхетне й великодушне рішення влило у її серце новий струмінь життєвої снаги.— Отож не треба допоки переказувати йому все це. А якщо він ще раз попросить моєї руки і, вислухавши все, що треба чесній дівчині сказати чоловікові перед одруженням, все-таки захоче, щоб я стала його дружиною, то я стану нею.
— Хай благословить тебе бог, дочко, і хай він винагородить тебе так, як тільки того заслуговує благочестива дитинаї
— Ну от, тату, заспокойтеся тепер і можете з легким серцем та надією в бозі вирушати в експедицію. За мене вам нічого більше турбуватися. А навесні — до цього ж бо треба, татку, хоч трохи якось і приготуватися,— а навесні вже я вийду заміж за Слідопита, якщо цей благородний мисливець на той час ще захоче мене взяти.
— Мейбл, він тебе кохає так, як я кохав твою матір. Коли він розповідав мені про свої почуття до тебе, він плакав, як дитина!
'— Я вірю, я мала добру нагоду й сама переконатися, що він кращої думки про мене, ніж я того варта; але що там казати: на світі нема іншої людини, яку я поважала б дужче, ніж Слідопита, навіть не роблячи винятку й для вас, таточку!
— Це так і слід, дочко, і ти з ним будеш щаслива, повір. Може б, я переказав це Слідопитові?
— Краще не треба, я не хотіла б, тату... Хай краще це якось само собою, цілком невимушено прийде: зрештою, чоловік повинен добиватися кохання від жінки, а не жінка від чоловіка...
Усмішка, що осяяла при цих словах гарнесеньке личко Мейбл, була просто янгольська, принаймні такою вона видавалася її батькові, проте кожен, хто вмів краще читати з виразу обличчя швидкоплинні душевні переживання, мабуть, одразу ж помітив би в ній щось непогамоваие й неприродне.
— Ні, ні, тату, ми не повинні підганяти події, хай усе вирішується так, як має само вирішитися; але дана мною обіцянка — непорушна!
— Мені більш нічого й не треба, Мейбл, більш нічого. Ну, то поцілуй мене тепер... Хай благословить і береже тебе бог, дочко! Ти така добра в мене...
Мейбл кинулася батькові в обійми — вперше в житті! — і, притиснувшись йому до грудей, заллялася слізьми, як дитина. Суворе серце старого вояка не витримало, і сльози батька змішалися з доччиними слізьми; проте сержант Дангем умить схаменувся і, ніби засоромившися своїх сліз, лагідно вивільнився з обіймів дочки, побажав їй на добраніч і пішов спати. Мейбл, схлипуючи, теж попростувала в непривітний закуток, де стояло її ліжко, а за кілька хвилин у хатині вже запала глибока тиша, яку порушувало тільки тяжке дихання старого ветерана.
РОЗДІЛ XX
Руїнами йдучи, я під ногами Єдиний пагін ружі вздрів. Спинався він до сонця пелюстками, Де сад колись розкішний цвів.
Кемпбелл, "На відвідини Ердоісиршіру"
Мейбл прокинулася серед білого дня, коли сонце вже підбилося високо. Сон її був спокійний і глибокий, тому що вона звечора лягла з усвідомленням виконаного перед батьком обов'язку та й добре-таки иатомила-ся. Спала ж вона так міцно, що навіть не чула всього того шарварку, який зчинився вдосвіта, коли загін лаштувався в дорогу. Зіскочивши з постелі й хутко вдягнувшись, дівчина невдовзі вже стояла на галявині, глибоко вдихаючи запашне ранкове повітря. Тут вона вперше не тільки була вражена своєрідністю довколишньої краси, але й до глибини душі відчула свою самотність. Стояв один з тих чудових осінніх днів, на які такий щедрий місцевий клімат, хоча його тут чомусь більше ганять, ніж хвалять, попри його заспокійливу та цілющу дію. Від цього краще почувалася й Мейбл, у якої так тяжко було тепер на серці — гадалося: від думок про батька, що наражався на великі небезпеки і що його вона тепер, коли між ними зникла відчуженість, так гаряче любила.
їй здавалося, що на острові тепер не було жодної живої душі, хоча ще звечора в ме-
тушні прибуття й висадки здавалося, ніби тут вирує життя, від якого тепер не лишилося ніяких ознак, і наша героїня довго оглядалася довкола, сподіваючись знайти хоча б рд-ну людину, щоб відігнати гнітюче почуття самотності.