Дитя Ноя - Шмітт Ерік-Емманюель

Доки він був відсутній, у його квартирі весь час світила лампа, аби думали, що він удома.

Руді інколи вислизав із дортуару, щоб покурити в туалеті. Тоді то він і запримітив, що отець кудись відлучається.

— Куди ж він ходить?

— Не знаю. Ми ж не маємо права покидати Жовту віллу.

— Я його вистежу.

— Ти? Тобі лише шість років!

— Насправді сім. Майже вісім.

— Тебе звідси виженуть.

— Гадаєш, відправлять до родини?

І хоча Руді криком відмовлявся бути моїм спільником, я все-таки вициганив у нього годинник і нетерпляче чекав вечора, навіть не відчуваючи потреби боротися зі сном.

О пів на десяту я прослизнув поміж ліжками в коридор, звідки, сховавшись за великою грубкою, побачив, як отець Понс спустився сходами, ковзаючи безшумно, наче тінь, уздовж стін.

Збіса швидкий, він легко впорався з масивними замками задніх дверей і вислизнув у сад. Затримавшись на мить, щоб без скрипіння відчинити двері, я ледве не випустив з ока його тонкий силует, що зникав між деревами. Невже цей достойний священик, рятівник дітей, був тим самим чоловіком, який мчав між деревами в непевному світлі місяця, спритніше за вовка оминаючи кущі й пеньки, об які спотикалися мої босі ноги без сабо. Я тремтів від думки, що він може набагато мене випередити. Ба гірше — я боявся, що він зникне, настільки цього вечора він виглядав як якийсь лиходій, захоплений найнеймовірнішим чаклунством.

Він уповільнив крок на галявині, де закінчувався парк. Попереду височіла стіна загорожі. Вихід був лише один — невисока залізна хвіртка, що виходила на дорогу поблизу недіючої каплиці. Для мене переслідування закінчувалося тут: я ніколи не зважуся йти вслід за ним у піжамі і з задубілими від холоду ногами у морок невідомої місцевості. Але він підійшов до вузької церквиці, вийняв із сутани величезний ключ, відімкнув двері й хутко замкнув їх за собою, двічі повернувши ключ.

Так оце така вона, таємниця отця Понса? Вечорами він потайки ходив молитися на самоті, вглиб саду? Я був розчарований. Що може бути більш несуттєвим? Що може бути менш романтичним! Я тремтів од холоду, ноги промокли до щиколотки, мені не залишалося нічого іншого, як повернутися в дортуар.

Раптом іржава хвіртка у стіні прочинилася і якийсь незнайомець із мішком на спині, що прийшов з вулиці, проник до саду. Він упевнено рушив до каплиці, тихо й ритмічно постукав кілька разів, що, очевидно, відповідало якомусь кодові.

Отець відчинив, впівголоса обмінявся кількома словами з незнайомцем, узяв мішок і знову замкнувся. Чоловік не гаючись пішов геть.

Збитий з пантелику, я продовжував стояти за стовбуром. Які махінації робив отець? Що забрав він у тому мішку? Сівши на мох і спиною обіпершись на стовбур дуба, я вирішив дочекатися наступних доправлянь.

Нічна тиша потріскувала зусібіч, ніби її пожирав вогонь тривоги. Скрадливе шарудіння, миттєвий непояснимий хрускіт без продовження, різкі звуки ламання, голосіння, такі ж не зрозумілі, як і викликаний ними безмовний біль. Серце прискорено билось у грудях. Невидимий обруч стискав голову. Від страху мене почало лихоманити.

Мене заспокоювало лише цокання годинника. На моєму зап'ясті був незворушний, дружній годинник Руді, який, попри темряву, далі відмірював час.

Опівночі отець Понс вийшов із церквиці, старанно замкнув двері й рушив у напрямку Жовтої вілли.

Я був настільки змучений, що ледве не спинив його по дорозі, але він так швидко проскочив між деревами, що я просто не встиг.

На зворотному шляху я був менш обережним, ніж раніше. І кілька разів наступав на гілки. За кожного тріску отець тривожно озирався і вдивлявся у темряву. Діставшись до Жовтої вілли, він шмигнув у дім і замкнув за собою скрипучі двері.

Опинитися перед замкнутими дверима пансіонату — ось чого я не передбачив! Будівля стояла переді мною, темна і ворожа. Холод і очікування геть мене виснажили. Що ж тепер робити? Проблема не лише в тім, що вранці виявлять, що я провів ніч на вулиці, а й у тім, де мені зараз спати? Чи я ще буду живим завтра вранці?

Я сів на сходи і заплакав. Це мене принаймні зігрівало. Горе диктувало мені поведінку — померти. Так, найгіднішим буде померти, тут, одразу ж.

Чиясь рука лягла на моє плече.

— Ну, ж бо, заходь, швидше!

Від несподіванки я аж підскочив. Руді дивився на мене, на його обличчі був смуток.

— Коли я побачив, що ти не піднявся слідом за отцем по сходах, одразу зрозумів, що в тебе проблеми.

І хоча він був моїм хрещеним, сягав двох метрів заввишки і мені доводилося влаштовувати йому проблемне життя, щоб підтримати свій авторитет, я кинувся йому в обійми і примирився — доки пролив кілька сльозин — із тим, що мені лише сім років.

Наступного дня на перерві я довірив Руді те, що побачив. З виглядом знавця він поставив діагноз.

— Чорний ринок! Він, як і всі, торгує на чорному ринку. Нічого іншого.

— Що ж йому принесли в тому мішку?

— Харчі, хай йому грець!

— Чому ж тоді він не приносить мішка сюди?

Це запитання заскочило Руді зненацька. Я вів далі:

— І навіщо він сидить дві години в каплиці, не запалюючи хоч якогось вогника? Що він там робить?

Руді шукав якесь пояснення, шкрябаючи пальцями у своїй шевелюрі.

— Не знаю… Можливо, їсть те, що в мішку!

— Отець Понс їсть упродовж двох годин і залишається таким худющим? Увесь харч із такого великого мішка? Ти сам віриш у те, що говориш?

— Ні.

Упродовж дня я спостерігав за отцем Понсом щоразу, як випадала нагода. Яку таємницю він приховував? Він настільки добре демонстрував нормальну поведінку, що я навіть почав відчувати острах. Як можна настільки прикидатися? Як можна настільки змінюватися? Яка жахлива дволикість! А якщо він був дияволом у сутані?

Перед вечерею Руді радісно кинувся до мене.

— Придумав: він бере участь в Опорі. Напевно, в недіючій каплиці він заховав радіоприймач. І щовечора отримує й передає новини.

— Точно!

Ця думка мені сподобалася одразу ж, бо вона рятувала отця Понса, реабілітовувала героя, який приїхав за мною до Сюллі.

Коли посутеніло, отець Понс запропонував дітям побавитися на подвір'ї в полювання на гравців[4]. Я відмовився від участі, щоб мати змогу дивитися й захоплюватися ним, вільним, милим, сміхотливим, який грав разом із дітьми, котрих рятував від нацистів. Від нього не віяло нічим демонічним. Проявлялася лише доброта. Це впадало у вічі.

Тепер мій сон став значно спокійнішим, тоді як одразу після прибуття до пансіону я з острахом чекав ночі. Лежачи під високою стелею нашого дортуару на металевому ліжку серед холодних простирадл, на такому тонкому матраці, що мої кістки відчували металеві пружини сітки, ділячи цю залу з тридцятьма товаришами та вихователем, я почувався самотнішим, ніж будь-коли. Я боявся засинати і навіть боровся зі сном, і в такі моменти боротьби моє товариство мені аж ніяк не подобалося. Гірше — було відразливим. Без жодних сумнівів, я був лише брудною ганчіркою, вошею і значив менше, ніж коров'ячий корж. Я на себе нападав, лаяв, погрожував жахливими покараннями. "Якщо ти це зробиш, муситимеш віддати свою найкращу кульку, свій червоний агат хлопчикові, якого найбільше ненавидиш. Авжеж, Фернанові!" Проте, незважаючи на погрози, я знову не стримувався… Я марно вживав запобіжних заходів, бо вранці, коли я прокидався, мої стегна прилипали до теплої, вологої плями, що відгонила тяжким духом скошеної трави, дотик і запах якої мені спершу подобався, я навіть радісно в ній вовтузився, доки з жахом не усвідомлював, що знову напісяв у ліжко! Відчутий сором був іще сильнішим через те, що я вже роками прокидався сухим. А на Жовтій віллі я деградував і ніяк не міг зрозуміти чому.

Кілька ночей поспіль, можливо тому, що перед тим як заснути, я, поклавши голову на подушку, розмірковував про героїзм отця Понса, мені вдавалося контролювати своє сечовиділення.

Якось недільного пополудня до мене прийшов Руді, у нього був вигляд конспіратора.

— У мене є ключ…

— Ключ від чого?

— Від каплиці, звичайно. Тепер ми зможемо перевірити діяльність нашого героя.

За кілька хвилин ми, задихані, але сповнені ентузіазму, проникли в каплицю.

Вона була порожньою.

Ні лав, ні лавочки для молитви, ні вівтаря. Нічогісінько. Тиньковані стіни. Запилена підлога. Сухе скручене павутиння. Нічогісінько. Занедбане приміщення, що не викликало жодного зацікавлення.

Ми не зважувалися глянути один на одного, кожен із нас боявся в розчаруванні іншого угледіти підтвердження свого власного.

— Залізьмо на дзвіницю. Якщо тут і є радіопередавач, то не інакше як угорі.

Ми злетіли гвинтовими сходами вверх. Угорі нас зустріли лише кілька купок голубиного посліду.

— Ні, просто неймовірно!

Руді тупнув ногою. Його гіпотеза розсипалася. Отець знову від нас вислизнув. Нам не вдалося розкрити його таємниці.

Повертаючись назад парком, збентежені цим запитанням — що саме отець щовечора робить без світла в чотирьох голих стінах? — ми не обмінялися жодним словом. Отже, рішення прийнято: я не чекатиму більше жодного дня, аби його викрити, тим паче, що був ризик, що я знову почну заливати матрац.

Ніч. Мертвий пейзаж. Тиша, бо птахи заснули.

О пів на десяту я стояв на посту на сходах Жовтої вілли, одягнувшись тепліше, ніж попереднього разу, шию огорнув шаликом, а сабо замотав поцупленою у майстерні повстю, щоб не стукотіли.

Тінь спустилася сходами й заглибилася в парк, де темрява вже поглинула всі форми.

Опинившись біля каплиці, я вискочив на галявину і простукав таємний код по одвірку.

Двері прочинилися; не чекаючи якоїсь реакції, я прослизнув усередину.

— Але…

Отець не встиг мене впізнати, він лише зауважив, що ввійшов силует значно дрібніший, ніж зазвичай. Він машинально зачинив за мною двері. Ми обидва опинились у щільній темряві, не маючи змоги розрізнити риси чи бодай обриси один одного.

— Хто тут? — скрикнув отець.

Переляканий власною сміливістю, я не зміг відповісти.

— Хто тут? — повторив отець, на цей раз у його голосі звучала погроза.

Мені хотілося втекти. Почулося черкання, з'явилося світло. Сірник освітив обличчя отця Понса, спотворене, негарне, схвильоване. Я відступив. Світло наблизилося.

— Як? Жозефе, це ти?

— Я.

— Як ти наважився покинути віллу?

— Я хочу знати, що ви тут робите.

Не переводячи подиху, одним довгим реченням я розповів про всі свої сумніви, переслідування, запитання, про порожню церкву.

— Негайно повертайся в дортуар.

— Ні.

— Ти маєш мене послухати.

— Ні.