Чоловіки під охороною - Мерль Робер
О, я розумію! Я повинен нагадувати скромну простачку з п'єс Уайльда. Ту, що весь час відповідає матері: "Так, мамо".
Одначе мої подруги давали мені таки мудрі поради. Коли через півроку я спробував виявити чоловіче зухвальство, мені це не вдалося. Під час мого вже й не знаю якого числом інтерв'ю по телебаченню (те інтерв'ю передали, наскільки пригадую, значно пізніше) коментаторка вже вкотре знову відрекомендувала мене як "вельми чарівного чоловіка". Мене це дійняло до живого, і я урвав її, відрубавши: "Сподіваюся, я ще й непоганий дослідник". Коментаторка спершу сторопіла від мого зухвальства, а тоді поблажливо всміхнулася й грайливо сказала: "Звісно ж, докторе Мартінеллі. Ваших здібностей під сумнів тут ніхто й не ставить". Відтак на екрані великим планом з'явилися животи Джекі та Берідж — тоді вже добре було видно, що обидві вагітні. Режисер з оператором, мабуть, добре розважились, монтуючи після зйомки ці кадри.
— Бачиш, — сердито сказала мені потім Берідж, — чого ти домігся своєю впертістю!
Дейв був щасливий, коли, повернувшись до Вашингтона, знов опинився в нашому будинку на Уеслі-Хейтс. Тут на нього чекали великий садок, басейн, його кімната (в ній цілу стіну займала величезна чорна дошка), а особливо телевізор, якого йому так бракувало в Блувіллі. Попервах я запитував себе, як він сприйме те, що я житиму з двома дружинами. Та коли я обережно завів із ним про це розмову, то помітив, що хвилювання мої марні. Завдяки телебаченню та школі Дейв дуже швидко засвоїв головні ідеї відбудови. Щоправда, їм не треба було долати в його свідомості, як у моїй, укорінену одношлюбну традицію. Якось він повернувся зі школи й тріумфально заявив мені, що коли він стане дорослим, троє дівчат з його класу оберуть його за "родителя" своїх дітей. Тоді я й зрозумів, що, як це бувало вже не раз, марно сушив собі голову.
До речі, Дейв із великою цікавістю спостерігав за моїми вагітними подругами, і я, щоб задовольнити його неослабну допитливість, вирішив дати йому невеличкий урок з ембріології, проілюструвавши свою розповідь власними малюнками на дошці в його кімнаті. Згодом я дізнався, що він з успіхом повторив цей урок у школі, і вчителька навіть його похвалила.
— Дарма, — сказав Дейв, розповідаючи мені про її похвалу. — Я страшенно лютую, коли подумаю, що в мене ніколи не буде власної дитини. — І сумно додав: — Не дуже приємно бути чоловіком.
Такого ще рік тому я від нього не чув, навіть у Блувіллі. Очевидно, нинішня школа спільного навчання не виховує хлопчиків у дусі фалократії.
Що ж до його взаємин із Берідж та Джекі, то вони дуже добрі, я навіть сприймаю їх майже з ревнощами. Спостерігаючи з самого початку нашого спільного життя, як Дейв радіє, коли Берідж і Джекі з любов'ю ставляться до нього, я зрозумів, що після смерті матері йому бракувало жіночої ласки. Він увесь час прагне підтримувати з Джекі та Берідж тісні взаємини і для цього зухвало кокетує з ними. І це йому, до речі, непогано вдається. Дейв забирає в обох чимало часу, але потай перевагу віддає, як я помітив, Берідж. Одначе ладити куди легше, навіть йому, з Джекі, ніж із Берідж: завжди весела, врівноважена, без комплексів, зовсім неприскіплива, Джекі ніколи нікому не дозоляє, тоді як Берідж час від часу ображається й "випускає пазурі". Але Берідж притаманна одна риса, до якої Дейв дуже чутливий. Коли вона розчулюється, то стає ще ніжнішою й дужче зворушує хлопця. Мабуть, Дейв вважає, що так Берідж вибачається за докори, які інколи йому кидає.
Я з великим задоволенням помітив, що Дейв, хоч він тепер і щасливий, не забув про Муч, яка давала йому в Блувіллі такі чудові уроки. Син часто їй пише, і Муч надсилає йому з Гарварда, де Стайн знову обійняв свою колишню посаду, довгі й майже по-материнському теплі листи. Листується Дейв і з Джоан Сміт. Якось я мав необережність сказати йому, що коли мені довірять у Вашингтоні один дослідницький центр, то я спробую знову зібрати докупи свій блувіллський колектив, до якого входили Сміт, Пірс і Гребел. Відтоді Дейв щотижня питає в мене, коли вже я почну втілювати в життя цей план і чи скоро він знову побачить Смітів. Мушу сказати, що й Джекі нетерпеливиться: вона буде рада знову зустрітися з Рітою. І я також. Берідж, навпаки, мовчить, і я добре знаю чому. Їй не до вподоби Рітин інквізиторський темперамент.
А ось коли до нас несподівано приїхала Дороті Берроу, ми зраділи неймовірно. Я прийняв її вельми гостинно на Уеслі-Хейтс і шкодував, що вона не може лишитися в мене більше, ніж на два тижні. Справа в тому, що недавно помер губернатор штату Огайо, і Дороті хотіла висунути свою кандидатуру на виборах нового губернатора. Дороті Берроу, якій я в Блувіллі тільки всміхався і з якою жодного разу не перемовився й словом, здивувала мене, виявивши невичерпну енергію. За короткий час свого перебування у Вашингтоні вона розлучилася з містером Берроу — "Кодекс законів про жінку" надавав великі пільги дружинам С, які бажали розлучитися з безплідним чоловіком, — проробила величезну політичну роботу з президентом і завагітніла від мене. Ще й попросила мене дати моє прізвище як "середнє ім'я" її майбутній дитині.
Джекі й Берідж подали мені у письмовій формі таке саме прохання, і я задовольнив його досить неохоче: адже досі спадщина, яка колись належала б тільки Дейвові, ділилася на трьох, а тепер її треба було розподіляти вже на чотирьох. Зрештою, місіс Берроу була уповноважена особа "нас", і я не знав достоту (мені про це ніхто не сказав!), якою мірою "ми" оберігали мене в Блувіллі.
Я дуже здивувався, коли місіс Берроу ще до народження дитини від мене додала до власного прізвища моє як "середнє ім'я" і впродовж усієї своєї передвиборної кампанії виступала під ім'ям Дороті Мартінеллі Мортімер (Мортімер — її дівоче прізвище).
Цей її вчинок був зовсім незаконний. Одначе випадки такого привласнення жінками чужого прізвища дедалі частішали. В службовій анкеті, яку вимагали від жінки, уже не було графи про те, заміжня вона чи ні (такі деталі вважалися ознакою статевої зверхності); була графа про те, чи вона мати. А звання матері надавало жінці стільки переваг і гак високо підносило її суспільний престиж, що ті, хто ще не був матір'ю, але збирався нею стати, вказували про це в анкеті, беручи собі "середнє ім'я" чоловіка, від якого ждали дитину.
У випадку Дороті Мартінеллі Мортімер, що взяла моє прізвище як "середнє ім'я", була, цілком очевидно, політична підкладка. Тоді я мав у Сполучених Штатах таку популярність, як відомий ліричний співак, і Дороті захотілось надати своєму чарівному образові романтичного забарвлення, поставши перед виборчим корпусом вагітною від чоловіка, котрого вона оберігала в Блувіллі.
Після свого обрання губернатором Дороті досить часто приїздила до Вашінгтона, була завжди заклопотана й завжди кудись поспішала, пересідаючи з літака на літак. Та хоч вона залишалася в столиці й не довго, а все ж знаходила нагоду підтвердити, якщо можна так сказати, своє право на моє ліжко. Щоправда, мукою це для мене не було. Мені не дуже хотілося б жити з Дороті постійно, бо її енергія виснажувала мене, але я завжди зустрічав її приязно й радо. До того ж чому б не сказати й про те, що Дороті має одну вельми приємну мені фізіологічну властивість. Вона належить до тих жінок, про яких один великий письменник гарно сказав, що "їхньому оргазму притаманна щирість теплого потиску руки".
Якось, невдовзі після нашого переїзду до Вашингтона, мені зателефонувала Аніта — на той час вона вже повернулася з Парижа й стала радницею президента. Я зустрів її дзвінок холоднувато, звинуватив її в тому, що вона мене покинула, і, не бажаючи вислуховувати пояснення, поклав трубку. Лія Берідж, яка була тоді в мене вдома й зняла трубку, обурилася моїм вчинком і заявила, що він анітрохи не відповідає моїй скромній статі. Аніта, мовляв, була запекла опортуністка, це правда, але не можна заперечувати й того, що вона робила все, аби оберегти мене.
— Ще б пак! — почервонів я. — Мені ж так треба було, щоб мене оберігали!
Берідж знизала плечима, а тоді зверхньо відрубала:
— Замовкни, Ральфе! Ти мелеш нісенітниці!
До кімнати ввійшла Джекі. Її животик уже виразно випинався рід капітанською формою (їй присвоїли нове звання), вона часто відчувала нудоту, але це не псувало їй доброго настрою. Берідж розповіла їй про мій "подвиг", і Джекі розсміялася.
— Ну що ти, Ральфе, яке хлоп'яцтво! Не треба давати волю почуттям! Не станеш же ти сваритися з радницею президента! Та ми тобі цього, до речі, й не дозволимо!
Через два дні Аніта — просто тобі ангел! — телефонує мені знову. І я, згадавши, як мене картали жінки, вибачаюсь.
— Що ж, Ральфе, твою реакцію цілком можна зрозуміти. Чи не бажаєш пообідати завтра в китайському ресторані? Я запрошую тебе. Пошесть укоротила віку старому містерові Твану, а це доказ того, що він був не такий уже й старий! (Сміх.) Але чарівна місіс Тван у сукні з привабливим розрізом унизу (сміх) тримає ресторан і далі. Я теж буду там...
Я приходжу до ресторану із запізненням, Аніта вже сидить за столиком на другому поверсі, гортаючи ілюстрований журнал. Вона не змінилася. Волосся кольору червоного дерева, зелені очі й тонко вирізьблений ніс, який, відколи я зустрів міс Берідж, подобається мені вже менше. Не змінився в неї й одяг: чорна вузька й строга сукня з білим комірцем — майже уніформа. Вигляд страшенно розумний. І погляд, що шаблею враз прохромив мене наскрізь і, поки я підходжу ближче, міряє мою постать з ніг до голови. Потім Аніта рвучко схоплюється з місця — цей жест вона, здається, старанно підготувала — й цілує мене в губи. Кошмар! Особливо коли згадати, як Аніта, перше ніж поцілувати, подивилась на мене. Тоді вона знову сідає, бере мою руку й повертається до мене.
— А в тебе чудовий вигляд, Ральфе! Очі веселі, настрій прекрасний! Одразу видно, що твої жінки добре дбають про тебе (сміх) — чепурять, розчісують, годують!.. А яка вишуканість! Мені подобається, що тепер чоловіки замість піджаків носять куртки, які тісно облягають стан. Куртки більше пасують таким чоловікам, як ти, — тонким і м'язистим. Особливо, коли їх носять ось так, з вузькими штанами.
