Без догмата - Сенкевич Генрик

У думках я оглядав усе минуле й шукав у ньому доказів. Хтозна, казав я собі, може, саме на цьому й тримається її примітивний кодекс, який мене обеззброює і пригнічує? Мені часто здавалося, що Анелька — це якась виняткова натура, несхожа на інших жінок, неприступна, ніби снігова альпійська вершина, котра не має ніяких пологих схилів і стрімко піднімається в небо. Але ж ця стрімка натура вважає за цілком природну річ, що пантофлі її чоловіка топчуться по цих снігах. Що ж це таке? Коли мене обсідають такі думки, мені здається, що мало не божеволію, я розлючуюсь, і, якби міг одним ударом повалити, розтоптати, обплювати це огидне, осоружне життя, зробив би це, вкинув би в хаос увесь світ, стер би з лиця землі все живе. Повертаючись із Відня, я будував у своїй уяві повітряний замок, в якому кохатиму Анельку так, як Данте кохав Беатріче; я збудував його на стражданнях, у яких моя любов очистилась, немов у вогні, на зреченнях і жертвах, щоб тільки якось, хоча б просто душею, ми з моєю коханою належали одне одному.

А тепер я подумав, що навіть не слід говорити їй про це, бо вона не зрозуміє, не слід виводити її на ці вершини, бо їй там буде важко дихати. Може, в душі вона й не проти того, щоб я її кохав і страждав, — це завжди тішить самолюбство, — але на будь-який зв'язок, хоча б і чисто духовний, на будь-яку близькість зі мною, навіть якби це була близькість Данте й Беатріче, вона не погодиться, вона не розуміє мене, а визнає лише одну близькість, одні права, — права законного чоловіка в халаті, й душа її неспроможна піднятися над плоскою, вбогою шлюбною бухгалтерією.

Я почав щиро, глибоко шкодувати, що не їхав у тому поїзді, який звалився під укіс. Я був страшенно обурений Анельчиною жорстокістю і виснажений фізично й духовно. Я так прагнув смерті, як прагне відпочинку людина, що провела багато безсонних ночей біля дорогого їй хворого. І при цьому подумав, що, якби мене привезли до Гаштейна закривавленого, то, може, в душі цієї жінки щось ворухнулося б. А це було для мене найважливішим навіть у цю хвилину. Думаючи так, я раптом пригадав, як учора Анелька поїхала з тіткою назустріч мені; пригадав її переляк, а потім радість, її очі, повні сліз, розпатлане волосся, — і безмежна ніжність, у стократ переконливіша за всі мої висновки й розумування, заполонила мене. Це був бурхливий хвилевий сердечний порив, який одразу ж змінився уїдливими сумнівами. Все, що я бачив учора в колясці, можна було витлумачити інакше.

Хто знає, чи я, чи тітка відігравали в цьому більшу роль? Зрештою вразливі жінки завжди мають більший запас співчуття навіть до чужих, а не тільки до рідних, особливо, коли таке нещастя трапляється несподівано. Чому ж і Анелька не могла вжахнутись од звістки про мою смерть, а потім зрадіти, побачивши мене живого? Якби замість неї у тітки гостювала Снятинська, то, напевно, вона теж так само перелякалася б, а потім зраділа б, і я побачив би її теж без рукавичок, без капелюшка, з розпатланим волоссям, як і Анельку. Мені здавалося, що в цьому не може бути ніяких сумнівів. Анелька добре знає, що її від'їзд для мене більша й страшніша катастрофа, ніж аварія поїзда, під час якої я міг би розбити собі голову або втратити руку чи ногу, — та однак вона ні па мить не завагалась. Я добре розумів, що це була її ідея. їй, мовляв, хочеться бути ближче до свого чоловіка, а що станеться зі мною, її не обходить.

Я знову відчув, що блідну від гніву, ревнощів, обурення, що я вже на межі божевілля. "Стривай! — казав я собі, стискаючи руками скроні. — Стривай!.. Може, вона тому виїздить, що кохає тебе й не має більше сили опиратись тобі?" Авжеж! І такі думки виникали в мене, але, як насіння, що впало на кам'янистий грунт, швидко гинули й залишали по собі тільки розпачливу іронію. Я буквально терзав себе. "Так, — казав я подумки, — це кохання подібне до співчуття тих, котрі витягають з-під голови у вмираючого подушку, щоб він не так голосно хрипів і менше мучився. Я скоріше відмучусь, зате Кроміцькому буде зручніше приїздити і радувати її втіхами, які ця ідеальна істота звикла чекати від свого чоловіка".

Анелька стала мені в ці хвилини ненависною. Вперше в житті я був готовий побажати, щоб вона справді кохала Кроміцького, — тоді вона не була б мені такою огидною! Гнів і озлоблення затуманювали мою свідомість, я розумів ясно тільки одне: якщо я чогось не вчиню, якщо не етапу на перешкоді Анельчиним планам ї якимсь способом не відомщу їй, то зі мною станеться щось страшне. Ця думка обпекла мене, наче розпеченим залізом, я зірвався на ноги і, схопивши капелюха, побіг розшукувати Кроміцького.

Не знайшов його ні в будинку, ні в саду. Пішов до Вандельбана, потім до читальні; але його й там не було. Якийсь час я постояв на місточку біля водоспаду, міркуючи, де ще його шукати. Вітер дув з боку каскадів і кидав мені в обличчя водяний пил. Це було надзвичайно приємно. Знявши капелюха, я підставив голову під водяний пил, і незабаром моє волосся стало мокре. Я прийшов до тями. В мене лишилось тільки виразне, рішуче бажання перешкодити Анельчиним замірам. Подумки я казав їй: "Знай, ти нікуди не поїдеш, а потім я буду поводитися з тобою, як чоловік, що заплатив за тебе". Я вже уявляв, якими засобами зможу досягти мети, і не побоювався, що зроблю якусь дурницю, ведучи переговори з Кроміцьким. Тепер я цілком володів собою.

Кроміцький читав газету на веранді готелю Штраубінгера. Побачивши мене, він зняв монокль і сказав:

— А я саме збирався йти до тебе.

— Ходімо на Кайзервег.

І ми пішли.

Не чекаючи, поки Кроміцький почне перший, я одразу приступив до діла.

— Тітка розповіла мені про вашу вчорашню розмову.

— Я дуже шкодую, що завів її,— зауважив Кроміцький.

— Тому що ви обоє не говорили так спокійно, як треба говорити про справи. Любий мій, дозволь мені бути з тобою цілком відвертим. Тітку треба добре знати. Вона найдостойніша з жінок, але в неї є одна слабість, зрештою, цілком зрозуміла. Маючи насправді тверезий розум, вона любить показувати, що таки має його, й тому до всього ставиться з недовір'ям, навіть дещо перебільшеним. З цієї ж причини вона найчастіше спершу відповідає на всі пропозиції відмовою. Старий Хвастовський міг би тобі дещо розповісти про це. їй треба давати час на роздуми, а головне — не дратувати її, бо тоді вона упирається, а ти не зумів цього врахувати.

— Та чим я міг її роздратувати?… Хто-хто, а я вмію розмовляти про ділові справні

— Ти неправильно зробив, сказавши, що взяв Анельку без посагу. Тітка й досі за це на тебе сердиться.

— Я так сказав тоді, коли вона почала дорікати мені за продаж Глухова. Зрештою, сказав правду. На Глухові було стільки боргів, що Анельці там уже нічого не належало.

— А, власне кажучи, навіщо ти продав той нещасний Глухів?

— Я хотів зробити послугу одній людині, від якої залежить увесь мій майбутній добробут, а отже, й моя доля. Коли немає вибору, то робиш те, що мусиш, чи ж не так? Крім того, мені добре заплатили.

— Гаразд, не будемо про це. Тітку твої слова тим більше зачепили, що вона турбується про Анельку.

— Збирається заповісти їй ренту.

— Скажу тобі по секрету: це неправда. Вона вчора тобі так сказала тільки тому, що ти її розгнівив. Хотіла дати тобі зрозуміти, що не вірить у твої комерційні здібності. Але це не так. Вона часто зі мною про це говорила, і я як її спадкоємець найкраще про це знаю…

Кроміцький хитро глянув на мене.

— Адже ти втрачаєш від цього як майбутній спадкоємець.

— Так, — погодився я, — але я не проживаю навіть своїх власних прибутків, тому можу ставитись до цього зовсім спокійно. Тобі як діловій людині це може здатися дивним. Якщо ти не можеш якось пояснити собі цього, то припусти, що я — оригінал. Бувають і такі на світі. Отже, кажу тобі: по-перше, я не збираюсь обмежувати тітчину щедрість, а по-друге, я знаю напевно, що тітка відпише Анельці не ренту, а готівку. Звичайно, мій вплив на тітку міг би відіграти в цьому велику роль, але кажу тобі, хочеш, вір, хочеш, не вір, я скористаюся ним тобі на користь, а не на шкоду.

Кроміцький міцно потиснув мені руку. Його плечі при цьому рухались зовсім як плечі в дерев'яного манекена. Він був мені нестерпно огидним. Мабуть, він теж вважав мене скоріше дурнем, аніж диваком, але вірив мені, а це було для мене найголовніше. А втім, вірив він, зрештою, не даремно, бо в цю хвилину я твердо вирішив, що Анелька дістане капітал, а не ренту.

Я здогадувався, що Кроміцькому дуже кортить запитати мене: скільки? Коли? Однак він розумів, що це було б надто нетактовно, і мовчав, наче від хвилювання, а я вів далі:

— Ви обоє повинні тільки пам'ятати, що до тітки треба вміти підійти. Вона має намір залишити Анельці спадщину, за це я можу ручитися, але поки вона не поклала посагу на стіл, а ти його не заховав, усе залежить від її бажання чи навіть від примхи. А ви що робите? Вчора її розсердив ти, а сьогодні — Анелька та ще й дуже розсердила. Як майбутній тітчин спадкоємець я мав би радіти з цього й не застерігати вас, проте, бачиш, я тебе попереджаю. Тітка дуже незадоволена Анельчиним рішенням; вона звернулась до тебе наче різко, але в душі сподівалася, що ти станеш на її бік, а тим часом ти якось ніби підтримав наміри дружини і тещі…

— Любий мій! — вигукнув Кроміцький, знову потискуючи мені руку. — Скажу тобі відверто, якщо я ніби підтримав, то зробив це від злості на тітку. По суті, Анельчин план зовсім безглуздий. Я ніколи не терпів екзальтації, а в моїх дам її вище голови. Весь час їм здається, що вони не повинні зловживати вашою гостинністю, що вони не можуть вічно сидіти в Плошові тощо "Мені вже все це остобісіло… А справи стоять ось як. До Туркестану везти їх з собою не можу, а якщо я змушений туди їхати, то мені зовсім байдуже, де житиме Анелька — в Варшаві чи в Одесі. Коли я покінчу з цими справами і, сподіваюся, зароблю чималий капітал, тоді, звичайно, ми десь влаштуємось як слід. Це буде не пізніше, ніж через рік. Від тих, кому я передам свої справи, я маю теж дещо одержати… Звісно, якби не було Плошова, я мусив би шукати якесь тимчасове пристановище для моїх дам, але якщо тітка запрошує їх і сама хоче, щоб вони в неї жили, то було б безглуздо шукати якогось іншого притулку.