Сід - Корнель П'єр

Веліть,
Королю, бойове нам поприще відкрить.
(До Хімени.)
Дозвольте цим мені явить своє кохання.
Свою обітницю припам'ятайте, пані.
Дон Фернандо
Хімено! Згодна ти з ним стати під вінець?
Хімена
Додержу слова я.
Дон Фернандо
Узавтра рішенець.
Дон Дієго
Королю! В справі цій не треба зволікання.
Хто мужній — завжди той готовий до змагання.
Дон Фернандо
По битві — знову в бій?
Дон Дієго
Він одпочинок мав,
Коли про битву ту для вас оповідав.
Дон Фернандо
Нехай годину ще чи дві, проте, оддише.
А щоб ізнищити нам звичай цей скоріше,
Щоб бачили усі, що ми з гірким жалем
Його виконувать свій дозвіл подаєм,—
Ні я, ані мій двір не будем при двобої.
(До дона Aplaca.)
Під вашою нехай він станеться рукою.
У всьому ладу ви належного глядіть,
А переможника до мене приведіть.
Чи той із них, чи той прийде тоді до мене —
І руку й серце він прекрасної Хімени
Прийме під хвилю ту із королівських рук.
Хімена
Ви хочете нових мені завдати мук?
Дон Фернандо
Ти скаржишся, проте щось інше серце каже.
Нехай же доля їм змагання те розв'яже,
І хто щасливої з них осягне мети —
Тому однаково жоною будеш ти.
АКТ П'ЯТИЙ
СЦЕНА І
Доп Родріго, Хімена.
Хімена
Родріго, ти — і вдень? Що здумав ти, шалений?
Згадай про честь мою і йди мерщій від менеї
Дон Родріго
На смерть рокований, таємно я прийшов
Незрадну вам свою засвідчити любов.
Не смію вмерти я, Хімено, без прощання —■
І свій уклін низький приношу вам востаннє.
Хімена
Умерти, кажеш ти?
Дон Родріго
Так, близько жданий час,
Де вже не чутиму докорів я од вас.
Хімена
Умерти? Чи ж такий уже дон Санчо грізний,
Щоб серце і твоє стривожити залізне?
Де сили ти втеряв? Де сил набрався він?
Іще не бившися, ти бачиш свій загин!
Хто маврів, хто отця мойого не злякався,
З дон Санчо стрівшися, у безнадію вдався!
А де ж од вага та уславлена твоя?
Дон Родріго
Не на двобій іду — іду на страту я.
Любов велить мені життя не захищати,
Коли ви смертної жадаєте заплати.
Зберіг я сміливість,— та силу трачу там,
Де треба берегти, що ненависне вам.
Вже й цеї ночі б я 8 землею попрощався,
Коли б не за народ і короля змагався.
Я був би зрадпиком, якби в такім бою
Правицю опустив пезранену свою,
І хоч життя мені і гірко, й тяжко нести,—■
Продати я б не міг його ціною честі.
Тепер, як річ іде лиш об мені однім,
Я перед вироком склоняюся тяжким;
Ви руку іншого підпосите на мене,—
Шкода! Не гідний я покари з рук Хімени!
Та як же можу я ті рази відбивать,
Де чути голос ваш і волю вашу знать?
Таж б'ється він за вас — і радий та щасливий
Я буду, що в йому ваш дух зустріну мстивий
І, не змагаючись, одкрию груди ці
Рукою вашою керованій руці.
Хімена
Коли повинності неподоланна сила,
Що мститися мені жорстоко присудила,
Тобі наказує піддатися в борні
Тому, хто меч і кров присвячує мені,
Згадай, засліплений, що в хвилю ту криваву,
Життя утративши, утратиш ти і славу,
І хоч живий верстав ти тріумфальну путь,—
Тебе убитого подоланим назвуть.
Дорожча честь тобі від мене: задля неї
Ти руки збагряпив отця мого крівлею,
Відрікся сміло ти, щоб догодити їй,
Од мене — од .своїх щопайсолодших мрій.
Яка ж це дивина зчинилася з тобою,
Що хочеш датися противцеві без бою?
Чом дух лицарський твій ганебно так упав?
До чого він тобі рапіше слугував?
Чи тільки був тоді ти гордий та великий,
Коли мені життя розбити мав навіки?
Чи легко так мого ти переміг отця,
Щоб стерпіти побій од іншого бійця?
Я мушу мститися — ти мусиш боронити
Ім'я своє і честь, хоч би й не хтівши жити!
Дон Родріго
Подужав графа я, я маврів переміг,—
До слави доказів чи треба ще яких?
Що можу виграти я в поєдинку цьому?
Кому ж із нашого лицарства невідомо,
Що сміливість моя не знає перепон,
А честь — єдиний скарб, єдиний мій закон?
Ні, ні, хай сам себе на жертву я призначу,
Та слави у бою безславному не втрачу,
Ніхто не вважиться подоланим назвать
Того, хто сам себе дозволив подолать.
Всі скажуть: "Він любив Хімену нещасливу
І жити не хотів, її зазнавши гніву;
Жорстокій долі він без роздуму уліг
І милій склав себе офірою до ніг:
Вона-бо голову його хотіла мати —
Він тільки виконав її бажання свято.
Для честі занедбав він щастя і любов,
А для коханої пролив останню кров.
Дорожча-бо, хоч мрій душа і не згубила,
За милу честь йому, за існування — мила".
І ви побачите, Хімено: смерть моя
Новою славою пов'є мені ім'я
І честь мені зросте, коли вже буду мертвий,
Що вищої ніхто б не міг зложити жертви.
Хімена
Коли й життя, і честь — принади вамалі,
Коли ніщо тебе не вабить на землі,—
Родріго! Пригадай, що любий був мені ти,
Візьми меча свого,— Хімену захистити
Од Санчо-нелюба, од пут отих гірких,
Що привела б мене обітниця до них.
Доволі слів! Іди на бій, а не на згубу,
Щоб не побачив світ лихого того шлюбу,
І пам'ятай, що хто поборе в цім бою,—
Той руку матиме у дар собі мою...
Іди ж... Від сорому обличчя паленіє.
Дон Родріго
( сам)
О, з усіма тепер змагався б на землі я!
Наварці, маври, гей! Кастільці запальні!
Усе, що смілого є в нас і в чужині,—
З'єднайтеся, в одну на мене станьте лаву,—
Я провідну зорю найшов свою яскраву,
Надія у грудях прокинулась моїх,—
І для одважного замало вас усіх.
СЦЕНА II
Інфанта
( сама)
Чи здатися мені на гордий голос крові,
Що зве гріхом чуття моє,
Чи серця слухати схвильованої мови,
Що на неситого тирана повстає?
Нещасна! Дві дороги є:
Дорога честі — і любові!
Родріго! Годен єсь зо мною в парі йти,
Та чом не короля родився сином ти?
0 доле, доле зла! Змагається кохання
Із честю у борні страшній,
Ціною вічного, безмежного страждання
Плачу за вибір я, прекрасний вибір свій.
Які ж іще душі моїй
Гіркі судилися зітхання,
Як пі коханого пе дано їй любить,
Аиі любов свою забути хоч на мить?
Та розум мій на те не годиться пристати:
Родріго — лицар пад усіх!
Коли мене король єдино гідпий взяти,
То чом би королем він зватися не міг?
Як двох царів він переміг —
Чому й корони не дістати?
Ти Сідом названий, і ймення Сід тобі
Віщує славну путь у славній боротьбі!
Так, вартий віп мене,— та серцеві Хімени
Його дала моя рука,
1 навіть смерть отця не гнів у ній шалений,
А обов'язку лиш свідомість виклпка.
Даремна ж мука ця тяжка,
Надії красні не для мене,—
Бо доля, щоб мені явить покарпий гнів,
Любов'ю в'еднуе смертельних ворогів.
СЦЕНА III
Інфанта, Леонора.
Інфанта
Куди це ти?
Леонора
До вас, у радості високій,
Що знову в душу вам вернувся мир і спокій.
Інфанта
Де спокій бачиш ти, як туга серце рве?
Леонора
Коли кохання в нас лише з надій живе,
То марна б тут була надія та шалена:
Ви ж чули про двобій, що прирекла Хімена;
Умре він чи піде з дуеллю під вінець,
Коханню вашому однаково кінець.
Інфанта
Ох, це ж не все іще!
Л е о п о р а
Що ж більш, ясновельможна?
Інфанта
Хіба ж надії всі розбити в серці можна?
Умови знаю я на поєдинку тім,
Але змогла б іще чинити опір їм.
Любов, мучителька безжалісна та ніжна,
Щораз навчає нас і хитрувати різно.
Леонора
Та що ж ви вдієте, як навіть смерть отця
Не розрізнила їм залюблені серця?
Хімена ж бо усім на очі появляє,
Що вже ненависті в душі її пемає.
І справді: як дуель король оголосив —
Вона пе вибрала нікого з-між бійців,
Вінками вкітчаних, на полі слави зрослих,
А Санчо прийняла невмілого до послуг,
їй мало бачити, що Санчо — первоук,
Що вперше він меча бере до юних рук,
І як не має він ні досвіду, ні слави,
То поєдинку жде Хімена без обави.
З усього бачити, що в справі цій вона
Свої повинності вичерпує до дна
І, по Родріговій нехибній перемозі,
Складе свій юний гнів у нього на порозі.
Інфанта
Це все збагнула я; та ревнощі страшні
Спокою не дають і душу рвуть мені.
Де ж захисту мені від них шукать, нещасній?
Л е о н о р а
У власній гідності, в високій крові власній,
Король бо суджений, а не підданець вамі
Інфанта
Родріго появив себе людським очам
Но простим, як усі, звичайним дворянином —
Ні! Лицарем його у нас зовуть єдиним,
Що сміливих царів у бої полопив
І Сіда, владаря, наймення заслужив.
Проте зборю себе,— не для людської мови,
А щоб не сплямити прекрасної любові,
І хай би навіть трон приречено йому,—
Свойого дару я назад не відійму.
Він переможе, так,— а я, сховавши муки,
Його повніша знов Хімені дати в руки.
Все знаєш ти. Душа від ран тяжких горить,—
Ходімо ж. Докінчу, що маю докінчить.
СЦЕНА IV
Хімена, Ельвіра.
Хімена
Ельвіро, скільки мук! Я знемоглась в одчаї!
Надії марні всі, і серце жах поймає.
До чого прагнути, чого в небес просить,
Як каяття мене спиняє кожну мить?
Двом перебійпикам дала я зброю в руки,
І хто з їх подола — однаково на муки:
Так — не відомщена отцева буде кров,
А так — навік моя утрачена любов.
5 М. Рильський, т. 9
65
Е л ь в і р а
Чи кривду сплатиться, чи милий переборе,—
Вам буде полегша від того, а не горе,
І доля, в тім бою свою явивши власть,
Хоч славу верне вам, хоч вам дружину дасть.
Хімена
Дружину! Хто ж бо з їх, Ельвіро, гіден того?
Убивця милого а чи отця мойого?
Чи той здола, чи той,— я взяти маю шлюб
З тим, хто кохану кров пролив як душогуб.
Горить душа моя,— і більше, ніж загину,
Я долі вироку боюся в цю хвилину.
Геть, помсто! Геть, любов! Із серця вас жену,
Як на страшну таку ви сходите ціну.
А ти, о господи, карателю паш гнівний,
Пошли суперникам на полі успіх рівний,
Щоб перемоги з них ні 'іой, ні той не мав.
Е л ь в і р а
Ви молите, щоб знов господь вас покарав!
З двобою того вам спокою не зазнати,
Як далі змусить він змагатись до відплати,
Високе у собі живити почуття
І знову важити на милого життя.
Ні! Краще хай ясний вінок його лавровий
Од помсти душу вам приверне до любові,
Хай із дуелем тим і гнів ваш одлетить,
І серця слухатись король вам ізвелить.
Хімена
Невже ти думаєш, що здатися ладна я?
Та ж обов'язок мій, печаль моя безкрая,
Не вдовольниться тим, що станеться двобій
І що король мені прокаже вирок свій.
Хай легко осягне Родріго перемоги,—
Моєї слави він не стопче тим під ноги,
І, хоч король йому звитягу провістив,
На нього тисячу найду я ворогів.
Е л ь в і р а
Що як за гордощі вас покарає доля
І кривдник упаде на бойовому полі?
Вам дозволяє честь умовкнути тепер,
А ви вагаєтесь! Та ж ваш отець умер,
І хай услід йому і ваш сконає милий —
Його не верне він з холодної могили...
Чи ще не досить вам, і ви до мук тяжких
Доконче хочете додати ще нових?
Як не зреклися ж ви своєї волі злої,—
Не варті ви й руки лицарської такої,
І станеться сумний, правдивий рішенець:
Дон Санчо поведе вас, пані, під вінець.
Хімена
Ельвіро, й так нема кінця моїм стражданням,
Нащо ж лихим мене жахати віщуванням?
Хотіла б од обох я утекти — шкода!
То як така мені вже доля випада,
Родріго без вагань волію я зустріти,
Щоб той не зав'язав мені навіки світу,
Кого ненавижу я серцем...