Прерія - Купер Джеймс Фенімор

Коли ж до цих дивовижних деталей його вбрання додати зловісний і тривожний вираз непевності, який робив обличчя Оубеда ще похмурішим, і збентеження, яке відбивалося в його очах, бо ж він вважав, що його гідність принижено, а самого — природознавець був певний цього — приречено в жертву якомусь поганському божеству, то читач легко може уявити собі жах, викликаний його появою в людей, котрі вже майже ладні були поклонятися йому — могутньому служникові злого духа.

Уюча провів Азінуса просто в середину кола і, залишивши там обох (бо ноги природолюба були так міцно прикручені до тварини, що осел і його господар утворили, так би мовити, одне ціле, чи не якийсь новий біологічний вид), пішов до свого місця, озираючись на чаклуна з тупою цікавістю і догідливим захватом.

І глядачі, і предмет їхнього споглядання були однаковою мірою приголомшені. Коли тетони дивилися на таємничі атрибути "чаклуна" з повагою та острахом, то й лікар, у свою чергу, озирався навколо, пойнятий розмаїтими незвичайними почуттями, серед яких страх, одначе, посідав не останнє місце. На кого б він не поглянув, його очі, що, здавалося, набули дивовижної властивості все збільшувати, бачили замість одного по кілька темних, диких і жорстоких облич зразу, але на жодному не було видно бодай проблиску співчуття чи жалю. Нарешті його непевний погляд зупинився на сумному й чесному обличчі трапера. Старий, біля якого лежав Гектор, стояв поблизу кола, спершись на рушницю (її повернули йому як визнаному другові вождя) і, очевидно, міркуючи про те, що мало відбутися після цієї ради, відзначеної такими численними та незвичайними церемоніями.

— Шановний венаторе, чи звіролове, чи трапере, — мовив скорботний Оубед, — я вельми радий бачити вас знову. Боюсь, що дорогоцінний час, призначений мені, аби я міг завершити свій великий труд, наближається до непередбаченого кінця, і я б охоче вилив свою душу тому, хто хоч не належить до подвижників науки, а все-таки має якісь там знання, що ними цивілізація обдаровує навіть найнезначніших своїх дітей. Безперечно, вчені товариства всього світу ретельно довідуватимуться про мою долю і, певне, виряджатимуть експедиції до цих країв, щоб з'ясувати усі сумніви, які можуть виникнути стосовно цього надзвичайно важливого питання. Я щасливий, що поруч зі мною є людина, яка говорить однією зі мною мовою і зможе дати звіт про мою смерть. Ви розповісте, що, проживши плідне та славне життя, я помер як мученик науки і жертва духовної темноти. Оскільки я сподіваюсь у свою останню годину зберегти несхитний спокій та ясність розуму, то, якщо ви докладно розкажете, з якою гідністю і твердістю я зустрів свою смерть, це, можливо, надихне прийдешніх поборників науки домагатися такої ж слави і, безперечно, нікого не образить. А тепер, друже трапере, поступаючись природі, оскільки людина єсм, питаю: чи всі надії втрачено для мене, а чи існує який засіб вирвати з пазурів неуцтва таку скарбницю цінних знань і зберегти її для ще не написаних сторінок природничої історії?

Старий уважно вислухав печальні Оубедові слова і, перш ніж відповісти, здавалося, грунтовно обдумав це важливе питання.

— Я собі думаю, друже лікарю, — нарешті поважно відповів він, — що оце саме той випадок, коли шанси на життя чи на смерть залежать тільки від волі провидіння, якщо йому завгодно буде виявити її через диявольські вигадки індіанської підступності. А про мене, то байдуже, чим усе це закінчиться, бо ж ні для кого, окрім тебе самого, звичайно, немає особливого значення, помреш ти чи житимеш.

— Та хіба ж можна лишатися байдужим, коли на твоїх очах руйнують наріжний камінь самих підвалин великої будівлі науки? Хіба можна вважати це марницею для сучасників та нащадків? — перепинив його Оубед. — До того ж, мій літній колего, — докірливо додав він, — коли йдеться про життя чоловіка, то це зовсім не марниця, хай він хоч як відданий величним та філантропічним почуттям.

— Я скажу так, — знову почав трапер, який мало що зрозумів з тих тонкощів, що ними його вчений товариш так часто прикрашав свою мову, — кожний народжується і вмирає тільки раз — собака чи олень, червоношкірий чи білий. Всі в руці божій, і не дано людині прискорити свою смерть, як і затримати своє народження. Але я не скажу, що неможливо нічого зробити самому, аби віддалити хоч ненадовго свою останню годину; отож кожен має право запитати свою власну мудрість, як далеко він готовий піти і скільки згоден витерпіти мук, щоб подовжити своє життя, яке і без того, може, вже надто довге. Минуло чимало холодних зим і спечних літ, як я кидався то туди, то сюди, щоб додати зайву годинку до своїх вісімнадцяти років. Коли пролунає моє ім'я, я готовий відгукнутись, як солдат на вечірній перекличці. Я міркую так: якщо індіанці вирішуватимуть вашу долю, то вождь тетонів намовить-таки убити всіх вас. І я не дуже покладаюсь на його удавану любов до мене. Отож чи готовий ти до такої дальньої подорожі? І якщо готовий, то чи не краще вирушити зараз, не чекаючи іншої нагоди? Коли б поцікавилися моєю думкою, то я, певне, висловився б на твою користь; тобто, я гадаю, що ти прожив досить пристойно, не завдавши нікому великих прикрощів, хоч, щиро кажучи, коли ти сам підіб'єш підсумки всьому, що ти зробив, то вийде така марниця, що й не варт про неї говорити.

Вислухавши цю невтішну думку, Оубед печально подивився на філософськи спокійне обличчя старого і відкашлявся, щоб приховати відчай, який охопив його, бо ж слабка людська натура навіть за найскрутніших обставин може зберігати рештки гордості.

— Я думаю, шановний мисливцю, — відповів він, — що, всебічно розглянувши це питання і визнавши справедливість вашої теорії, найпевніший висновок може бути тільки такий: я не готовий отак зненацька вирушити в останню путь, а тому нам слід вжити якихось запобіжних заходів.

— Коли так, — відповів розсудливий трапер, — то я зроблю для тебе те, що зробив би для самого себе. Та все-таки, оскільки твій час уже покотився під гору, я раджу тобі, не зволікаючи, готуватись до своєї долі, бо може статись, що твоє ім'я вигукнуть, а ти будеш так само мало підготовлений, як і тепер.

Отак дружньо поспівчувавши природолюбові, старий відступив до кола, обдумуючи, що робити далі, з тим дивним поєднанням рішучості й покори, що їх виховували в ньому звички його життя і природжена скромність і з яких викарбувався цей незвичайний характер.

РОЗДІЛ XXVIII

Цю відьму в Смітфілді на попіл спалять,

А вам утрьох — на шибеницю путь.

Шекспір. Генріх VI

Сіу з похвальною терплячістю чекали кінця наведеної тут розмови. Більшість індіанців поводилися стримано, з прихованим трепетом поглядаючи на таємничого Оубеда; а кілька найрозумніших вождів радо скористалися з цієї нагоди, щоб зібратися з думками перед неминучою боротьбою. Маторі, якого не турбувало жодне з цих почуттів, був задоволений, що може показати траперові свою поблажливість; отож, коли старий закінчив розмову, вождь промовисто подивився на нього, ніби натякаючи, як терпляче він цього чекав. Запанувала глибока, непорушна тиша. Потім Маторі підвівся, збираючись, очевидно, виголосити промову. Прибравши величну позу, він пильно й суворо оглянув усіх присутніх. Однак вираз його очей мінявся залежно від того, на кому вони зупинялися. На своїх прихильників він дивився хоч і строго, проте не грізно, а супротивникам його погляд, здавалося, загрожував неабиякими прикрощами, коли вони наважаться викликати гнів такого могутнього вождя.

Але хоч який тетон був пихатий і самовпевнений, він не втратив властивої йому проникливості та хитрості. Кинувши виклик усьому племені й довівши таким чином своє незаперечне право на вищість, він ніби трохи полагіднішав, і погляд його став не такий лютий. Тільки тоді, посеред мертвої тиші, він заговорив, змінюючи тон відповідно до того, про що йшлося та до яких ораторських засобів він удавався.

— Хто такий сіу? — розважливо почав вождь. — Він володар прерій і господар усіх її звірів. Риби в Річці 3 Каламутними Водами знають його і припливають на його голос. Він лисиця на раді, зір у нього, наче в орла, а б'ється він, як сірий ведмідь. Дакота — мужчина! — зачекавши, поки вщухне схвальний гомін його одноплеменців, потішених такими приємними порівняннями, тетон вів далі: — А хто такий пауні? Злодій, що обкрадає жінок; червоношкірий без відваги; мисливець, який канючить в інших дичину. На раді він — білка, що стрибає з місця на місце; він — сова, що никає преріями вночі; а в бою він — довгоногий лось. Пауні — жінка.

Він знову замовк, бо з кількох горлянок вихопився захоплений крик, і слухачі почали вимагати, щоб ці образливі слова переклали тому, хто був мішенню цієї уїдливої зневаги. Прочитавши наказ у погляді Маторі, старий скорився. Тверде Серце похмуро вислухав і, очевидно, вирішивши, що його час говорити ще не настав, знов утупив погляд удалину. Промовець дивився на його обличчя з таким виразом, що зрозуміло було, яка в його грудях палає невгасима ненависть до цього єдиного в преріях вождя, котрий перевершив його славою. І, вражений тим, що не зміг допекти ворогові — цьому хлопчиську! — він перейшов до важливішої справи, яка могла, на його думку, розпалити лють індіанців настільки, що вони підтримають його жорстокі наміри.

— Якби землю заполонили ні до чого непридатні пацюки, — сказав він, — то не залишилось би місця для буйволів, які годують і вдягають індіанця. Якби пауні заполонили прерію, то нозі дакоти не було б куди ступити. Вовк-пауні — пацюк; сіу — могутній буйвіл; тож хай буйволи розтопчуть пацюків і звільнять місце для себе. Брати мої, до вас промовляв малий хлопчак. Він казав, що волосся його не посивіло, а припало памороззю; що трава не ростиме на тому місці, де вбито блідолицього. А чи знає він, якого кольору кров у Великого Ножа? Ні! Мені відомо, що не знає; він ніколи не бачив її. Який дакота, крім Маторі, вбивав блідолицього? Жоден. Але Маторі мусить мовчати. Коли він говорить, усі дакоти затикають вуха. Ті скальпи, що висять над його вігвамом, здобули жінки. Їх здобув Маторі, а він жінка. Його вуста мовчать. Він чекає свята, щоб співати серед дівчат.

Вождь сів, наче більше не збирався говорити, хоч у відповідь на такі принизливі слова почулися співчутливі та обурені вигуки.