Повість про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем - Гоголь Микола

Власноручно та ганебним способом його порубав. На що з свого боку я не давав ніякої причини для такого протизаконного та розбишацького вчинку. 2) Той же таки дворянин Перерепенко чинить замах навіть на життя моє, і до 7 числа минулого місяця, криючись із цим наміром, прийшов до мене й почав по-приятельському та хитрим способом випрохувати в мене рушницю, що була в мене в кімнаті, і пропонував мені за неї, з властивою йому скнарістю, багато негодящих речей, як-от: свиню буру та дві мірки вівса. Але наперед догадуючись про злочинний його замір, я всіляко намагався від того відхилити його, але той шахрай і падлюка Іван Іванів син Перерепенко вилаяв мене по-мужииьки і має з того часу до мене ворожість невгамовну. До того ж той, часто згадуваний, несамовитий дворянин і розбійник Іван Іванів син Перерепенко і роду преганебного: його сестра була відома на весь світ повія й пішла за єгерською ротою, що стояла п'ять років тому в Миргороді; а мужа свого записала в селяни. Батько та мати теж були пребеззаконні люди й обоє були страшенні п'яниці. А згадуваний дворянин і розбійник Перерепенко своїми скотоподібними та догани вартими вчинками перевершив увесь свій рід і, вдаючи благочестивого, чинить щонайспокусливіші справи. Посту не додержує: бо напередодні пилипівки цей боговідступник купив барана і другого дня звелів зарізати своїй беззаконній дівці Гапці, одмагаючись, ніби йому потрібен був на той час лій на каганці та свічки. Тому прошу отого дворянина, яко розбійника, святотатця, шахрая, зловленого вже на злодійстві та грабіжництві, в кайдани закувати і до в'язниці, чи до державного острогу припровадити і там уже з волі своєї, позбавивши чинів та дворянства, добре барбарами шмарувати і в Сибір на каторгу по потребі запакувати, протори, збитки наказати йому сплатити і на мою скаргу присуд учинити. До скарги цієї руку приклав дворяннн Миргородського повіту Іван Ннкифорів син Довгочхун". Як тільки секретар скінчив читати, Іван Никифорович узявся за шапку й уклонився, з наміром вийти. "Куди ж ви, Іване Никифоровнчу?" казав йому вслід суддя. "Посидьте трохи! випийте чаю! Оришко! чого ти стоїш, дурна дівко, та переморгуєшся з канцеляристами? біжи, принеси чаю!" Та Іван Никифорович, з переляку, що так далеко зайшов від домівки та витримав такий небезпечний карантин, встиг уже пролізти в двері, промовивши: "не клопочіться, я з приємністю"... і зачинив їх за собою, залишивши в зачудуванні всю установу. Робити не було чого. Обидві скарги було прийнято, і справа мала набути досить важливого інтересу, як одна несподівана річ додала їй ще більшої цікавості. Коли суддя вийшов із приміщення в супроводі підсудка та секретаря, а канцеляристи складали в мішок нанесені позивачами кури, яйця, окрайці хліба, пироги, книші та інше все, у цей час бура свиня вбігла в кімнату і схопила, на подив усіх присутніх, не пиріг чи там шкуринку хліба, а скаргу Івана Никифоровича, яка лежала на столі скраю, звиснувши аркушиками донизу. Схопивши папір, бура хавроня втекла так прудко, що жоден з канцеляристів не міг догнати її, дарма, що на неї кидали лінійки та чорнильниці. Ця надзвичайна подія спричинила страшенну метушню, бо навіть копії не було списано з скарги. Суддя, тобто його секретар та підсудок, довго розмовляли про таку нечувану річ; нарешті, вирішено було на тому, щоб написати про це звідомлення до городничого, бо слідство в тій справі більше стосувалося цивільної поліції. Звідомлення за № 389 послано було до нього того ж таки дня, і з цього самого виникла досить цікава розмова, про яку читачі можуть дізнатися з дальшого розділу.

РОЗДІЛ V В ЯКОМУ ОПИСАНО НАРАДУ МІЖ ДВОМА ПОЧЕСНИМИ В МИРГОРОДІ ОСОБАМИ

Тільки-но Іван Іванович справився в своєму господарстві й вийшов, за звичаєм, полежати під дашком, як на превеликий подив свій, побачив щось червоне у хвіртці. То був червоний обшлаг городничого, що тою самою мірою, як і комір його, одполірувався і по краях перетворився на лаковану шкуру. Іван Іванович подумав собі: "не погано, що прийшов Петро Федорович побалакати", але дуже здивувався, побачивши, що городничий ішов надзвичайно прудко і вимахував руками, що траплялося з ннм, за звичаєм, дуже рідко. На мундирі в городничого сиділо вісім ґудзиків, дев'ятий як одірвався під час процесії, коли святили церкву два роки тому, так до цього часу десяцькі й не можуть його знайти, хоч городничий при щоденних рапортах, що їх здають йому квартальні, завжди питає, чи не знайшовся ґудзик. Ці вісім ґудзиків сиділи в нього на мундирі так, як баби садять квасолю: одна праворуч, друга ліворуч. Ліву ногу було йому прострелено під час останньої кампанії і тому він, накульгуючи, закидав нею так далеко набік, що марнував тим майже всю працю правої ноги. Що швидше орудував городничий своєю піхотою, то менш вона посувалася наперед. І тому, поки дійшов городничий до дашка, Іван Іванович мав досить часу догадуватися, чого-то городничий так швидко вимахував руками. Тим більше це його цікавило, що справа, здавалося, була надзвичайної ваги, бо при ньому була навіть нова шпага. "Здрастуйте, Петре Федоровичу!" скрикнув Іван Іванович, що, як уже сказано, був дуже цікавий і ніяк не міг стримати своєї нетерплячки, бачивши, як городничий брав штурмом ґанок, але все ще не підводив очей своїх і сварився з своєю піхотою, бо та ніяким способом не могла за одним махом вибратись на східці. "Доброго дня бажаю люб'язному другові та доброчинцеві Іванові Івановичу!" відказав городничий. "Будьте ласкаві, сідайте. Ви, як бачу, втомились, бо ваша поранена нога заважає..." "Моя нога!" скрикнув городничий, кинувши на Івана Івановича один з тих поглядів, які кидає велетень на пігмея, вчений педант на танцювального вчителя. На цьому він простяг свою ногу і тупнув нею по підлозі. Ця хоробрість, одначе, дорого йому стала, бо весь тулуб його похитнувся, а ніс дзьобнув поруччя; але мудрий охоронець порядку, щоб не показати цього, ту ж мить підбадьорився й поліз до кишені, ніби для того, щоб добути табакерку. "Я вам скажу про себе, люб'язний друже та благодійнику мій, Іване Івановичу, що я робив на своїм віку й не такі походи. Еге, серйозно, робив. Наприклад, під час кампанії 1807 року... Ох, я вам розкажу, яким маніром переліз я через тин до однієї гарненької німкені". При цьому городничий примружив одно око і виробив з біса лукаву усмішку. "Де ж це ви були сьогодні?" спитав Іван Іванович, бажаючи перебити городничому мову та швидше його навернути на причину одвідин. Йому б дуже хотілося запитати, що саме має намір оповістити городничий; але ж тонке знання світу виявляло йому всю нечемність такого запитания, і Іван Іванович мусив перемогти себе й чекати відгадки, тимчасом як серце його билося з надзвичайною силою. "А дозвольте, я вам розкажу, де був я", відказав городничий. "По-перше, скажу вам, що сьогодні прегарна година..." При цих словах Іван Іванович мало що не вмер. "Та дозвольте", казав далі городничий "Я прийшов сьогодні до вас в одній дуже важливій справі". Тут обличчя городничого і постать набули такого самого заклопотаного становища, як і тоді, коли він брав штурмом ґанок. Іван Іванович ожив і тремтів, як у пропасниці, не забарившись, за своїм звичаєм, спитати: "Яка ж вона важлива? хіба вона важлива?" "Ось бачите, будь ласка: насамперед насмілюся довести до відома вам, люб'язний друже й благодійнику мій, Іване Івановичу, що ви... з свого боку я, з ласки вашої, я нічого, але інтереси державні, інтереси державні того вимагають: ви порушили порядок благочинства!" "Що це ви говорите, Петре Федоровичу? Я нічого не розумію". "Змилуйтесь, Іване Івановичу! Як то ви нічого не розумієте? Ваша власна худобина потягла дуже важливого казенного папера, і ви ще кажете після цього, що нічого не розумієте!" "Яка худобина?" "З дозволу вашого сказати, ваша власна бура свиня". "А я чим винен? Навіщо судовий сторож одчиняє двері?" "Але, Іване Іванозичу, ваша власна тварина, виходить, ви винні". "Красно дякую вам за те, що з свинею мене рівняєте". "От цього вже я не говорив, Іване Івановичу! їй-богу, не говорив! будь ласка, розсудіть по чистій совісті самі, вам, без сумніву, відомо, що з волі начальства заборонено в місті, тим паче по головних міських вулицях, походжати нечистим тваринам. Погодьтеся самі, що це річ заборонена". "Бот знає, що ви це кажете? Велике діло, що свиня вийшла на вулицю!" "Дозвольте вам сказати, дозвольте, дозвольте, Іване Івановичу, це зовсім неможливо Що ж робити. Начальство хоче — ми повинні коритися. Не перечу, забігають інколи на вулицю і навіть на майдан кури та гуси, вважайте: кури та гуси; але свиней та цапів я ще в минулому році видав наказ не випускати на привселюдні майдани. Якого наказа тоді ж таки звелів прочитати, вголос на зборах перед усім народом" "Ні, Петре Федоровичу, я тут нічого не бачу, як тільки те, що ви всіляко намагаєтесь ображати мене" "Ось цього вже не можете сказати, найлюб'язніший друже та благодійнику мій, щоб я намагався ображати. Згадайте самі: я не сказав вам ані слова торік, коли ви звели дах на цілий аршин виший за встановлену міру. Навпаки, я вдав, ніби зовсім того не помітив. Вірте, люб'язний друже, що й тепер я б зовсім, сказати б... та обов'язок мій, одно слово; обов'язок вимагає пильнувати чистоти. Подумайте самі, коли раптом на головній вулиці..." "Ну вже гарні ваші головні вулиці! Туди кожна баба йде викидати те, що їй не потрібне". "Дозвольте вам сказати, Іване Івановичу, що ви самі ображаєте мене! Щоправда, це трапляється часом, але здебільшого тільки під тинами, під повітками та коморами, а щоб на головну вулицю, на майдан забралася поросна свиня, це вже таке діло..." "То що ж таке, Петре Федоровичу! Адже свиня створіння боже!" "Згоден! Це всьому світові відомо, що ви людина вчена, знаєте науки та інші усякі речі. Звісно, я наук не навчався ніяких, скорописного письма я почав учитись на тридцятому році свого життя. Та я, як самі знаєте, з рядових". "Гм!" сказав Іван Іванович. "Так", казав далі городничий: "1801 року я був у 42 єгерському полку в 4 роті поручиком. За ротного командира в нас був, коли ласкаві знати, капітан Єремеєв" На цьому городничий застромив свої пальці в табакерку, яку Іван Іванович тримав відкритою й переминав табаку.