Виховання почуттів - Флобер Гюстав

Незважаючи на закон про заборону зборищ, ці клуби відчаю ставали загрозливо велелюдними, і багато буржуа, тримаючись моди, щодня хоробро виходили на них подивитися.

Раптом Фредерік за три кроки від себе помітив пана Дамбреза з Мартіноном. Фредерік одвернувся, бо пан Дамбрез уже доскочив депутатського місця, і він був на нього лихий. Але капіталіст зупинив його.

— На хвилинку, дорогий мій! Я повинен вам усе з'ясувати.

— Я того не потребую.

— Зробіть ласку, вислухайте мене!

Все сталося не з його вини. Його впросили, в певному розумінні навіть змусили. Мартінон негайно підтвердив його слова: жителі Ножана прислали до нього депутацію.

— До того ж я не вважав себе зв'язаним відтоді, як…

Юрба, що ринула тротуаром, відштовхнула пана Дамбреза. За хвилину він знову підійшов і сказав Мартінонові:

— Оце справжня послуга! Ви не будете каятись…

Всі троє стали біля стіни магазину, щоб юрба не заважала їм розмовляти.

Раз по раз лунали вигуки: "Хай живе Наполеон! Хай живе Барбес! Геть Марі!" Численний натовп гомонів досить гучно, і всі ті голоси, відбиваючись од мурів будинків, зливалися у безугавний гамір, подібний до плюскоту хвиль у гавані. Часом вони втихали; тоді чулася "Марсельєза". В підворітні якісь таємничі типи пропонували ціпки з кинджалами. Інколи такі собі два суб'єкти мимохідь переморгувались і швидко розходилися. На тротуарі купками стояли роззяви; на бруківці коливався щільний натовп. Цілі загони поліції виходили із завулків і зараз же зникали в ньому. Червоні прапорці, що маяли то тут, то там, скидалися на вогники; візники, сидячи на козлах, розмахували руками, а потім повертали назад. Усе рухалося, видовище було вкрай химерне.

— Як би все це розважило мадмуазель Сесіль! — сказав Мартінон.

— Ви ж добре знаєте, що моя дружина не любить одпускати племінницю з нами, — посміхаючись, відповів пан Дамбрез.

Його не можна було впізнати. Вже три місяці він кричав: "Хай живе республіка!" — і навіть голосував за вигнання Орлеанської династії. Та потрібно було кінчати з поступками. Він так лютував, що почав носити в кишені кастет.

Мав його також і Мартінон. Судові посади вже не були незмінні, і через те він кинув прокуратуру і різкістю міркувань перевершував навіть пана Дамбреза.

Банкір особливо ненавидів Ламартіна (за його підтримку Ледрю-Роллена), а заразом і П'єра Леру, Прудона, Консідерана, Ламенне, — всіх навіжених, усіх соціалістів.

— Бо чого ж вони, кінець кінцем, прагнуть? Скасували мито на м'ясо й арешти за борги; зараз опрацьовується проект земельного банку, а на днях утворили державний банк! І от у бюджеті п'ять мільйонів — для робітників! Але, дякуючи панові де Фаллу, цьому, слава Богу, покладено край! Щасливої дороги! Нехай забираються геть!

Справді-бо, не знаючи, як прогодувати сто тридцять тисяч робітників Національних майстерень, міністр громадської праці підписав того ж таки дня постанову, що закликала всіх громадян віком од вісімнадцяти до двадцяти років іти в солдати або переселитися в провінцію — обробляти землю.

Така пропозиція їх обурила, і вони вирішили, що правителі надумали задушити республіку. Життя далеко від столиці здавалося їм безрадісним, неначе вигнання; вони вже уявляли собі, як умиратимуть од пропасниці на дикому безлюдді. Та й багато з тих, котрі звикли до тонких ремесел, дивилися на хліборобство як на щось принизливе; нарешті, це ж було ошуканство, глузування, категорична відмова від усіх обіцянок! Якщо вони стануть опиратися, проти них застосують силу; вони не сумнівалися в тому й готувалися попередити напад.

Перед дев'ятою годиною юрби, що збилися біля Бастилії та біля Шатле, ринули на бульвар. Від брами Сен-Дені до брами Сен-Мартен комашилася суцільна величезна темно-синя, майже чорна маса. У всіх, кого можна було розгледіти, очі палали, обличчя були бліді, змарнілі від голоду, збуджені від несправедливості. Тим часом громадилися хмари, грозове небо наелектризувало нерішучу юрбу, що нуртувала на одному місці, погойдувалася широкою хвилею; і в її глибинах відчувалася безмірна сила, яка нагадувала могутню стихію. Потім усі заспівали: "Ліхтарики! Ліхтарики!" В кількох вікнах ще не світилось; у них шпурнули камінням. Пан Дамбрез вважав за обачніше піти геть. Молодики пішли проводжати його.

Він передбачав велике лихо. Народ міг знову вдертися в будинок палати; з цього приводу він розповів, що 15 травня його вбили б, якби не самовідданість одного національного гвардійця.

— Та це ж ваш приятель, я й забув! Ваш приятель, торговець фаянсом, Жак Арну!

Бунтарі напали на нього, а цей хоробрий громадянин вхопив його на руки й відніс убік. Тоді й зав'язалося щось таке ніби знайомство.

— Треба буде якось на днях разом пообідати, а ви, оскільки часто з ним бачитесь, передайте йому, що він мені дуже сподобався. Чудова людина! По-моєму, на нього зводять наклепи. І він має голову, цей спритник! Бувайте ще раз! На все добре!

Розставшись із паном Дамбрезом, Фредерік вернувся до Капітанші і з украй похмурим виглядом сказав їй, що вона мусить вибрати: або він, або Арну. Розанетта лагідно відповіла, що зовсім не розуміє "таких дурниць", що не любить Арну, нітрохи ним не дорожить. Фредерік жадав залишити Париж. Вона не опиралася проти цієї примхи, і вони на другий день вирушили до Фонтенбло.

Готель, де вони зупинилися, відзначався тим, що посеред його двору дзюрчав водограй. Двері номерів виходили на терасу, як у монастирях. Їм призначили велику, добре опоряджену, обтягнену кретоном і досить спокійну кімнату, бо мандрівників було мало. Вздовж будинків походжали нічим не заклопотані городяни; пізніше, на спаді дня, під їхніми вікнами, на вулиці діти гуляли в скраклі, і тиша, що настала після паризького шуму, дивувала їх, навівала спокій.

Рано-вранці обоє пішли оглядати палац. Проминувши залізну браму, вони побачили відразу геть увесь фасад, усі п'ять павільйонів під гостроверхими дахами, східці у формі підкови в глибині двору і обабіч нього два трохи нижчі флігелі. Лишайники на брукованому дворі віддалік зливалися з бурими тонами цеглин, і палац іржавої барви, немов старі лати, був царствено незворушний, сповнений войовничої й печальної величі.

Нарешті з'явився сторож із в'язкою ключів. Спершу він показав їм покої королев, папську каплицю, галерею Франциска І, столик червоного дерева, на якому Імператор підписав зречення від престолу, а в одній із кімнат, на які була поділена колишня Оленяча галерея, — те місце, де за наказом Христини убито Мональдескі. Розанетта уважно слухала цю історію, тоді, обернувшись до Фредеріка, сказала:

— Певно, з ревнощів? Дивись, будь обережний!

Потім вони пройшли через залу Ради, караульну і тронну зали, вітальню Людовіка XIII. Крізь високі незаслонені вікна лилося біле світло; дверні й віконні ручки, шпінгалети, мідні ніжки консолей припали тьмяним шаром пороху; крісла покривали чохли з грубого полотна; над дверима були зображені мисливські сцени часів Людовіка XV, а на гобеленах — олімпійські боги, Псіхея, битви Александра.

Проходячи повз дзеркала, Розанетта на хвилинку зупинялася, щоб пригладити волосся.

Після вежового двору й капели св. Сатурніна вони ввійшли в парадну залу.

Їх засліпила пишнота поділеного на восьмикутники плафона в золотому й срібному оздобленні, що витонченістю перевершувало коштовну статуетку, і приголомшило малювання, яким були так рясно вкриті стіни, починаючи від велетенського каміна, де півмісяці оточують герб Франції, і кінчаючи помостом для музикантів на другому кінці зали. Десять арочних вікон були широко розчинені; полотна під сонячним промінням блищали, блакитне небо посилювало враження безконечної глибини ультрамарину склепінчастої стелі, а з лісової гущавини, туманне верхів'я котрої заступало обрій, неначе долинали відлуння мисливських ріжків із слонової кості і відгомін міфологічних балетів, де в затінку листя танцювали принцеси й вельможі, переодягнені на німф та сильванів, — воскрешаючи далекі дні наївних знань, буйних пристрастей і пишного мистецтва, коли світ намагалися перетворити на марення про Гесперід, а королівських коханок прирівнювали до небесних світил. Найвродливіша з цих знаменитих жінок наказала зобразити себе на стіні праворуч у подобі Діани-мисливиці чи навіть Пекельної Діани, мабуть, для того, щоб показати, що влада її не закінчиться й за гробом. Усі ці символи утверджували славу красуні, і щось залишилося від неї — чи то невиразне відлуння її голосу, чи то відблиск її сяйва.

Фредеріка пройняла невимовна хтивість, навіяна отим давноминулим. Аби притлумити потяг, він ніжно поглянув на Розанетту й спитав її, чи не хотіла б вона опинитися на місці тієї жінки.

— Якої жінки?

— Діани де Пуатьє! — Він повторив: — Діани де Пуатьє, коханки Генріха Другого.

Вона проронила: "А-а!" Тільки й того.

Її мовчанка ясно свідчила про те, що вона нічого не знає, нічого не розуміє. Він із люб'язності спитав:

— Може, тобі скучно?

— Ні, ні, навпаки!

Розанетта підвела голову, повела навколо нетямущим поглядом і мовила:

— Це навіває спогади!

Однак з її лиця було помітне зусилля прибрати поважного вигляду, а що ця серйозність вельми пасувала їй, то Фредерік прощав їй невігластво.

Коропи в ставку зацікавили її куди більше. З чверть години вона кидала у воду шматочки хліба, щоб подивитися, як на них накидаються риби.

Фредерік сів поруч неї під липами. Він думав про всіх отих людей, котрих бачили ці мури, про Карла V, про королів дому Валуа, про Генріха IV, про Петра Великого, про Жан-Жака Руссо та "прекрасних плакальниць нижніх лож", про Вольтера, Наполеона, Пія VII, Луї-Філіппа; він відчував, як обступають, штовхають його шумливі небіжчики; безладне юрмисько тих образів приголомшило його, хоча він і милувався ними.

Нарешті спустилися вони до квітника.

Він має форму великого простокутника, і можна було одним поглядом окинути широкі жовті доріжки, квадрати газону, стрічки букшпану, пірамідальні тиси, низенькі кущі й вузькі клумби, де рідкісні квіти ряхтять цятками на сірій землі. За квітником розлігся парк, крізь який з кінця в кінець тягнеться довгий канал.

Королівські оселі сповнені якоїсь своєрідної меланхолії, що її збуджують, мабуть, невідповідність між їхніми величезними розмірами і нечисленністю мешканців, та тиша, котру ми з подивом находимо тут після такої кількості фанфар, та застигла розкіш, яка своєю прадавністю доводить скороминущість династій, вічну марноту всього сущого, і це дихання віків, запаморочливе й скорботне, немов пахощі мумій, відчувають навіть немудрящі голови.