Виховання почуттів - Флобер Гюстав

Розанетта солодко позіхала. Вони повернулися до готелю.

Після сніданку їм подали відкритий екіпаж. Вони виїхали із Фонтенбло через широкий круглий майданчик, потім повільно підіймалися піщаною дорогою в низькорослому сосняку. Дедалі дерева вищали, і візник час од часу казав: "Оце Сіамські близнята, Фарамонд, Королівський букет…" — не пропускаючи жодного знаменитого краєвиду, інколи навіть зупиняючись, щоб вони могли помилуватися на його красу.

Вони в'їхали у Франшарський гай. Екіпаж ковзав по траві, немов сани; туркотали невидимі голуби; раптом з'явився слуга із кафе, і вони зупинилися біля садового паркану, за яким стояли круглі столики. Поминувши з лівого боку мури зруйнованого абатства, Фредерік і Розанетта пішли стежкою поміж великого каміння і невдовзі дісталися до глибокого міжгір'я.

Один із його боків укритий піщаником і ялівцем, а другий, майже голий, спускається в яр, де поміж верескових барв блідою смужкою видніється стежка; ген удалині стримить вершина у формі зрізаного конуса і за нею — телеграфна вежа.

За півгодини вони ще раз вийшли з коляски, щоб вибратись на Апремонські височини.

Дорога звивається поміж оземкуватих сосон та скель із гострими кутами; в цьому закутку лісу відчувається якась глухомань, дикувата й насторожена. В пам'яті постають пустельники, котрі жили в товаристві величезних оленів із вогненним хрестом поміж рогами і, по-батьківськи усміхаючись, приймали добрих французьких королів, що схиляли коліна перед їхньою печерою. Душне повітря сповнювали пахощі живиці, коріння дерев перепліталося на землі, неначе жили. Розанетта спотикалася об них, впадала у відчай, їй хотілося плакати.

Але на вершині вона знову повеселішала, знайшовши під дашком із гілля щось ніби ресторанчик, де продавалися також вирізані з дерева всілякі дрібнички. Вона випила пляшку лимонаду, купила ціпка з гостролисту і, навіть не глянувши на краєвид, який відкривався з плоскогір'я, зайшла в Розбійницьку печеру слідом за хлопчиною, що ніс запаленого смолоскипа.

Коляска чекала на них у Ба-Брео.

Художник у синій блузі працював під дубом, тримаючи на колінах етюдник. Він підвів голову і глянув їм услід.

На косогорі Шайї їх несподівано заскочила злива, тож довелося підняти верх коляски. Дощ майже відразу вщух, і, коли вони в'їжджали до міста, бруківка блищала на сонці.

Від щойно прибулих мандрівників вони дізналися, що в Парижі точаться запеклі, криваві бої. Розанетту та її полюбовника ця звістка не здивувала. Незабаром мандрівники рушили в дорогу; в готелі знову запанувала тиша, газ погасили, і вони заснули під гомін водограю, що бив у дворі.

Другого дня вони поїхали оглядати Вовчу ущелину, озеро Фей, Довгий бескид, Марлотту, а третього — здалися на волю кучера, не питаючи, куди він їх везе, і частенько навіть нехтуючи славетні місця.

Вони так затишно почувалися в старому ландо, оббитому всередині полотном з полинялими смугами, з низьким, як диван, сидінням! Перед їхніми очима спокійно і невпинно тяглися порослі чагарями канави. Біле проміння, неначе стріли, пронизувало високу папороть; часом виднілася пряма лінія дороги, якою тепер ніхто не їздив, і на ній подекуди вже м'яко хвилювалася трава. По розпуттях простирали свої руки хрести, а то десь, похилившись, немов усохле дерево, стримів дорожній стовп, і кривуляста вузенька стежина, гублячись поміж дерев, вабила податися нею хтозна-куди; в ту ж хвилину кінь брав убік, грузнув у болоті, а попереду пролягали глибокі, порослі мохом колії.

Їм здавалося, що вони тут самі-одні, далекі від усього світу. Та раптом проходив якийсь лісник із рушницею або траплявся гурт обшарпаних жінок, що несли на спині в'язки довгого хворосту.

Коли коляска зупинялася, наставало цілковите безгоміння; тільки й чути було, як дихає кінь та з перервами стиха цівікає пташина.

Деякі галявини були освітлені, а в глибині лісу панувала темрява; подекуди ж світло, що його на передньому плані пом'якшували якісь ніби сутінки, стелилося вдалині фіалковим серпанком, білими плямами. Сонце, стоячи в зеніті, кидало прямовисне проміння на густу зелень дерев, забризкувало їх, запорошувало срібними краплинами кінчики гілок, креслило траву смарагдовими смугами, розсипало золоті цяти на покров опалого листя; закинувши голову, можна було між верхів'ями дерев побачити небо. Деякі дерева, занадто високі, скидалися на патріархів та імператорів, торкалися верхами одне одного і довгими стовбурами утворювали щось подібне до тріумфальної арки; інші, котрі від самого низу росли похило, здавалися колонами, готовими ось-ось упасти.

Це скупчення грубих прямовисних ліній, бувало, розступалося. Тоді було видно нерівні пасма горбів, які тяглися до самих долин величезними зеленими хвилями, де хребти інших горбів підносились із золотих ланів, що губилися в невиразній блідій далечі.

Стоячи поруч на якомусь узвишші, вони вдихали вітер і відчували, що в їхні душі ніби вселяється горда свідомість вільного життя, надмір сили, безпричинна радість.

Завдяки розмаїттю дерев краєвид раз по раз мінявся. Буки з білими гладенькими стовбурами переплітали свої крони; ясені в'яло спускали сіро-зелене віття, серед грабового пагіння, ніби вилиті з бронзи, їжилися гостролисники; далі йшов ряд тоненьких беріз, що посхилялися в елегійній поставі, а сосни, симетричні, немов органні труби, безперестану похитуючись, здавалося, співали. Були тут і велетенські кострубаті дуби, що, цупко вп'явшись корінням у землю, судомно зціпили один одного в обіймищах, вигиналися своїми тулубами, подібними до торсів, простягали оголені руки і в розпачі волали, несамовито погрожували, як група титанів, заціпенілих у гніві. Щось іще гнітючіше, якась гарячкова млість нависала над гладінню болотистих вод, охопивши їх колючим чагарником; лишайники, що росли по берегах, куди вовки приходять на водопій, і своєю барвою похожі на сірку, були обпалені, неначе по них топтався відьомський набрід, і безугавне жаб'яче кумкання відповідало на крякання ворон, що тут кружеляли. Потім вони поминали одноманітні прогалини, подекуди зарослі молодими деревцями. Раптом долинало гримотіння заліза, тяжкі разуразні вдари; то на схилі горба артіль каменярів лупала скалу. Скелі траплялися дедалі частіше і нарешті заповнили весь краєвид; кубічні, як будинки, пласкі, як плити, вони нависали, спиралися одна на одну, громадячись, ніби якісь незнані химерні руїни загиблого міста. Та само шаленство їхнього хаосу більше наводить на думку вулкани, потопи, великі, невідомі катаклізми. Фредерік казав, що ці скелі стоять отут від початку світу і залишаться до його кінця; Розанетта відвертала голову, заявляючи, що "від цього здуріє", і йшла рвати вереск. Його дрібненькі лілові квіточки, тулячись одна до одної, зливалися в нерівні латки, і земля, що обсипалася з його корінців, темніла, немов чорна бахрома, на піску, всіяному блискітками слюди.

Якось вони, виходячи на піщаний горб, добралися до його половини. По схилу, де не ступала людська нога, тяглися хвилясті симетричні смуги; тут і там, наче миси на висохлому ложі океану, зводилися скелі, що своєю подобою невиразно нагадували звірів — черепах із витягненими головами, тюленів, які повзають по землі, гіпопотамів та ведмедів. Довкола нікого. Жодного звуку. Пісок, освітлений сонцем, сліпив очі; і раптом, серед цього ряхтіння променів, звірі, здавалося, заворушились. Фредерік і Розанетта майже з переляку кинулися назад, у них паморочилася голова.

Суворий спокій лісу передавався їм; бували години, коли вони їхали мовчки і, похитуючись на ресорах, ніби поринали в солодку знемогу. Обнявши Розанетту за стан, він слухав її мову й щебетання птахів, краєм ока споглядав і чорні виноградинки на її капелюшику, і ягоди ялівцю, і складки її вуалі, і сувої хмар, а коли нахилявся до неї, то відчував свіжість її шкіри і вдихав її разом із пахощами лісу. Їх тішило все; вони показували як на щось дивовижне, на тендітні павутинки, що звисали з куща, на заглибини в камені, повні води, на вивірку, що сиділа на гілці, на двох метеликів, які летіли слідом за ними; інколи за двадцять кроків від них спокійно проходила під деревами лагідна шляхетна лань і поряд із нею — молодий олень. Розанетті хотілося бігти за ними, цілувати їх.

Якось вона дуже налякалася: несподівано до них підійшов якийсь чоловік і показав їй у скриньці трьох гадюк. Вона припала до Фредеріка; він був щасливий, бачачи її слабкість і відчуваючи власну силу, щоб її захистити.

Того ж таки вечора вони пообідали в готелі на березі Сени. Їхній стіл був біля вікна, Розанетта сиділа навпроти Фредеріка, і він милувався на її тонкий білий носик, відкопилені губки, на її ясні очі, пухнасте каштанове волосся, гарний овал обличчя. Сукня з небіленого фуляру щільно облягала її трохи похилі плечі, а руки в гладеньких манжетах різали, наливали напої, вихалися над скатеркою. Їм подали курча із простертими крильцями й лапками, матлот із вугрів у череп'яній мисці, терпке вино, черствий хліб, позублені ножі. Все це побільшувало їхню втіху, навівало якусь ілюзію. Їм трохи не здавалося, ніби вони під час свого медового місяця подорожують по Італії.

Перед від'їздом вони пішли прогулятися берегом Сени.

Ніжно-блакитне небо округлювалося, неначе баня, спираючись обрієм на зубчаті верхів'я лісу. Навпроти, за лугом, видніла дзвіниця сільської церкви, а ген-ген, ліворуч, дах будинку червоною плямою відбивався в річці, яка здавалася нерухомою на всій довжині свого закруту. Проте очерет нахилився, і вода легенько коливала повтикувані над берегом жердини, на яких сушилися розвішені сіті; тут же була лозова верша і стояло два-три старі човни. Біля заїзду дівчина в солом'яному брилику тягала відрами з криниці воду; щоразу, коли відро підіймалося, Фредерік із незбагненною радістю прислухався до брязкотіння ланцюга.

Він не сумнівався, що буде щасливий до кінця своїх днів, — таким природним здавалося його щастя, так нерозривно воно пов'язувалось із його життям та з особистістю цієї жінки. Йому хотілося говорити їй ніжні слова. Вона ласкаво відповідала йому, ляскала по плечу, і його чарувала несподіваність її пестощів. Тепер він одкривав у ній зовсім нову красу, що, може, була лише відблиском довколишнього світу чи, зрештою, викликана його потаємною сутністю.

Коли вони відпочивали серед поля, він клав голову їй на коліна, в затінок її парасоля; або вони обоє лягали ницьма на траву, обличчям одне до одного, поринали поглядом у зіниці, збуджуючи взаємну жагу, а вгамувавши її, приплющували очі й мовчали.

Часом десь віддаля линув до них гуркіт барабана.