Пертська красуня - Скотт Вальтер
І я не маю сумніву, що тоді його величність неодмінно прийме вашу високість. А поки що, високосте, вибачте мені... але я не можу вас пропустити до короля.
— Я тебе розумію, Мак-Луїсе. І все ж таки йди і виконай мій наказ!
Командир охорони пішов і за хвилю повернувся з відповіддю, що король нездужає і має намір відійти до спочивальні, але герцог Олбані скоро прийме принца Шотландського.
Минуло, однак, добрих півгодини, поки з'явився герцог Олбані, і Ротсей, чекаючи, то похмуро мовчав, то заводив пусті балачки з Мак-Луїсом та бранданами,— залежно від того, що в ньому саме брало гору: звичайна його легковажність чи не менш властива йому дратівливість.
Нарешті герцог вийшов, а з ним лорд верховний констебль, на обличчі якого був написаний глибокий жаль і збенте-экенпя.
— Любий родичу,— мовив герцог Олбані,— я з жалем мушу вас повідомити, що, на думку мого брата-короля, для честі королівської сім'ї буде краще, коли ваша високість певний час перебуде в домі верховного констебля і прийме своїм головним, якщо не єдиним, товаришем у самоті присутнього тут благородного графа,— доти, доки поширені сьогодні про вас ганебні чутки пощастить спростувати чи забути.
— Це правда, мілорде Еррол?! — здивовано вигукнув принц.— Ваш дім стане моєю в'язницею, а ви — моїм наглядачем?!
— Крий боже, високосте! — відповів граф Еррол.— Але мій прикрий обов'язок вимагає від мене, щоб я, скоряючись наказові вашого батька, на певний час узяв вашу високість під свою опіку.
— Принц... спадкоємець йорони — під опікою верховного констебля!.. Але з якої причини? Невже підлого наклепу засудженого до страти негідника досить для того, щоб кинути тінь на герб наступника трону? •
— Звинувачення, любий родичу, які не відкинуто й не спростовано,— промовив герцог Олбані,— можуть завдати шкоди й гербові його величності.
— Спростовувати звинувачення?! — вигукнув принц.— А хто їх кинув? Хіба не підлий негідник, надто нікчемний, навіть за його власним визнанням, щоб хоч на мить повірити в них, коли б він заплямував добре ім'я жебрака, не те що принца... Приведіть його сюди, і нехай йому покажуть дибу,— побачите, як він хутко відмовиться від свого наклепу!
— Зашморг надто надійно зробив своє діло, щоб вигляд диби привів Бонтрона до тями,— відповів герцог Олбані.— Годину тому його страчено.
— Чому так поспішно, мілорде? — здивувався принц.— Вам не здається, що все виглядає так, ніби тут умисне поквапились, аби заплямувати моє ім'я?
— Звичай скрізь один: після божого суду бійця, що зазнав поразки в поєдинку, просто з арени посилають на шибеницю... І все ж таки, любий родичу,— провадив герцог Олбані,— якби ви сміливо й рішуче заперечили були проти звинувачення, я б мав право відкласти страту і призначити розслідування. Але ви,-високосте, змовчали, і я вирішив за краще задушити ганебні чутки разом з подихом людини, яка їх пустила.
— Пречиста діво! Мілорде, це вже відверта образа! Виходить, ви, мій дядько, припускаєте, ніби я причетний до такого безглуздого й негідного заміру, в якому признався той раб?
— Мені не гоже сперечатися з вашою високістю, а то я ще запитав би, чи не відмагатиметесь ви й від іншої, не менш ганебної, хоч і не такої кривавої справи,— нападу на чийсь дім на Керф'ю-стріт... Не гнівайтесь на мене, любий небоже, але вам справді конче необхідно на недовгий час відійти від двору,— скажімо, до кінця перебування короля в цьому місті, де городянам завдано так багато кривд.
Вислухавши дядькові вмовляння, Ротсей спершу помовчав, а тоді, дивлячись герцогові просто в очі, проказав:
— Ви непоганий мисливець, дядьку, і вельми спритно вмієте розставляти свої тенета. І все ж таки ви зазнали б невдачі, якби олень не кинувся був у ваші сіті сам. Хай вам поможе небо, щоб ви дістали в цьому ділі таку вигоду, на яку заслуговуєте своїми запобіганнями. Скажіть моєму батькові, що я підкоряюся його наказові... Мілорде верховний констебль, я жду тільки вашого дозволу, щоб піти з вами до вашого дому. Коли вже мені судилося жити під опікою, то милішого й благороднішого наглядача я не можу собі й побажати!
На цьому розмова між^дядьком і небожем закінчилась, і принц рушив з графом Ерролом до його будинку. Люди на вулицях, загледівши герцога Ротсейського, переходили на другий бік, щоб не кланятися тому, хто був тепер в їхніх очах не тільки легковажним, але й жорстоким розпусником. Наретцті констеблів дім прийняв під свій дах господаря та його ясновельможного гостя, і ббидва були однаково раді сховатися від людських очей. Та, ледве переступивши поріг, вони одразу відчули, в якому незручному становищі опинилися один з одним.
Але повернімося на арену, до тієї хвилини, коли двобій скінчився і вельможні глядачі порозходились. Юрба тепер поділилася на два неоднакові гурти. Перший, не такий численний, складався з найшанованіших городян Перта, які тепер вітали перемоясця й один одного з щасливим завершенням суперечки з придворними вельможами. Члени магістрату на радощах попросили сера Патріка Чартеріса вшанувати своєю присутністю учту в ратуші. Певна річ, і Генрі, героя дня, запросили чи, краще сказати, зобов'язали прийти на неї. Вельми збентежено вислухав зброяр цей наказ, бо серцем він, як неважко здогадатися, був уже з Катаріною Главер. Але батько Саймон порадив йому не відмовлятись. Корінний громадянин Сент-Джонстона відчував природну й належну повагу до магістрату свого славного міста; він високо цінував будь-яку честь з боку такої високої установи і вважав, що його майбутній зять припуститься помилки, якщо не прийме вдячно запрошення.
— І не думай відмагатися, Генрі, від такої врочистої учти, синку,— казав Саймон.— Адже там буде сам сер Патрік Чартеріс, а .тобі, гадаю, не часто трапляється нагода завоювати його прихильність. Може, він замовить тобі новий обладунок. Я сам чув, як шановний бальї Крейгдаллі казав, буцімто була розмова про те, що мають поновлювати зброю в міському арсеналі. Ти не
повинен утрачати вигідного заробітку, особливо тепер, коли заведеш сім'ю.
— Та що ви, батьку Саймон,— зніяковів Генрі,— замовців мені не бракує... Але ж ви знаєте, Катаріна жде, вона ще здивується, що я так довго не йду. Або знов затуркають їй голову брехнями про співачок і казна про що.
— За це не бійся,— сказав Главер.— Будь слухняним громадянином і йди туди, де тебе ждуть вищі за тебе. Після поєдинку тобі й справді нелегко буде домогтися миру з Катаріною,— дівка ж бо гадає, ніби в такому ділі вона мудріша від короля з його радниками, церкви з каноніками та провоста з усією нашою міською радою. Але на цей раз я посперечаюся з нею сам і так задля тебе постараюсь, що коли завтра вона й зустріне тебе докорами, то вони розтануть у сльозах та усмішках4, мов квітневий ранок, що почався теплим дощиком. Одне слово, йди,, сину мій, а завтра не барися, приходь до нас після вранішньої відправи.
Мусив Генрі хіть-не-хіть погодитися з майбутнім тестем і прийняти таке почесне запрошення батьків міста. Він вибрався з натовпу й поспішив додому перевдягтись у найкращу свою одежу. В ній він невдовзі по тому й увійшов до магістратської зали, де важкий дубовий стіл, здавалось, аж угинався від вишуканих страв. Так і так приготована добірна тейська лососина, найкраща морська риба з Данді,— одне слово, всі лакоминки, які дозволяв піст; не бракувало й вина, елю та меду, щоб усе це запивати.
Поки за столом пили та їли, христослави, або міські менестрелі, грали й співали, а в перервах між музикою один із них вельми захоплено продекламував довгу баладу про битву біля Чорного яру, в якій сер Вільям Уоллес та його грізний товариш, капітан Томас Лонгевіль, зійшлися з англійським генералом Сьюардом. Цю баладу добре знали всі гості, але вони були терплячіші від своїх нащадків і слухали з таким захватом, ніби чули історію вперше. Місцями в ній, звичайно, звучала гучна хвала предкові рицаря Кінфонса та інших перських родів, і тоді присутні перебивали менестреля захопленими вигуками, ревно підливаючи один одному в чари й пропонуючи випити за героїв, що боролися пліч-о-пліч з великим сином Шотландії. Знов і знов пили за здоров'я Генрі Вінда, і провост оголосив усім, що члени магістрату вже радилися про те, як краще відзначити героя — особливим привілеєм чи почесною нагородою, аби засвідчити, як високо пертці ставлять його відважний подвиг.
— Нічого мені не треба, ваша вельможносте,— відповів Сміт, як завжди, відверто і грубувато.— Ще підуть балачки, ніби в Перті хоробрість — якась дивовижа, коли вже в нас нагороджують чоловіка за те, що він вийшов битися на захист нещасної вдови. А я певен, що в нашому славному місті знайшовся б не один десяток відважних городян, які б упоралися з сьогоднішньою роботою не згірш, а то й краще від мене. Бо, сказати правду, мені слід було б розсадити на тому чолов'язі шолом, як глиняний горщик,— о, і я б його таки розсадив, коли б то не був один із шоломів, що їх я сам-таки й загартував для сера Джона Раморні. Та коли вже славний Перт так шанує мою службу, то мені не треба було б кращої винагороди, аби тільки з громадської казни виділили хоч якусь допомогу вдові Магдалені та її нещасним сиротам.
— Це зробити не важко,— промовив сер Патрік Чартеріс.— Але наше славне місто не таке бідне, щоб не сплатити Генрі Віндові свій борг. У цьому ділі кожен із нас кращий суддя, ніж сам Генрі, засліплений зайвою делікатністю, яку люди називають скромністю... А якщо місто для цього справді надто бідне, то про-вост докладе, скільки треба, з власної кишені. Золоті ангелята Червоного Розбійника розлетілися ще не всі!
Знов пішли по колу кубки, звані вже "чашею вдовиної розради", а потім гості ще раз випили за світлу пам'ять забитого Олівера, так відважно нині відомщеного. Одне слово, учта вдалася на славу, і всі казали, що для повної радості за столом бракує 'тільки самого шапкаря, смерть якого послужила приводом для цього бенкету і який любив розважити таке товариство міцним жартом.
— Якби зараз він опинився за столом,— сухо зауважив бальї Крейгдаллі,— то, напевне, приписав би сьогоднішню перемогу собі й запевняв би, що сам відомстив за своє вбивство.
Розходилися, коли вже вдарили вечірні дзвони, і найстатеч-ніші чоловіки пішли до церкви на вечірню' молитву, де вони з напівзаплющеними очима й почервонілими обличчями утворили найблагочестивішу й цайзразковішу отару великопісної пастви.
