Прерія - Купер Джеймс Фенімор

Замкніть двері!

Зухвальцям тут не місце. Не для того

я прожила стільки літ на світі, щоб пускати

до себе зухвальців. Замкніть двері, благаю.

Шекспір. Генріх IV

Вийшовши з намету, Маторі наштовхнувся біля входу на Ішмаела, Ебірама та Естер. Ковзнувши поглядом по обличчю здорованя-скватера, підступний тетон зрозумів, що непевне перемир'я, якого він досяг своєю мудрістю, перехитривши цих дурників, може от-от зазнати краху.

— Слухай, ти, стара сива бородо! — крикнув Ішмаел, схопивши трапера за плече і крутнувши його, наче дзигу. — Мені остогидло все з'ясовувати на мигах замість язика, втямив, га? Отож ти будеш мені за тлумача і перекладатимеш індіанською мовою все, що я скажу, байдуже, до смаку це червоношкірому чи ні.

— Кажи, друже, — спокійно відповів трапер, — я передам твої слова так само відверто, як ти їх вимовив.

— "Друже"! — повторив скватер, черкнувши по обличчю трапера дивним поглядом. — Нехай і так, це всього лиш слово, а звук кісток не трощить і ферм не розмежовує. Тоді скажи цьому злодієві-сіу, що я прийшов до нього вимагати, щоб він додержував умов нашої урочистої угоди, яку ми уклали там, біля підніжжя бескиду.

Коли трапер переказав його слова мовою сіу, Маторі запитав з удаваним подивом:

— Мій брат змерз? Тут повно буйволячих шкур. А може, він зголоднів? То мої юнаки принесуть м'яса до його оселі.

Скватер підніс кулака і щосили ляснув ним по розтуленій долоні другої руки, ніби показуючи, що не поступиться.

— Скажи-но цьому безсовісному брехунові, що я прийшов не як жебрак, котрому кидають кістку, а як вільна людина, прийшов по своє добро. І я таки заберу своє. А ще скажи йому — я вимагаю, щоб і тебе, старого грішника, видали мені на суд. Усе правильно — тебе, мою полонянку та мою небогу — всіх трьох хай видасть мені з рук на руки відповідно до нашої клятвеної угоди.

Незворушний старий загадково посміхнувся і відповів:

— Друже скватере, ти вимагаєш того, що не кожний віддасть. Тобі доведеться спершу вирвати язика з рота тетона і серце з його грудей.

— Коли Ішмаел Буш чогось вимагає, він не зважає на те, як і кому це шкодить. Переклади йому все дослівно чистісінькою індіанською мовою, та дивись, коли говоритимеш про себе, зроби знак, щоб білий теж зрозумів, — я мушу знати, чи ти не брешеш.

Трапер засміявся своїм безгучним сміхом, щось пробурмотів сам до себе, й звернувся до вождя.

— Хай дакота дуже широко розтулить вуха, — сказав він, — щоб у них ввійшли великі слова. Його друг Великий Ніж прийшов з порожньою рукою; він каже, що тетон повинен її наповнити.

— Уег! Маторі багатий вождь. Він господар прерій.

— Він повинен віддати темнокосу.

Вождь гнівно насупився — здавалося, зараз зухвалому старому буде непереливки, але, раптом пригадавши свою гру, індіанець відповів:

— Для такого хороброго воїна дівчина надто легка. Його руку я наповню буйволами.

— Він каже, що хоче і яснокосу; в її жилах тече його кров.

— Вона буде дружиною Маторі, а Довгий Ніж стане тоді батьком вождя.

— Він хоче й мене, — вів далі трапер, зробивши один з тих виразних жестів, за допомогою яких дикуни спілкуються майже так сам легко, як і язиком, і одночасно повернувшись до скватера, аби той бачив, що він чинить усе чесно. — Він зажадав і мене, нещасного, вбогого трапера.

Дакота лагідно поклав руку старому на плече, перш ніж відповісти на цю третю й останню вимогу.

— Мій друг старий, — сказав він, — і не може йти далеко. Він залишиться з тетонами, щоб його слова навчили їх мудрості. У кого з сіу є такий язик, як у мого батька? Ні в кого. Хай він. скаже тихо, але дуже виразно: Маторі дасть шкури та буйволів, він дасть жінок молодим блідолицим, але він не може дати нікого з тих, хто живе в його вігвамі.

І вождь, вельми потішений своєю стислою відповіддю, рушив був до радників, які чекали на нього, коли це він повернувся й, урвавши трапера, який почав уже перекладати, додав:

— Скажи Великому Буйволові (так тетони встигли охрестити Ішмаела), що долоня Маторі завжди розтулена. Дивись, — він показав на суворе, зморшкувате обличчя Естер, яка уважено дослухалася до його слів, — його дружина надто стара для такого великого вождя. Хай він вижене її зі свого дому. Маторі любить його, як брата. Він і є брат Маторі. Він дістане в жони мою наймолодшу дружину. Течічена, гордість дівчат-сіу, готуватиме йому дичину, а багато сміливців дивитимуться на нього заздрими очима. Скажи йому, що дакота щедрий.

Тетон висловив свою зухвалу пропозицію з такою надзвичайною холоднокровністю, що це вразило навіть бувалого трапера. З подивом, що його він навіть не пробував приховати, старий дивився індіанцеві вслід і не повертався до свого перекладацького обов'язку, аж поки вождь загубився в гурті воїнів, котрі так довго і, як завжди, терпляче ждали, коли він повернеться.

— Вождь тетонів сказав дуже ясно, — вимовив нарешті старий. — Він не віддасть тобі пані, на яку — бог свідок! — ти маєш не більше прав, аніж вовк на ягня. Він не віддасть тобі й дівчини, яку ти називаєш своєю небогою, і тут, сказати правду, я не певен, чи він чинить законно. А ще, любий сусідо, він рішуче відмовився видати й мене, хоч який я немічний і нікчемний; і я не думаю, що він робить нерозумно, коли зважити на те, що мені з багатьох причин не хотілося б подорожувати з тобою. Але ось його пропозиція, яку ти — ради справедливості та зручності — повинен знати. Тетон переказує через мене — а я тут лише його вуста і не відповідаю за його грішні слова, — отож він каже, що цю шановну жінку вже не можна назвати гожою, бо ж не в тих вона літах, і що тобі, певне, обридла така дружина. Тому він пропонує, щоб ти прогнав її зі своєї оселі, а коли твій дім спорожніє, він тобі пришле замість твоєї старої свою найулюбленішу — чи то пак, ту, що була найулюбленіша, — дружину, Прудку Лань, як її називають сіу. Ти бачиш, сусідо, хоч червоношкірий і надумав заволодіти твоєю маєтністю, він дає і тобі щось натомість, аби відшкодувати збитки!

Ішмаел слухав ці відповіді на всі свої вимоги, і видно було, що в ньому закипає гнів, який у людей з такою млявою вдачею часто-густо переходить у нестямну лють. Він спробував був удавано засміятися, ніби кепкуючи з такої безглуздої вигадки — проміняти свою віддану стару подругу на непевну підтримку юної Течічени, — але сміх його був глухий і неприродний. Однак Естер ця пропозиція зовсім не здалася веселою. Вона, перевівши дух, ніби їй раптом забракло повітря, заверещала несамовито й пронизливо:

— Чи ти ба! Хто дозволив індіанцеві одружувати й розлучати, розпоряджатися правами вінчаної жінки? Чи ж він думає, що жінка — це дикий звір його прерій і що її можна гнати з селища рушницями та собаками? Ану, хай найхоробріша його скво вийде сюди й покаже, на що вона здатна. Чи може вона похвалитися такими дітьми, як ото в мене? А цей злодійкуватий червоношкірий просто підлий тиран, авжеж, і нахабний пройдисвіт! Теж мені, пнеться командувати в чужій хаті, ніби під час грабіжницького наскоку! Для нього що порядна жінка, що якась пострибуха на мітлищі — однаково. А ти, Ішмаеле, батьку сімох синів і стількох гожих дочок, роззявив свого грішного рота, та й не вилаяв його! Та невже ж ти зганьбиш свою білу шкіру, свою сім'ю, свій народ, змішавши кров білих з кров'ю червоношкірих, і понаплоджуєш покручів? Диявол часто спокушав тебе, чоловіче, але ніколи він не ставив тобі такої хитрої пастки. Йди звідси до своїх дітей, чоловіче, йди й пам'ятай: ти не якийсь там ведмідь-бродяга, а християнин, і, хвалити бога, мій законний чоловік!

Розсудливий трапер передбачав, що Естер зчинить галас. Неважко було уявити собі, як вибухне ця лагідна дама, почувши, що чоловікові пропонують прогнати її з дому; і тепер він скористався бурею, щоб відступити туди, де б йому принаймні не загрожувала негайна розправа з боку не такого запального, але куди небезпечнішого її подружжя. Ішмаел, що затявся домогтися свого, мусив під шаленим натиском відступитися, як це чинять і набагато впертіші чоловіки; отож, щоб угамувати нестямні ревнощі своєї дружини, які нагадували лють ведмедиці, що захищає своїх дітей, він визнав за краще відійти трохи далі від намету, де, як відомо, сиділа мимовільна винуватиця цього несподіваного шарварку.

— Хай-но твоя мідношкіра зухвала дівка вийде похизуватися своєю мурзатою красою перед жінкою, яка не раз чувала церковні дзвони і знає, що таке істинне право! — кричала Естер, войовниче вимахуючи руками й женучи поперед себе Ішмаела та Ебірама, наче двох школярів-прогульників, до їхнього житла. — Ото я їй завдам, побачите, я їй завдам, вона й рота не розкриє! А ви обидва навіть не думайте залишатися тут; навіть і в голову собі не беріть ночувати в цьому стійбищі, де диявол розгулює, наче який пан, і де йому страшенно раді. Гей, Ебнере, Іноку, Джессі, де ви в ката поділися? Ану запрягайте! Якщо цей недоумкуватий, безвладний телепень, ваш батько, питиме та їстиме в такому товаристві, то, чого доброго, його ще отруять оці хитруни червоношкірі! Мені байдуже, кого він візьме на моє місце, коли воно звільниться по закону; але, Ішмаеле, ніколи я не думала, що ти після білої жінки зазіхнеш на бронзову, — та чого там, на мідну, хіба не так? — та до того ж і соромітницю, нівроку!

На цей вибух ураженої жіночої гордості досвідчений чоловік відповідав лише уривчастими вигуками, що, як він сподівався, мали посвідчити його невинність. Але розлючена жінка не вгавала. Вона нічого не чула, крім свого власного голосу, і відповідно ніхто нічого не чув, окрім її наказів негайно вирушати.

Розсудливий скватер, передбачаючи найгірше, зібрав худобу і навантажив фургони; отже, все було зроблено, як того вимагала Естер. Молодики позирали один на одного, поки їхня мати лютувала, але не виказали особливої цікавості, оскільки вже звикли до таких сцен, свідками яких були не раз. Згідно з наказом батька намети, що їх вони захопили як контрибуцію за віроломство колишніх спільників, теж кинуто в фургони, і валка вирушила в путь, — як звичайно, повільно і ліниво.

З тилу цей відступ захищав грізний загін озброєних до зубів переселенців, тож сіу дивилися вслід утікачам, не виявляючи ні подиву, ані обурення. Дикун, мов тигр, рідко нападає на ворога, коли той цього чекає; і коли тетонські воїни й задумали воєнні дії проти скватера, то в них, як і в цих хижаків з родини котячих, вистачило терпіння тихо чекати слушної миті, щоб порішити свою жертву одним ударом.