Втрачені ілюзії - Бальзак Оноре де

Вони трудилися наполегливо, не вичерпуючи, проте, безмежної снаги молодості. Однаково бідні, але заохочувані любов’ю до мистецтва й науки, вони забували повсякденні злигодні в прагненні закласти підвалини своєї майбутньої слави.

— Знаєш, Люсьєне, що я отримав із Парижа? — мовив друкар, витягуючи з кишені томик на вісімнадцяту частку аркуша. — Послухай!

Давід прочитав, як уміють читати поети, ідилію Андре Шеньє, котра називається "Неєра", потім ідилію "Хворий юнак", далі елегію про самогубця та ще одну на античний зразок і два останні "Ямби".

— То ось він який, Андре Шеньє! — аж двічі вигукнув Люсьєн.— Його поезія навіює розпач,— сказав він утретє, коли Давід, занадто схвильований, щоб читатй далі, подав другові томик.

— Поет, відкритий поетом, — мовив Люсьєн, глянувши на прізвище, що стояло під передмовою.

— І, написавши такі вірші,— зауважив Давід,— Шеньє вважав, що не створив нічого гідного друку.

Люсьєн, у свою чергу, прочитав епічний уривок із "Сліпця" та кілька елегій. Дійшовши до рядка:

Якщо нещасливі й вони, то де ж тоді щастя? —

він поцілував книжку, й друзі заплакали, бо обидва були безтямно закохані. Випоградні лози наче розквітли, старі стіни будинку, порепані, горбасті, скопирсані тріщинами, волею фей оздобилися капелюрами, рустиками, барельєфами, численними шедеврами якоїсь чудесної архітектури. Фантазія розсипала в темному дворику квіти й рубіни. Камілла Андре Шеньс для Давіда обернулася на його кохану Єву, а для Люсьена — на ту знатну даму, по якій він зітхав. Поезія розпустила пишні поли своїх зорянпх шат над майстернею, де кривлялися друкарські Мавпи й Ведмеді. Вибило п’яту, але друзям не хотілося ні їсти, ні пити; життя для них було золотим сном, всі земні скарби лежали біля їхніх ніг. Вони побачили той блакитний просвіт у небесному склепінні, на який Надія вказує тим, чиє життя сповнене тривог і кому вона ніжним голосом сирени наспівує: "Линьте сюди, і ви позбудетесь горя в цій далині, золотій і сріблясто-блакитній!.." В цю хвилину відчинилися невеличкі скляні двері, і учень Серізе, паризький бродяга, якого Давід привіз в Ангулем, вийшов із майстерні в двір. З ним був якийсь незнайомець. Серізе показав йому на двох приятелів, і той, уклонившись, підійшов до них.

— Пане, — звернувся він до Давіда, дістаючи з кишені грубого зошита, — ось моя праця, і мені хотілося б падрукувати її. Скажіть, будь ласка, скільки це коштуватиме.

— Ми, добродію, не друкуємо таких великих рукописів, — відказав Давід, не глянувши на зошит. — Зверніться до панів Куеите.

— Але ж ми маємо дуже гарний шрифт, саме підходящий до цього, — зауважив Люсьєн, беручи рукопис. — Може б, ви були ласкаві залишити рукопис і зайти завтра — ми прикинемо, скільки коштуватиме друк.

~ Чи не з паном Люсьєном Шардопом маю честь?..

— Так, добродію, — відказав фактор.

— Я дуже радий, ласкавий пане, — сказав автор, — познайомитись із молодим поетом, якому провіщають блискуче майбутнє. Мені порадила сюди прийти пані де Баржетон.

Почувши це ім’я, Люсьєн зашарівся й промимрив кілька слів, висловлюючи подяку пані де Баржетон за її увагу. Давід, помітивши, як його друг збентежився й почервонів, відійшов, надавши йому змогу самому поговорити з провінційним дворянином, автором статті про розведення шовкопрядів, який із марполюбства хотів надрукувати свою працю, щоб її могли прочитати його колеги по Землеробському товариству.

— Скажи, Люсьєпе, — озвався Давід, коли дворянин пішов, — чи не закохався ти в пані де Баржетоп?

— Безтямної

— Та якби вона жила в Пекіні, а ти в Гренландії, відстань роз’єднувала б вас не так, як станові упередження.

— Воля закоханих перемагає все, — відповів Люсьєн, опустивши очі.

— Ти забудеш нас, — мовив несміливий закоханець прекрасної Єви.

— Навпаки! Може, задля тебе я пожертвую коханою.

— Що ти хочеш сказати?

— Незважаючи на мою любов, незважаючи на інтереси, які спонукують мене бувати в її домі, я сказав їй, що ноги моєї там не буде, коли той, хто перевищує мене талантами, той, кого чекає більша слава, коли Давід Сешар, мій брат, мій друг, не буде в неї прийнятий. Я сподіваюся, що вдома мене чекає відповідь. І хай усю тутешню аристократію сьогодні запрошено слухати мої вірші, але якщо відповідь буде негативна, я ніколи більше пе піду до пані де Баржетоп.

Давід, утерши сльозу, міцно потис Люсьєнові руку. Вибило шосту.

— Єва, певно, турбується. Прощай! — раптом сказав Люсьєн.

І він пішов, залишивши Давіда під гнітом почуттів, що їх так болісно переживають лише в тому віці, в якому перебували два молоді лебеді, котрим провінційне життя ще не підрізало крил.

— Золоте серце! — вигукнув Давід, проводжаючи Люсьена очима, аж поки той не зник за дверима майстерні.

Люсьєн вертався в Умо чудовим бульваром Больє, через вулицю Мінаж і браму Сен-П’єр. Якщо він обрав саме цю найдовшу дорогу, то вам стане ясно, що вона пролягала повз будинок пані де Баржетон. Люсьєнові було так приємно проходити попід вікнами цієї жінки, що він, сам того не помітивши, вже два місяці тому як вапедбав коротший шлях до Умо крізь браму Пале.

Зупинившись під деревами Больє, він замислився над відстанню, що відокремлює Ангулем від Умо. Місцеві звичаї поставили суспільні перепони, які було важче здолати, аніж круті схили, що ними спускався Люсьєн. Юний шанолюб, недавно діставши достуй в особняк де Баржетоиів, перекинув повітряного моста слави поміж містом та передмістям і тепер тривожився, чекаючй вироку своєї коханої, неначе той фаворит, що переступив свою владу й чекав неласки. Ці слова можуть видатися незбагненними для тих, кому пе доводилося спостерігати особливих ввичаїв у містах, поділених на верхнє і нижнє; отож тут треба дати деякі пояснення, що стосуються Ангулема і допоможуть читачеві зрозуміти пані де Бар— жетоп, одну з головних дійових осіб цієї історії.

Ангулем — старе місто, збудоване на вершині кам’яної гори, подібної до брили цукру і піднесеної над розлогими луками, де тече Шаранта. З боку Перігора гора прилягає до видовженого плоскогір’я, що круто обривається над шляхом із Парижа в Бордо, утворюючи щось на зразок високого мису, облямованого трьома мальовничими долинами. Про значення цього міста за часів релігійних воєн свідчать земляний вал, брами та руїни фортеці на самому шпичаку гори. За своїм розташуванням Ангулем колись являв собою особливий стратегічний пункт, однаково важливий як для католиків, так і для кальвіністів; але те, що в давнину було його силою, сьогодні стало слабкістю: вали та стрімкі урвища, заважаючи місту розростатися в бік Шаранти, прирекли його до згубного застою. За тих часів, про які розповідав наша історія, уряд пробував був поширити місто в напрямі Перігора, проклавши вздовж плоскогір’я вулиці, спорудивши будинки префектури, морської школи та військові казарми. Одпак торгівля уже раніше осіла в іншому місці. Передмістя Умо здавна розрослося, немов купа грибів, біля підніжжя гори й по берегах річки, вздовж якої пролягає шлях із Парижа в Бордо. Всім відомі знамениті ангулемські паперові фабрики, ще триста років тому споруджені на берегах Шаранти та її приток, багатих на водосиади. У Рюелі держава збудувала величезний гарматний завод для озброєння флоту. Транспортні контори, пошта, заїзди, каретні майстерні, компанії поштових диліжансів, усі промисли, що живуть із дороги й річки, зосередились біля підніжжя Ангулема, щоб уникнути труднощів узвозу. Природно, що чинбарні, пральні, всі підприємства, пов’язані з водокористуванням, розташувалися понад Шарантою; потім винні погреби, склади сировини, яку підвозили річкою, нарешті, всі посередницькі контори скупчилися на берегах Шаранти. Тим-то передмістя Умо стало багатим промисловим містом, другим Ангулемом, якому заздрив Ангулем горішній, де залишились урядові установи, управління єпархією, суд,

аристократія. Проте Умо, попри свою діловитість і дедалі більшу вагу, так і залишилося додатком до Ангулема. На горі — дворянство і влада, долі — купецтво і гроші. Дві соціальні верстви постійно і всюди ворогували між собою; важко було сказати, котре з двох міст більше ненавиділо суперника. За дев’ять років свого існування Реставрація загострила становище, досить мирне за часів Імперії. Більшістю будинків горішнього Ангулема володіють або дворянські сім’ї, або старовинні буржуазні родини, що живуть на ренту і становлять у певному розумінні корінне населення, куди чужинцям доступ заборонений. Тільки проживши в Ангулемі років двісті або породичавшись із тутешньою знаттю, захожа з сусідньої провінції сім’я діставала право бути прийнятою в це коло, хоча корінні жителі завжди дивитимуться на пеї, як на вчорашнього прибульця. Префекти, начальники податкового управління, адміністративна верхівка, які часто мінялися впродовж останніх сорока років, марно намагалися укоськати оті давні родини, що вмостилися па своїй скелі, немов недовірливі круки: вельможне папство відвідувало їхні бали та обіди, але приймати у себе рішуче відмовлялося. Насмішкуваті, лихомовиі, заздрісні, скупі, ці сім’ї родичаються тільки зі своїми і, складаючи замкнуту касту, не дозволяють нікому ні ввійти туди, ні звідти вийти; їм чужі вигадки сучасної розкоші; на їхню думку, послати дитину в Париж — те саме, що віддати її на згубу. Така обережність показує відсталі звичаї і вподобання цих родин, заражених тупим роялізмом, скоріше захряслих у святенництві, ніж побожних, і так само далеких від життя, як їхнє місто та їхпя гора. Однак у сусідніх провінціях Апгулем зажив^ собі доброї слави як місто, де дістають чудове вихован" ня. Сусідні міста посилають своїх дівчат у ангулемські пансіони й монастирі. Легко зрозуміти, як кастовий дух впливає на почуття, що розділяють Ангулем і Умо. Купецтво багате, дворянство здебільшого збідніле. У ці чвари втягнені й ангулемські городяни. Говорячи про купця з нижнього міста, висловлюються тоном, який годі передати: "Та це ж умовець!" Визначивши дворянству особливі привілеї у Франції і подавши йому надії, нездійсненні без загального перевороту, Реставрація духовно роз’єднала Ангулем та Умо більше, ніж роз’єднувала їх фізична відстань. Дворянська каста, пов’язана тоді з урядовими колами, посіла в Ангулемі ще винятковіше

становище, ніж деінде у Франції.