Сід - Корнель П'єр

Тоді моє кохання
Вже не ганебне, ні!
Леонора
Усе це мрії, пані,
А поєдинок той — іще чи ж буде він?
Інфанта
Хіба не досить тут ісклалося причин?
Він з графом десь пішов — палає гнів у серці...
Де ж тому буде край? Лише в жорстокім герці!
Леонора
Нехай по-вашому! Хай станеться двобій,—
Але чи здійсниться і решта ваших мрій?
Інфанта
Я збожеволіла, эбезумилась до краю,—
8багни ж, як я люблю і тяжко як страждаю!
Ходімо! Я боюсь лишатися сама,
Бо груди розірве мені печаль німаї
СЦЕНА VI
Дон Фернандо, дон Аріас, дон С а н ч о,
дон Алонсо.
Дон Фернандо
Як? Мав віру граф, що эа влочинні чвари
Передо мною він не стане до покари?
Дон Аріас
Королю! Я його вмовляв як тільки міг,
Та він і слухати не хоче слів моїх.
Дон Фернандо
0 праві небеса! Зухвальство нечуване —
їїа короля свого дивитися без шани!
Дієго скривдивши, мене він зневажа
Свавольством навісним! Та де ж цьому межа?
Хай славний він вояк, хай навіть бог війни він,
А вінценосцеві повік не буде рівен!
Ні, ні! Зламаю я безмежну цю пиху
1 вдачу графові переборю лиху! —
Раніш, хоч винен він провиною тяжкою,
Я хтів ласкавою приборкати рукою
Непослухняного. Але тепер над ним
З руки володаря ударить карний грім!
Дон Алонсо виходить.
Дон Санчо
Мітиться, може, час, пройде бурхлива хвиля,—
І и ікфошшжпому покається він ділі.
Королю! Перший гнів нелегко вгамувать
Тому, хто звик за честь найбільше в світі дбать.
Повірте: помилки свідомий він своєї,
Та тяжко гордому признатися до неї.
Дон Фернандо
Я волю висловив. Дон Санчо, замовчіть.
Злочинець, хто стає злочипця боронить.
Дон Санчо
Мовчу я, а проте, королю, дайте право
Ще слово вимовить.
Дон Фернандо
Ще слово? Це цікаво!
Дон Санчо
Хто в славних подвигах прожив свій славний вік,
Той у покірності стелитися не звик,
Коли вона його забруджує ганьбою.
Тому ж і схибив граф провипою такою,
Що обов'язок свій поставив над усім.
Душі шляхетної не зборкати нічим!
Звеліть — хай стане він на чесний поєдинок
І тим спокутує свій нерозважний вчинок.
А поки він це чув — дозвольте стать мені
За мужнього борця до мужньої борні.
Хай вийде сміливий — його я сміло стрінуї
Дон Фернандо
Забули шану ви! Дарую цю провипу,
Бо все то молодість. Повинні королі,
Про долю дбаючи підвладної землі,
Підданцям берегти і їхню кров, і сили.
Король — це голова, його народ — це тіло.
Те, що сказали ви, сказали як вояк,—
Я дію як король. Міркуйте сяк чи так,—
Не буде графові ганебного нічого,
Як він володаря послухає свойого.
Ганьба є в іншому: образу той прийняв,
Кого для сипа я навчителем обрав.
Хто гудить вибір мій — не поважа закону
І проти держави встає як ворог тропу.
Доволі вже про це! Доведено мені,
Що маври, вороги нахабні та буйні,
У гирло запливли своїми кораблями.
Дон А р і а с
Відомо добре їм, що у змагапні з вами
Навряд чи славою укриються вони,—
Тому й не зважаться підняти стяг війни.
Дон Фернапдо
Вони без заздрощів не звикли ще дивиться,
Що Андалузію моя держить правиця,
їх завидки беруть, охоплює одчай,
Що вирвав я у них цей живний, пишний край.
І власне через те поставив я в Севільї
Вже десять тому літ міцпий престол Кастільї:
Далеко відсіля я швидко б так не міг
Давати одсіч їм і відганяти їх.
Дон А р і а с
Королю! Маючи гірку од вас науку,
Вони не всміляться на вас підняти руку,—
Чого ж боятися?
Дон Фернандо
Боятися не варт,
А й небезпеки нам не можна брать за жарт.
Той ворог, що його так легко подолати,—
Bin може шкоди нам великої завдати,
Як необачності дамося сліпо ми.
Проте ви тих чуток не ширте між ЛЮДЬМИ
І непотрібного замішання не сійте.
В порту і па валах лиш варту ви подвійте,—
До інших заходів не слід іще тепер
Нам удаватися.
СЦЕНА VII
Дон Фернандо, дон Санчо, дон Аріас,
дон Алонсо.
Дон Алонсо
Королю, граф помер.
Родріго :іа отця віддав йому заплату.
Д о и Ф о р и а п д о
Я цо інфодбачав, хотів його стримати
1 той смертельний раз від графа одвернуть...
Доп Алонсо
Хімена йде сюди, щоб з ваших уст почуть
Яспий і правий суд, упавши на коліна.
Дон Фернандо
їй співчуваю я, але тяжка провина
Була на графові, що тільки кров'ю змить.
Проте душа мені за вояком болить,
Який одважно так служив моєму трону,
Отчизні стаючи не раз на оборону.
Тому, хоч я й поклав на нього правий гнів,—
Печалюся за тим, хто в славі вік прожив.
СЦЕНА VIII
Дон Фернандо, доп Дієго, Хімона, дон Санчо,
дон Аріас, дон Алонсо.
Хімена
Суда правдивого благаю я.
Дон Дієго
Королю,
Благаю вислухать.
Хімена
Знеможена від болю,
В мольбі клонюся я...
Дон Д і в г о
Я падаю до ніг.
Хімена
Королю! Розсудіть!
Дон Д і е г о
До оправдань моїх
Слух безсторонній свій, королю, приклоніте!
Хімена
Свавольця, що насмів отця мого убити!
Скарайте!
Дон Д і е г о
За свого отця він відплатив!
Хімена
Хто проливає кров — на кару заслужив!
Дон Д і е г о
Не прирікають мук за помсту нелукаву!
Дон Фернандо
Устаньте й говоріть! Обом даю вам право
Усе по колії розповісти мені.
Я в серця вашого читаю глибині,
Хімено, бо ж і сам ділю печаль із вами.
(До дон Дієго.)
Вам слово другому. Тяжкими почуттями
Вона стурбована — віддайте ж шану їй.
Хімена
Рукою вражою убитий батько мій.
Сама я бачила, як з серця витікала
Та кров, що стіни вам не раз обороняла,
Та кров, що перемог шукала вам гучних,
Та кров, що і тоді, як мій отець затих,
На кривду скаржилась, бо не за вас пролиться
Судді небесного судила їй десниця!
Од недосвідчених вона проллялась рук:
Убив могутнього Родріго первоук,
У війська вашого забрав міцну підпору
На радість ворогам, Кастілії на горе.
Біжу я, злякана, де точиться двобій,—
Прибігла — батько мій, королю, неживий!
Даруйте, що з журби я навіть голос трачу:
Все зрозуміле вам з моїх зітхань і плачу.
Дон Фернандо
Розважна, дошо, будь і знай: тобі тепер
Я батька заступлю.
Хімена *
А він умер! Умер!
І кров із ран його, що по піску стікала,
Суворий заповіт для мене написала,—
То ж батькові тепер ви чуєте слова!
Є безсторонній суд і правда є жива,
Де вашій мудрості кориться все, королю!
Молю вас покарать за злочин, за сваволю
Зухвальця, що закон під ноги підтоптав,
Що на великого безумний меч підняв
І нині радісно святкує перемогу.
Відплати я шукать прийшла у вас за того,
Хто незрадливо вам усе життя служив.
Не тільки прагну свій я вдовольнити гнів,
Але й за вашу власть і вашу славу дбаю.
Слуги найкращого у вас тепер немає —
Ви кровію за кров, королю, відплатіть,
Отчизні й тронові на жертву принесіть
Шаленця, що завдав тяжкого їм удару!
Доп Фернандо
Тепер, Дієго, ви.
Дон Дієго
Прийняти легко кару,
Та гірко в старості безсилій доживать.
Я, що не раз, не два, гонив ворожу рать,
Я, що улюбленцем був слави й перемоги,
До дня ганебного дотерпівся такого,
Коли ображено старечу сивизну —
Рильський, т. 9
33
І за образу ту не відплатив страшну!
Чого за давніх літ ані Гренада ціла,
Ні Арагонія, ні вся ворожа сила,
Ані заздросників юрба підступно зла
Зо мною учинить пе сміла й не могла,
Тепер те зроблене одною лиш рукою!
Граф, невтоленною охоплений пихою,
З моїх старечих літ сьогодні насміяв!
Коли б же сина я одважного не мав,—
З волосся, що війні, в походах побіліло,
З руки, що військо в бій за вашу честь водило,
Тавра пекучого ніхто б уже не змив!
А славпий син мене сьогодпі заступив —
Син, гідний і отця, і вас, ясний королю!
Мою лиш вислухав він послухняно волю,
Із графом стявшися в завзятому бою.
Тому себе лише на суд вам віддаю.
Як заслуговує правдива помста кари,
Як винен скривджений, що не простив удару
І смертю за ганьбу смертельну заплатив,—
Хай тільки на мені зупиниться ваш гнів!
За руку голова, королю, відбуває!
Родріго — то рука, котра вини не знає,
А я — то голова, і вирок лиш мені
Сказать ви маєте. Чи винен я, чи пі,
А смерті не боюсь! Хай голова безсила
Впаде,— аби рука отчизні послужила!
Коли Хімепу смерть моя задовольнить,
Ви страту без вагань для мене приречіть:
Образу сплачепо, тавро ганебне змито,
І вже однаково — чи жити, чи не жити.
Дон Фернандо
Цю справу легкою ніхто б пе міг назвать.
На раді маємо її ми розв'язать.
Дон Санчо, проведіть Хімену ви додому,
А ви зостаньтеся, Дієго, у мойому
Палаці. Сторожем я ставлю вашу честь.
Родріго де? Найти! Ще суд і правда єсть,
І маю це усім я нині показати!
X і м е н а
Убивці — тільки смерть, за кров — лиш кров
заплата!
Дон Фернандо
Спокійна будь, дитя, не муч себе.
Хімена
Тяжкий
Для мене розпач цей — ще тяжчий супокій.
АКТ ТРЕТІЙ
СЦЕНА І
Доп Родріго, "Ельвіра.
Е л ь в і р а
Родріго, схаменись! Куди ти, необачний?
Дон Родріго
Мій сум веде мепе і долі вирок плачний!
Е л ь в і р а
Як! Ти насмілився у той ступити дім,
Що горем виповняв і розпачем тяжкпм?
Чи й тіні графовій спокою не даси ти?
Таж ти убив його!
Дон Родріго
Я мусив те вчинити:
Його вбиваючи, безчестя я убив.
Е л ь в і р а
Та в світі ні один убивця ще не смів
У домі вбитого собі шукати схову!
Доп Родріго
Судді правдивого я маю чути слово,
Тож пе спиняй мепе і не дивуйся ти:
Так — я посіяв смерть і хочу смерть найти.
Любов мені суддя; любов моя — Хімена,
їй став я ворогом — і в тім загин для мене;
Ладен прийпяти я як найдорожчий дар
І вирок з уст її, і з рук її удар.
Е л ь в і р а
Втікай! Втікай мерщій в годину нещасливу
Від перших поривів її страшного гніву!
Вона охоплена нестримним почуттям —
Шукай же захисту! Не важ своїм життям!
Дон Родріго
Ні, ні! Я віддаю в її кохані руки
Життя, роковане на кару і на муки,—
І щастя матиму без краю і без дна,
Як прийде смерть мою прискорити вона.
Е л ь в і р а
Слізьми вмивається Хімена у палаці —
І, щоб не дати їй ніде самій зостаться,
Із нею в дім її розважники прийдуть.
Що ж буде, як тебе, Родріго, тут найдуть?
Чи хочеш, щоб вона, лихим піднята горем,
Іще окрилася й недобрим поговором?..
Вона іде сюди... Щоб честь їй зберегти,
Молю, благаю я — хоч заховайся ти!
Bin ховається.
СЦЕНА II
Дон Санчо, Хімена, Ельвіра.
Дон Санчо
Так, панно,— правий гнів, якого не стрим
Жадає правої, кривавої заплати,—
І не насмілюсь я утишувать цей гнів
Нудною зливою безсилих, марних слів.
Але як можу вам до послуг знадобиться —
Меча покарного візьме моя правиця,
І огняна мені наказує любов,
Щоб я помститися за люблену пішов.
Хімена
Нещасна я!
Дон Санчо
Молю — послухайте мене ви.
Хімена
Я кривду віддала судити королеві.
Дон Санчо
Відомо вам: наш суд повільно так іде,
Аж часом злочину й злочинця не пайде,—
І марних ллється сліз без міри та без краю.
То швидше ж я мечем нехибним покараю
Того, хто зняв меча на вашого отця!
Хімена
Ні! Королевого чекаймо рішенця —
І тільки як мине без кари лютий вчинок,
Дозволю вийти вам на правий поєдинок —
Коли не стратите до мене ви жалю.
Дон Санчо
Я щастя більшого у неба не молю.
(Виходить.)
СЦЕНА НІ
Хімена, Ельвір а.
Хімена
Нарешті вільна я — і другові Ельвірі
Печаль свою гірку, пекучу тугу звірю;
Ні сліз, апі зітхань од тебе не втаю
І душу виповім знеможену свою.
Родріго вперше взяв до рук юнацьких шпагу —
І вбив отця мого, мій світ, мого розраду.
0 сльози, лийтеся, як вічпе джерело!
Дві радості мені на світі цім було —
1 впала з них одна, від другої умерши,
І обов'язок мій, щоб я убила й першу!
Е л ь в і р а
Та заспокойтеся ж...
Хімена
Ні, ні, в журбі такій
І слово навіть це ганебне — супокій!
І чим же можу я свою утишить муку,
Як ненавидіти не можу любу руку?
За злочин помстою повинна я віддать,—
Але немає сил злочинця не кохать!
З?
Е л ь в і р а
Ви ще кохаєте?
Хімена
Обожую, Ельвіро!
Без міри в серці гнів — але й любов без міри,
І борються вони без краю, без кінця.
Так! В серцеві моїм Родріго на отця
Ізнову підійма свою жорстоку зброю,
І знемоглася я од вічного двобою:
То той сильніший з них, то той перемага,
І в муках тратиться уся моя снага.
Проте дарма: любов лиш серце роздвоїла,
А душу розділить несила, їй несила,—
І хай пече мене та пристрасть огняна,
Але повинності не подола вона.
Вчиню я те, що честь велить мені вчинити,
І хоч не всилуюсь Родріго не любити,
Хоч серце жалощі гризуть і рвуть мені,
Та пам'ятаю я: мій батько у труні.
Е л ь в і р а
Ви мститись хочете?
Хімена
Ох! Мститися я мушу!
Ця думка розпачем мені поймає душу!
Загину вбивцеві шукать повинна я —
І знаю: смерть його — то разом і моя.
Е л ь в і р а
Молю вас — облишіть страшні свої заміри
І заспокойтеся!
Хімена
Як! Ти збагни ж, Ельвіро!
Мій батько при мені дочасну смерть найшов,
Про кару і про мсту його волала кров,
А я, ганебними окрита почуттями,
Лише безсилими віддам за те сльозами,
Щоб голос пристрасті лукавий заглушив
І честь мені в грудях, і справедливий гнів?
Е л ь в і р а
Повірте, пані: вас пе будуть винуватить,
Кохання бо палке оправдує і святить
Земні всі огріхи.