Слідопит - Купер Джеймс Фенімор
Потім, зрештою, вона таки побачила всіх, що зосталися на острові, довкола табірного багаття. Помітивши там і свого дядька, дівчина заспокоїлася і з цікавістю новоприбулої продовжувала далі розглядати нову для себе місцину. Крім Кепа та квартирмейстера, коло багаття були ще капрал, усі три вояки та солдатка, що стала за куховарку. Всі хатини стояли пусткою, а присадкуватий баштоподібний верх блокгауза мальовничо здіймався над кучерявим чагарником, який до самої половини заступав будівлю. Сонце латками освітлювало' галявину, а над головою, на тлі бездонного блакитного неба, нависало зелене листяне шатро. На небі не було й хмаринки, і Мейбл потай у своїй душі сприйняла це за призвістку миру й безпеки.
Побачивши, що всі зайняті таким важливим для людини ділом, як сніданок, Мейбл непомітно прослизнула аж у кінець острівця, де за чагарниками та деревами зовсім сховалася з виду. Підійшовши до самісінького краю берега, вона порозхиляла навислі над водою кущі й задивилася, як одна по одній накочувалися й хлюпали в берег маленькі хвильки — слабенький відгомін великого збурення, що колихало озеро за яких п'ятдесят миль звідси. Перед нею всюди були картини, що милували око своєю красою, і наша героїня, жваво відгукуючись па все прекрасне, негайно визначила паймальовни-чіші місця краєвиду. Вона милувалася ними, проглядаючи вузькі прогалини поміж островами, і була перекопана, що досі ніде не бачила чогось прекраснішого.
Милуючись отак мальовничим берегом найближчого острівця, що лежав, може, ярдів сто завдальшки, Мейбл раптом жахнулася: їй здалося, ніби якраз напроти, в кущах, які щільно оперізували острівець, ворухнулася людська постать. Хоч відстань до того берега була не така вже й мала, і дівчині, звісна річ, це могло й примаритися, тим більше, що всі її думки в ту мить були зосереджені па іншому, їй одначе здавалося, що вона не помилилася. Добре знаючи, що приналежність до жіночої статі не рятує її від кулі ірокеза, Мейбл мимохіть відсахнулася, маскуючи себе якомога щільніше галуззям і разом з тим не відриваючи погляду від підозрілого місця. Прочекавши даремно деякий час, вона вже вирішила була залишити свій спостережний пост і побігти розповісти дядькові про свої підозри, як раптом звідти хтось підняв над чагарником довгу вільхову гілку і ніби з дружнім наміром замахав до неї. Можна собі уявити, як це стривожило нашу героїню, необізнану із звичаями прикордонної війни; проте вона розуміла, що необхідно будь-що зберегти цілковите самовладання і діяти спокійно й обачно.
Такою вже була одна з особливостей життя перед лицем небезпек, на які постійно наражалися поселенці американських кордонів, що жінки тут нерідко виявляли моральні якості, неймовірні за інших обставин навіть для них самих. А Мейбл добре знала, як люблять колоністи описувати у своїх розповідях цілковите самовладання, мужність та високий моральний дух, показані їхніми дружинами та сестрами у надзвичайно скрутних становищах. Ці розповіді пробуджували тоді в ній бажання й собі побувати в подібних ситуаціях, і в цю мить їй спало на думку, що це і є та хвилина, коли вона може показати, на що здатна дочка сержанта Дангема. Помахи гілкою, як їй здавалося, робилися з миролюбними намірами, тому, якусь мить повагавшись, вона й собі відчахнула гілочку, прикріпила її до дубця і, просунувши в просвіт між галуззям, зробила тс ж саме у відповідь, намагаючись по змозі наслідувати манеру помахів з того берега.
Ця розмова на мигах тривала, може, хвилин дві-три, а потім галуззя по той бік обережно розсунулося і в* просвіті з'явилася голова. Мейбл тільки зиркнула й одразу ж визначила, що це іидіянин, точніше — індіянка, а придивившись краще, вона побачила, що то не хто інший, як Червнева Роса, дружина Гострої Стріли. Під час мандрівки до Осве-го, яку вони робили вкупі, Червона Роса своєю лагідністю, тихою покірливістю та любов'ю до чоловіка завоювала симпатії Мейбл.
Раз чи двічі впродовж тієї .мандрівки туска-рора, як здавалося Мейбл, виявив був до неї надмірну увагу, й тоді її вразило, як Червнева Роса негайно посмутніла й образилася на свого чоловіка. Та Мейбл своєю добротою й турботами відшкодувала їй цей ненавмисне завданий біль, і іпдіянка дуже прихилилася до неї, тож коли вони розлучилися, наша героїня була глибоко переконана, що в особі Червневої Роси вона втратила друга.
Марне було б гайнувати час, щоб прослідкувати ті шляхи, які породжують в одному людському серці довіру до іншого. Проте саме цс почуття й розбуркала молода іидіянка у нашій героїні, яка, переконана в тому, що ці незвичайні відвідини робляться для її ж добра, виявила бажання без зволікань вступити в тісніші стосунки. Тому, не вагаючись, вона висунулася з кущів і дуже зраділа, побачивши, що Червнева Роса відповідає їй довір'ям і теж без остраху виходить зі свого схову. Тепер обидві дівчини,— бо саме так можна було назвати й тускарору, яка, незважаючи на заміжжя, була молодша за Мейбл,— відверто обмінялися дружніми привітаннями, а Мейбл навіть кивнула індіянці, щоб підійшла, хоча й сама не знала, яким чином та зможе до неї перейти. Проте Червнева Роса негайно довела, що це їй цілком до снаги, бо, зникнувши на якусь мить, вона відразу ж з'явилася знову, тільки вже у чорній пірозі, ніс якої виткнувся з-за кущів, а решта лишалася у чомусь на зразок прихованого струмка. Мейбл хотіла була махнути їй, щоб пливла до неї, але в ту мить почула громовий голос дядька, що гукав її снідати. Махнувши індіянці, щоб та заховалася назад, Мейбл випурхнула з кущів, метнулася галявою на поклик і невдовзі побачила всю залогу за сніданком; Кепові ж довелося просто постримати свій апетит, щоб гукнути Мейбл. Оцінивши ситуацію, Мейбл тієї ж миті збагнула, що ліпшої нагоди для розмови із Червневою Росою годі й шукати, і, сказавши, ніби ще не готова сідати за стіл, шмигнула назад — у гущавину й подала знак індіянці.
Кмітлива Червнева Роса все зрозуміла; кілька дужих, безгучних помахів веслом — і ніс піроги був у кущах постового острова, а за якусь хвилину Мейбл уже вела індіянку за руку, скрадаючись поміж кущами, до своєї хатини. Як на те, хатина стояла так, що до неї можна було прошмигнути, не потрапивши на очі тим, що сиділи за сніданком. Сяк-так нашвидку пояснивши гості, що їй доведеться трішки побути самій, Мейбл залишила Червневу Росу в своїй кімнаті і, певна, що та не вийде, поки її не покличуть, сама пішла до багаття й підсіла до столу, намагаючись триматися так, ніби нічого не сталося.
— Семеро одного не ждуть, Мейбл!—дорікнув їй дядько, запихаючися смаженою лососиною, бо хоч кулінарне мистецтво тут, на далекому кордоні, може, й було ще далеке від високого, рівня, зате їства були, як правило, чудові.— Семеро одного не ждуть; це добре правило, і воно піднімає соньків до роботи.
— Я не сонько, дядечку: вже з годину я на ногах і оглядаю острів.
— Що там його оглядати, місіс Мейбл,— докинув М'юр,— коли він такий малесенький. Ланді... чи ліпше величатимемо його майором Данкеиом у цьому товаристві,— виправився квартирмейстер, зважаючи на капрала та солдатів, хоч ті й сиділи дещо віддалік,— недуже розширив володіння його величності англійського короля, захопивши цей острівець. Мабуть, прибутками та вигодою він саме дорівнює знаменитому острову Санчо 1—того самого Санчо, про якого ви, добродію Кепе, безсумнівно читали в години дозвілля, а тим більше — в штиль та коли були вільні від вахти.
— А чого ж, я навіть знаю ту місцину, про яку ви кажете, квартирмейстере; острів Санчо — цс кораловий риф, що недавно утворився; до нього ні з якого боку не пристанеш, а темної ночі й у вітер грішній душі краще обійти його 'десятою дорогою. Цей острів Санчо славиться своїми кокосовими горіхами та гіркою водою.
— Ну, на такому не розобідаєшся,— заперечив М'юр, тільки з поваги до Мейбл стри-
'Острів Санчо (в романі "Дон-Кіхот" Сервантеса) — вигадана держава на одному острові, якою правив деякий час Санчо Панса. Він пішов з острова таким само бідним, яким і прийшов, на нього.
мавши посмішку, яка вже було заворушилася в нього на губах,— а щодо прибутків, то наш острів не перетягне, по-моему, острова Саичо. І взагалі, добродію Кепе, я вважаю, що* в стратегічному відношенні це місце дуже невигідне; у мене таке передчуття, що рано чи пізно тут скоїться якесь лихо.
— Будемо сподіватися, що це станеться не раніше, як ми виконаємо свою місію і підемо звідси,— зауважила Мейбл,— бо у мене зовсім нема бажання вивчати французьку мову.
— Ще добре, якщо французьку, а то, може, й ірокезьку,— докинув М'юр.— Скільки я доводив майору Данкену, що ця місцина для поста не годиться, але ж упертому хоч ти що, а він — своєї. Відверто кажучи, добродію Кепе, мене потягло в цю експедицію перш за все бажання захистити вашу прекрасну небогу й завоювати її прихильність, а по-друге, встановити точні запаси в складах мого і її —тенданства, щоб потім не було підстав для суперечок, як і скільки було втрачено, коли вони потраплять у руки ворога.
— Невже ви вважаєте наше становище тут аж таким серйозним? — стурбовано запитав Кеп і навіть кинув гризти свій шматок оленини. А треба сказати, що він, на зразок найбільших гурманів, раз по раз сьогодні переходив від риби до м'яса і від м'яса до риби.— Невже над нами нависла така небезпека?
— Не скажу, що так, але й не скажу, що ні. На війні завжди небезпечно, і на передових постах небезпека більша, ніж усередині військового табору. Отож не треба вважати якоюсь несподіванкою, коли тут будь-якої миті з'являться французи.
— Що ж тоді робити, матері його ковінька? Хіба можуть шість чоловіків та дві жінки захистити такий острів, тим більше, якщо нападуть французи, а вони, безумовно, підтягнуть сюди дай боже скільки сил.
— Можете не сумніватися, вони щонайменше в кільканадцять разів переважатимуть нас. Воно, звичайно, можна було б розробити детальний план оборони острова з урахуванням усіх досягнень військової науки; от тільки чи зуміли б ми здійснити його в усіх деталях з наявними у нашому розпорядженні силами. Перш за все слід би виставити загін до берега, щоб він перешкоджав ворогові здійснювати висадку десанту; потім негайно треба б кинути добірний підрозділ у блокгауз, з якого, як із цитаделі, могли б одержувати підмогу відступаючі перед французами Інші підрозділи острова; навколо ж цього опорного пункту можна б викопати глибочезний рів, тому що з погляду військового мистецтва було б просто неграмотно, щоб ми допустили ворога до стін блокгауза і дали йому змогу підкласти під них міни.
