Повість про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем - Гоголь Микола

МИКОЛА ГОГОЛЬ

ПОВІСТЬ ПРО ТЕ, ЯК ПОСВАРИВСЯ ІВАН ІВАНОВИЧ З ІВАНОМ НИКИФОРОВИЧЕМ

РОЗДІЛ І ІВАН ІВАНОВИЧ І ІВАН НИКИФОРОВИЧ

Гарна бекеша в Івана Івановича! ну та й чудова! А які смушки! Хай йому біс, які смушки! сизі з морозом! Я ставлю бозна-що, коли ще в кого знайдуться такі! Гляньте, ради бога, на них, особливо, як стане він з ким-небудь розмовляти, гляньте збоку: що то за смакота! Описати не можна: оксамит! срібло! вогонь! Господи боже мій! Миколаю чудотворче, угоднику божий! чому ж то в мене немає такої бекеші? Він пошив її тоді ще, як Агафія Федосіївна не їздила до Києва. Ви знаєте Агафію Федосіївну? та сама, що відкусила вухо засідателеві. Прегарна людина Іван Іванович! Який у нього дім у Миргороді! Круг нього з усіх боків дашок на дубових стовпах, а під дашком скрізь лавки. Іван Іванович, як зробиться занадто жарко, скине з себе бекешу та спідні, залишиться в самій сорочці й одпочиває собі під дашком та поглядає, що робиться в подвір'ї й на вулиці. Які в нього яблуні та груші під самими вікнами! Відчиніть тільки вікно — так гілля само й вдирається до кімнати. Це все перед домом; а подивилися б, що в нього в садку! Чого там тільки нема? Сливи, вишні, черешні, городина всяка, соняшники, огірки, дині, стручки, навіть клуня та кузня.

Прегарна людина Іван Іванович! Він дуже любить дині. Це його улюблена їжа. Тільки-но пообідає та вийде в самій сорочці під дашок, ту ж мить і каже Гапці принести дві дині. І вже сам розріже, збере насіння в окремий папірець та й почне їсти. Потім звелить Гапці принести чорнильницю і сам, власною рукою, напише на папірці з насінням: оцю диню спожито такого ось дня. Якщо при тому був який-небудь гість, то: брав участь ось такий. Небіжчик суддя миргородський завжди милувався, дивлячись на дім Івана Івановича. Еге, будиночок таки непоганий. Мені подобається, що до нього з усіх боків прибудовано сіни та сінці, отож коли глянути на нього здаля, то видно самі тільки дахи, що сидять один на одному, що дуже скидається на тарілку, повну млинців, а ще краще на губки, що наростають на дереві. А втім, дахи всі криті очеретом; верба, дуб та дві яблуні поспиралися на них своїми розлогими вітами. Поміж деревами мигтять і виходять навіть на вулицю невеличкі віконця з різьбленими побіленими віконницями. Прегарна людина Іван Іванович, його знає й комісар полтавський! Дорош Тарасович Пухівочка, коли їде з Хорола, то завжди заїжджає до нього. А протопоп, панотець Петро, що живе в Колиберді, як збереться в нього з п'ятеро гостей, завжди каже, що він нікого не знає, хто б так виконував обов'язок християнський та вмів жити, як Іван Іванович. Боже, як збігає час! уже тоді минуло понад десять років, як він повдовів. Дітей .у нього не було. У Гапки є діти й бігають часто на подвір'ї. Іван Іванович завжди дає кожному чи по бублику, чи по скибочці дині, чи грушу. Гапка в нього носить ключі від комор та від погребів; а від великої скрині, що стоїть у нього в опочивальні, та від середньої комори Іван Іванович держить у себе й нікого не любить туди пускати. Гапка, дівка здорова, ходить у запасці, має свіжі литки та щоки. А який він богомільний, Іван Іванович! Щонеділі надіває він бекешу та йде до церкви. Зайшовши туди, Іван Іванович, вклонившись на всі боки, звичайно стає на криласі і дуже добре підтягає басом. А коли скінчиться відправа, Іван Іванович ніяк не стерпить, щоб не обійти всіх жебраків. Він би, може, і не хотів братися до такого нудного діла, коли б не спонукала його до того природна добрість. "Здорова була, небого", звичайно казав він, знайшовши найбільш покалічену бабу, в подертій, пошитій з латок, одежі. "Звідки ти, бідолахо?" — "Я, паночку, з хутора прийшла: три дні як не пила, не їла, вигнали мене рідні діти". "Бідна голівонько! Чого ж ти прийшла сюди?" "А так, паночку, милостині просити, чи не дасть хто-небудь хоч на хліб". "Гм! що ж, хіба тобі хочеться хліба?" звичайно питав Іван Іванович. "Чому б не хотілося! голодна, як собака". "Гм!" відповідав звичайно Іван Іванович: "то тобі, може, і м'яса хочеться?" "Та всьому, що з ласки вашої дасте, всьому буду рада". "Гм! хіба м'ясо краще за хліб?" "Де вже там голодному добирати? Усе, що дасте, то й добре". На цім слові стара звичайно простягала руку. "Ну, йди собі з богом", казав Іван Іванович. "Чого ж ти стоїш? адже я тебе не б'ю!" І, вдавшись з такими самими запитаннями до другого, до третього, нарешті повертається додому, чи заходить випити горілки до сусіда Івана Никифоровича, або до судді, або до городничого. Іван Іванович дуже любить, коли йому хто-небудь що-небудь подарує, чи гостинця дасть. Це йому дуже подобається. Дуже хороша також людина Іван Никифорович. Його двір біля двору Івана Івановича. Вони такі між собою приятелі, яких і світ не бачив. Антін Прокопович Пупопуз, який і досі ще ходить у коричневому сюртуці з голубими рукавами та щонеділі обідає в судді, звичайно казав, що Івана Никифоровича та Івана Івановича сам чорт зв'язав мотузочком. Куди той, туди й той плентається. Іван Никифорович ніколи не був жонатий. Хоч і говорили, ніби він женився, та це цілковита брехня. Я дуже добре знаю Івана Никифоровича і можу сказати, що він навіть не мав наміру женитися. Звідки йдуть усі ці плітки? Так, як ото наговорили були, що Іван Никифорович уродився з хвостом іззаду. Але ця вигадка така безглузда та разом з тим ганебна й непристойна, що я навіть не бачу потреби спростовувати її перед освіченими читачами, які безперечно знають, що в самих тільки відьом, і то дуже в небагатьох, є ззаду хвіст, та й вони, проте, належать більше до жіночого роду, ніж до чоловічого. Незважаючи на велике приятелювання, ці незвичайні друзі не зовсім були схожі між собою. Найкраще можна дізнатися про їхні вдачі з порівняння: Іван Іванович має незвичайний дар говорити напрочуд приємно. Господи, як він говорить! Це почуття можна порівняти хіба з тим, коли вас ськають, або потихеньку проводять пальцем по вашій п'яті. Слухаєш, слухаєш — і голову повісиш. Приємно! надзвичайно приємно! як сон після купання. Іван Никифорович, навпаки, більше мовчить, та зате коли вліпить слівце, то держись тільки: обголить краще за всяку бритву. Іван Іванович худорлявий і високий на зріст; Іван Никифорович трохи нижчий, але зате розпросторюється в широчінь. Голова в Івана Івановича схожа на редьку хвостом донизу; голова в Івана Никифоровича на редьку хвостом догори. Іван Іванович тільки по обіді лежить у самій сорочці під дашком, а надвечір надіває бекешу і йде куди-небудь, або до міської крамниці, куди він постачає борошно, або на поле ловити перепелів. Іван Никифорович лежить цілий день на ґанку; коли не занадто гаряче надворі, то звичайно виставивши спину на сонце, і нікуди не хоче йти. Якщо надумається ранком, то пройдеться по подвір'ю, огляне господарство, I знову спочиває. Колись давніше зайде бувало до Івана Івановича. Іван Іванович надзвичайно делікатна людина і в порядній розмові ніколи не скаже непристойного слова і ту ж мить образиться, коли почує його. Іван Никифорович інколи не встережеться; тоді звичайно Іван Іванович устає з місця й каже: "годі, годі, Іване Никифоровичу; краще мерщій на сонце, ніж говорити такі богоогидні слова". Іван Іванович дуже сердиться, якщо йому влетить у борщ муха: він тоді стає сам не свій: І тарілку кине, і господареві від нього перепаде. Іван Никифорович дуже любить купатися, і коли сяде по шию у воду, звелить поставити також у воду стіл та самовар, і дуже любить пити чай у такій прохолоді. Іван Іванович голить бороду на тиждень двічі; Іван Никифорович один раз. Іван Іванович страшенно цікавий. Борони боже, коли що-небудь почнеш йому розказувати, та не докажеш! Коли ж чим-небудь буває невдоволений, то ту ж мить і натякне на це. Дивлячись на Івана Никифоровича, надзвичайно важко розпізнати, чи задоволений він, чи сердитий; хоч і зрадіє з чого-небудь, то знаку не подасть. Іван Іванович трохи боязкий на вдачу. У Івана Никифоровича, навпаки, шаровари в таких рясних зборах, що якби роздути їх, то туди можна було б умістити ціле подвір'я з коморами й усіма будовами. У Івана Івановича великі виразні очі тютюнового кольору і рот трохи схожий на букву іжицю; в Івана Никифоровича очі маленькі, жовтуваті й зовсім зникають між густими бровами та пухлими щоками, а ніс його має вигляд стиглої сливи. Іван Іванович, коли почастує вас табакою, то завжди попереду лизне кришку табакерки, тоді клацне по ній пальцем і, подаючи, скаже, якщо ви з ним знайомі: "чи дозволите прохати, добродію, вашої ласки?" якщо ж незнайомі, то: "чи дозволите прохати, добродію, не маючи честі знать чину, наймення та по-батькові, вашої ласки?" А Іван Никифорович дасть вам просто в руки свого ріжка й додасть тільки: "призволяйтесь". Як Іван Іванович, так і Іван Никифорович дуже не люблять бліх; і через те ні Іван Іванович, ні Іван Никифорович ніколи не проминуть єврея з крамом, щоб не купити в нього елексиру в усяких слоїчках проти цих комах, вилаявши перед тим його добре. А втім, незважаючи на деяку несхожість, як Іван Іванович, так і Іван Никифорович прегарні люди.

РОЗДІЛ II З ЯКОГО МОЖНА ДІЗНАТИСЯ, ЧОГО ЗАХОТІЛОСЬ ІВАНОВІ ІВАНОВИЧУ, ПРО ЩО ВЕЛАСЯ РОЗМОВА МІЖ ІВАНОМ ІВАНОВИЧЕМ ТА ІВАНОМ НИКИФОРОВИЧЕМ І ЧИМ ВОНА СКІНЧИЛАСЬ

Ранком, це було в липні місяці, Іван Іванович лежав під дашком. День був гарячий, повітря сухе й переливалося струмками. Іван Іванович встиг уже побувати за містом коло косарів та на хуторі, встиг розпитати чоловіків та жінок, що зустрічалися по дорозі, звідки, куди й чого; наморився страх і приліг одпочити. Лежачи, він довго оглядав комори, подвір'я, сараї, курей, що бігали по подвір'ю, і думав собі: "Боже ти мій, господи, який я хазяїн! Чого в мене немає? Птиця, будівлі, комори, все, чого душа забажає, горілка перегінна, настояна; в садку груші, сливи; в городі мак, капуста, горох... Чого ж ще нема в мене?.. Хотів би я знати, чого нема в мене?" Поставивши собі таке глибокодумне запитання, Іван Іванович задумався; а тимчасом очі його відшукали нові речі, переступили через паркан на подвір'я до Івана Никифоровича і захопилися мимоволі цікавим видовищем. Худа баба виносила за порядком злежану одежу та розвішувала її на натягнутому мотузку провітрювати.