Виховання почуттів - Флобер Гюстав

Пішли кружкома чудові бордоські вина, всі відживилися; Пеллерен нарікав на революцію, мовляв, через неї безповоротно загинув музей іспанського малярства. Його як художника це засмучувало найбільше. На ті слова до нього звернувся добродій Рок:

— Чи то, бува, не вашої роботи одна досить прикметна картина?

— Можливо! Яка саме?

— На ній зображено якусь даму в сукні… Їй-право… трохи… легкій, з гаманцем у руці, а позад неї павич.

Тепер почервонів Фредерік. Пеллерен прикинувся, ніби не чує.

— Однак вона таки вашої роботи! Адже внизу стоїть ваше прізвище, а на рамі написано, що картина — власність пана Моро.

Якось дядечко Рок і Луїза, чекаючи на Фредеріка в його ж таки квартирі, побачили портрет Капітанші. Людина проста, Рок навіть гадав, що та "картина в готичній манері".

— Ні! — рішуче заперечив Пеллерен. — То звичайнісінький портрет однієї жінки.

Мартінон додав:

– І то жінки вельми живої! Чи не так, Сізі?

— Ну, я нічого про неї не знаю.

— А мені здавалося, що вона ваша знайома. Та якщо ця розмова завдає вам прикрощів, даруйте!

Сізі потупив очі, доводячи своїм сум'яттям, що йому випала жалюгідна роль у стосунках із об'єктом цього портрета. Що ж до Фредеріка, то моделлю могла стати лише його коханка. Це було одне з тих припущень, які виникають одразу, і обличчя присутніх говорили про це досить виразно.

"Як він мені брехав!" — сказала собі пані Арну.

"Он заради кого він покинув мене!" — подумала Луїза.

Фредерік уявив собі, що ці дві історії можуть його скомпрометувати, і, коли всі вийшли в сад, він став дорікати Мартінонові.

Жених мадмуазель Сесіль зареготався йому в вічі:

— Та ні! Анітрохи! Це тобі навіть на руку! Шквар сміліше!

Що він хотів цим сказати? А потім, з якої б то речі така доброзичливість, ніяк не властива йому? Нічого не пояснивши, він пішов у сад, де сиділи дами. Неподалік стояли чоловіки, а Пеллерен посеред них висловлював свої думки. Само собою зрозуміло, мистецтвам найбільше сприяє монархія. Сучасність збуджує в ньому огиду — "взяти хоча б національну гвардію"; він жалкує за середніми віками, епохою Людовіка XIV; пан Рок схвалював такі погляди, навіть признався, що вони руйнують його упередження щодо художників. Однак він майже одразу відійшов — його привабив голос Фюмішона. Арну намагався довести, що є два соціалізми: один хороший, другий поганий. Промисловець не добачав різниці, при самому слові "власність" йому од гніву в голові паморочилось.

— Це й справді сама природа написала! Діти тримаються за свої іграшки; всі народи поділяють мою думку, всі тварини — також; навіть лев, якби міг говорити, заявив би, що він власник! Так, скажімо, я, панове, я почав із капіталом п'ятнадцять тисяч франків! Я, щоб ви знали, протягом тридцяти років завжди вставав о четвертій годині ранку! Я за сто чортів трудився, аби домогтися багатства! І раптом стануть мені доводити, що не я його господар, що мої гроші — не мої гроші, одне слово, що власність — це крадіжка!

— Одначе Прудон…

— Дайте мені спокій із вашим Прудоном! Опинився б він тут, я, гадаю, задушив би його!

Він би таки задушив. Після лікерів Фюмішон зовсім нетямився, і його апоплексичне лице, здавалося, зараз вибухне, як бомба.

— Добридень, Арну! — сказав Юссоне, швидко простуючи по газону.

Він приніс панові Дамбрезу перший відбиток брошури, що називалася "Гідра", де захищав інтереси реакційного кола, і банкір підкреслив це, відрекомендовуючи журналіста гостям.

Юссоне розважив їх, спершу запевнивши, що торговці салом платять трьомстам вісімдесяти двом хлопчакам, аби вони щовечора вигукували: "Ліхтарики!", по тому глумився над принципами вісімдесят дев'ятого року, над звільненням негрів, над лівими промовцями; він навіть намагався зобразити "пана Прюдома* на барикаді" — і все те робив, мабуть, із звичайнісіньких заздрощів до оцих буржуа, які смачно пообідали. Шаржування мало посередній успіх. Обличчя повитягувались.

Зрештою, жарти були недоречні; це сказав Нонанкур, що нагадав про смерть архієпископа Афра й генерала де Бреа. Їх часто згадували, на них покликалися. Пан Рок заявив, що смерть архієпископа — "вершина найбільшої величі". Фюмішон віддавав пальму першості генералові; замість того, щоб оплакувати ці дві жертви, затіяли суперечку, котра з них повинна збуджувати більше обурення. Тоді перейшли до другого порівняння — Ламорісьєра з Кавеньяком, і пан Дамбрез більше вихваляв Кавеньяка, а Нонанкур — Ламорісьєра. Ніхто з гостей, крім Арну, не міг бачити їх у ділі. Проте кожен висловлював про їхні вчинки незаперечні міркування. Фредерік утримувався від оцінок, зізнавшись, що не брався за зброю. Дипломат і пан Дамбрез схвально кивнули йому головою. Адже битися із повстанцями означало захищати республіку. Наслідок боротьби, хай і щасливий, зміцнював її, і тепер, коли покінчено з переможеними, бажано було позбутися й переможців.

Вийшовши в сад, пані Дамбрез негайно підізвала Сізі й покартала за його недотепність; побачивши Мартінона, вона відпустила віконта і захотіла взнати у свого майбутнього племінника, з якої причини він висміював Сізі.

— Та без усякої причини.

— Виходить, усе це — щоб підняти пана Моро! З якої б то речі?

— Ні з якої. Фредерік — хороший хлопець. Він мені дуже подобається.

— Мені також! Хай підійде! Пошукайте його!

По двох-трьох банальних фразах вона стала злегка глузувати зі своїх гостей, тим самим ставлячи його над ними. Фредерік не пропустив нагоди покритикувати інших дам — хитромудрий спосіб говорити компліменти. Та вона час од часу залишала його: день був прийомний, під'їжджали гості; потім вона верталася на своє місце, їхні крісла випадково були розміщені так, що ніхто не міг почути, про що вони говорять.

Вона здавалася то грайливою, то серйозною, то меланхолійною, то розважливою. Її не надто обходили буденні турботи; є цілий світ почуттів, не таких скороминущих. Вона ремствувала на поетів, котрі спотворюють дійсність; потім звела очі до неба і спитала, як називається одна із зірок.

На деревах повішали китайські ліхтарики; їх похитував вітер, кольорове проміння тремтіло на її білій сукні. Вона, за звичкою, трохи відкинулася в кріслі, перед яким стояв стільчик для ніг, і на ньому виділявся носок її чорного оксамитового черевичка; інколи вона кидала голосніше якесь слово, кілька разів навіть розсміялась.

Це кокетування не обходило Мартінона, захопленого Сесіль, зате воно вражало маленьку Рок, що розмовляла з пані Арну. Її манери, на відміну від поводження решти дам, не здавалися Луїзі зневажливими. Дівчина підійшла й сіла поруч із нею; згодом, піддавшись потребі поділитися своїми почуттями, сказала:

— Правда, Фредерік Моро хороше говорить?

— Ви його знаєте?

— О, дуже добре! Ми сусіди, він грався зі мною, коли я була зовсім маленька.

Пані Арну кинула на неї пильний погляд, що означав: "Гадаю, ви не закохані в нього?"

Погляд дівчини без жодного зніяковіння відповів: "Закохана!"

— Виходить, ви часто з ним бачитесь?

— О ні! Лише коли він приїжджає до своєї матері. Ось уже десять місяців, як його не було! А він же обіцяв вернутися швидко.

— Не треба, дитино моя, надто довіряти обіцянкам чоловіків.

— Кого-кого, а мене він не обдурював.

— Як і інших!

Луїза здригнулася: "Невже він, чого доброго, і цій щось обіцяв?" І її обличчя скривили підозріння та злість.

Пані Арну майже злякалась; їй уже хотілося вернути свої слова. Обидві замовкли.

Оскільки Фредерік сидів навпроти них на складаному стільці, і вони поглядали на нього, одна — дотримуючись пристойності, крайчиком ока, а друга — зовсім відверто, розтуливши рота, то пані Дамбрез навіть сказала йому:

— Ну ж бо поверніться, щоб вона краще вас бачила!

— Хто б то?

— Дочка пана Рока!

І вона стала дратувати його любов'ю молоденької провінціалки. Він захищався, намагаючись усміхатися:

— Ото вигадали! Схаменіться! Така почвара!

Однак усе це безмірно тішило його пиху. Він згадав інший вечір, коли йому довелося виходити з цього дому, тяжко страждаючи від приниження, — і він дихав на повні груди; тепер він почував себе у справжньому своєму середовищі, майже як удома, так ніби все це, заразом і особняк Дамбрезів, належало йому. Дами, сидячи півколом, слухали його, і він, прагнучи похизуватися, висловився за відновлення розлучень, які треба так полегшити, щоб можна було сходитися й розлучатися без кінця-краю, скільки завгодно. Вони зчинили галас; декотрі перешіптувалися; біля стіни, повитої зеленню, з темряви лунали короткі вигуки. То було якесь веселе кудкудакання, а він розводив свою теорію з певністю, якої надає свідомість успіху. Лакей приніс до критої галереї тацю з морозивом. Підійшли чоловіки. Вони говорили про арешти.

Тоді Фредерік, щоб відомстити віконтові, став запевнювати, що тепер, мабуть, його почнуть переслідувати як легітиміста. Той одмагався, кажучи, що не виходив із своєї кімнати; його супротивник дедалі більше згущував можливі небезпеки, це смішило навіть панів Дамбреза і Ґремонвіля. По тому вони сказали Фредерікові багато компліментів, шкодуючи, що він не застосує своїх здібностей на захист порядку, і дружньо тиснули йому руку, — відтепер він може розраховувати на них. Нарешті, коли всі почали розходитись, віконт низенько вклонився Сесіль:

— Мадмуазель, маю за честь побажати вам на добраніч.

Вона стримано відповіла:

— На добраніч!

А Мартінонові усміхнулася.

Дядечко Рок, аби продовжити розмову з Арну, запропонував провести його, "а також його дружину", адже їм було по дорозі. Луїза і Фредерік ішли попереду. Вона вхопила його під руку, а коли вони одійшли від інших трохи далі, сказала:

— Ах, нарешті! Нарешті! Ну й настраждалась я за цілісінький вечір! Які ці жінки лихі! Які чванливі!

Він намагався їх захистити.

— Ти міг би підійти до мене ще на початку вечора, адже ти цілий рік не приїжджав!

— Не цілий рік, — озвався Фредерік, радий упіймати її на цій дрібничці і спритно обійти все інше.

— Хай! Час тягнувся для мене так повільно! А на цьому противному обіді можна було подумати, що ти соромишся мене! Ах, я розумію, що не можу подобатися так, як вони.

— Ти помиляєшся, — сказав Фредерік.

— Правда? Заприсягни, що ти жодної з них не любиш!

Він поклявся.

– І тільки мене одну кохаєш?

— Ще б пак!

Від цього запевнення вона знову зраділа.