Втрачені ілюзії - Бальзак Оноре де
Вона провела його до бра*г ми Сен-П’єр, дійшла майже до собору і дивилася йому вслід, поки віп прямував вулицею Больє на бульвар, де чекав на нього дю Шатле. Бідолашна дівчина зовсім принишкла, завмерла, ніби відбувалася якась велика подія.
1 Якби у Тілі було дихання (іт.).
Люсьєн у пані де Баржетон! Це для Єви звістувало зорю його щастя. Простодушне створіння! Вона не знала, що там, де замішане честолюбство, немає місця щирим по-, чуттям.
Коли Люсьєн вийшов на вулицю Мінаж, його не вразив зовнішній вигляд дому де Баржетонів. Цей Лувр, такий звеличений в його уяві, був споруджений із крихкого, звичайнісінького в цих краях каменю, поруділого від давності. Досить похмурий із боку вулиці, зсередини будинок здавався зовсім простим: він був строгої, майже монастирської архітектури і добре зберігся, провінційний і досить охайний двір теж справляв похмуре враження. Люсьєн піднявся старими сходами з поручнями горіхового дерева; сходи були кам’яні лише до другого поверху. Він перейшов скромний передпокій, велику, м’яко освітлену вітальпю і застав свою владарку в маленькій вітальні, оздобленій різьбленими панелями в стилі минулого століття, пофарбованими в сірий колір. Над дверима — розпис, що імітував барельєф. Стіни були прикрашені благеньким червоним штофом із скромним візерунком. Старомодні меблі сором’язливо ховалися під картатими — червоне з білим — чохлами. Поет побачив пані де Баржетон; вона сиділа на стебнованій канапі за круглим столом, накритим зеленою килимовою скатеркою, при світлі двох свічок у старосвітському свічнику з дашком. Королева не встала йому назустріч, вона лише манірно вигнулась, усміхаючись поетові, вельми схвильованому цим зміїним рухом, що видався йому таким вишукано зграбним.
Надзвичайна Люсьєнова врода, стриманість, голос — все в нього полонило пані де Баржетон. Поет — це вже була сама поезія. Хлопець, крадькома вивчаючи цю жінку захопленими поглядами, впевнювався, що її врода повністю відповідає чуткам про неї; вій анітрохи не помилявся, коли мріяв про світську даму. На гіапі де Барже— топ, згідно з останньою модою, був чоргшй оксамитовий берет із розрізами. Цей головний убір, нагадуючи середні віки, надає жінці поетичної привабливості, що завжди зачаровує юнаків; при світлі свічок її рудувате пепокір— не волосся, вибиваючись із-під берета, здавалося позолоченим і ніби палахкотіло на завитках. У шляхетної дами була сліпучо-біла шкіра, що врівповажувала рудий колір волосся, який хибно вважається вадою жінки. Її сірі очі сяяли; чоло, вже ледь збрижепе, але біле,
неначе різьблене з мармуру, прекрасно увінчувало ці очі, обведені перламутровою каймою, і голубі прожилки обабіч перенісся відтінювали ту ніжну оправу. Ніс із горбинкою, як у Бурбонів, підкреслював жагучий вираз довгастого обличчя і являв собою ту рису, що колись так яскраво передавала царствену палкість роду Конде. Волосся не затуляло всієї шиї. Недбало пов’язана косинка дозволяла бачити білосніжні плечі, за вузьким прорізом корсажа око вгадувало досконалої форми груди. Тонкою й пещеною, хоч і трохи сухуватою, рукою пані де Бар— жетон приязно показала молодому поетові на стілець біля себе. Дю Шатле сів у крісло. Тут Люсьєн помітив, що в кімнаті нема більше нікого.
Розмова з пані де Баржетон одурманила поета. Три години, проведені в її товаристві, були для Люсьєна сном, який хотілося продовжити навічно. Йому здалося, що ця жінка скоріше худорлява, аніж худа, що вона схильна до захоплень, але не спізнала кохання, і хвороблива, незважаючи на міцну будову; а проте її вади, перебільшені манірністю, приваблювали Люсьєна, бо юнакам, що тільки починають закохуватися, подобаються перебільшення — ця омана властива навіть прекрасним душам. Він не помітив ні прив’ялості щік, ні цеглястого відтінку червоних плям, які з’являються на обличчях від турбот і страждань. Палкі очі, зграбні локони, що наче аж мерехтіли світлом, сліпуча білина шкіри, увесь її чар захопили уяву поета, принаджували його, як метелика вабить полум’я свічки. До того ж душа пані де Баржетон падто багато говорила його душі, щоб він міг судити її як жінку. Його полонила екзальтованість цієї жінки, пишномовність дещо старомодних фраз, звичайних у мові пані де Баржетон, але нових для нього, полонила тим легше, що він у всьому волів бачити лише прекрасне. Своїх віршів Люсьєн не приніс, але про них і не питали: вій не взяв їх навмисне, щоб мати привід прийти вдруге; пані де Баржетон про них не згадувала, бо хотіла назавтра запросити його, щоб він почитав їх. Чи не була то їхня перша взаємна змова? Пан Сікст дю Шатле був дуже невдоволений з такого прийому. Він пізно помітив у цьому вродливому юнакові суперника і, коли вони пішли, провів його до повороту, де починається спуск ВІД Больє, з наміром підкорити його своїй дипломатії. Люсьєн неабияк здивувався, коли начальник управління непрямими податками, вихваляючись тим, що відрекомендував його пані де Баржетон, прибрав собі право дати йому кілька порад.
Дай боже, щоб із Люсьєном повелися там краще, ніж із ним самим, сказав пан дю Шатле. Королівський двір, мовляв, не такий бундючний, як оця купка тупих бовдурів. Тут тобі можуть завдати смертельної образи, тут відчуєш, що таке погордлива зневага. Якщо ці люди не схаменуться, революція 1789 року почнеться знову. Щодо нього, то він буває в цьому домі тільки з пошани до пані де Баржетон, у певному розумінні, єдиної цікавої жінки на весь Ангулем; він став упадати за нею знічев’я і закохався нестямно. І незабаром він таки здобуде її, це видно з усього. Перемога над гордою королевою буде його відомстою отому аристократичному кублу дво— рянчиків.
Шатле говорив про свою пристрасть із виглядом людини, ладної вбити суперника, якби такий виявився. Старий зальотник часів Імперії всією вагою навалився па сердешного поета, намагаючись розчавити його значливістю своєї особи й нагнати на нього страху. Розповідаючи про свою подорож, дю Шатле перебільшував її небезпеки, щоб звеличити себе; та якщо він і вразив уяву поета, то анітрохи не злякав закоханого.
З цього вечора, нехтуючи погрозами старого фата, що вдавав із себе неабиякого вояку, Люсьєн почав приходити до пані де Баржетон, спочатку дотримуючись скромності, яка личить міщанинові з Умо, та коли він призвичаївся до того, що раніше здавалося йому великою ласкою, візити його почастішали. Для людей того кола аптекарів син був цілковитим нікчемою. Коли якийсь дворянин чи дама приїжджали з візитом до Наїс, то, заставши в неї Люсьєна, вони ставилися до нього з підкресленою чемністю, якої аристократи дотримувалися щодо людей нижчого стану. Спершу ангулемське дворянство здавалося Люсьєнові досить приємним, але незабаром він зрозумів, від яких почуттів походить ця вдавана люб’язність. Він скоро відчув поблажливий тон, що розбудив у ньому лють і повні зненависті республіканські почуття, з яких багато майбутніх патриціїв починають свій шлях нагору. Та яких тільки страждань не витерпів би Люсьєн заради Наїс, як називали її в своєму колі, де чоловіки й жінки за прикладом іспанських грандів та вершків віденського товариства надавали одне одному пестливих імен; це була остання вишуканість, до якої додумалась ангулемська аристократія, щоб підкреслити свої станові відмінності.
Люсьєн любив Наїс, як любить юнак першу жінку, котра йому лестить, адже пані де Баржетон провіщала поетові велике майбутнє, гучну славу. Вона вдалася до всіх своїх хитрощів, аби виправдати близькі взаємини а поетом: вона не тільки підносила його до небес, а й казала, що він бідний хлопець, якого вона хоче влаштувати^ применшувала вагу Люсьєна, щоб утримати його біля, себе; вона називала його своїм читцем, секретарем; але любила вона його більше, ніж сподівалася, що зможе полюбити після пережитого страшного горя, якого їй довелося зазнати. Вона засуджувала себе подумки, твердила, що це безумство — кохати двадцятилітнього юнака, ; такого далекого від неї за своїм суспільним становищем. Панібратство у взаєминах із ним було в примхливій су-*, перечності з її гордістю, що походила від вимогливості; Вона поводилася навперемінки то як гордовита заступ-' ниця, то як лестива поклонниця. Отож Люсьєн, якого;' спершу лякало високе становище цієї жінки, зазнав усгх страхів, падій і розчарувань, що виковують першу любов,;, котра так глибоко западає в серце під ударами горя чи•* радощів, прискорюючи його биття. Протягом двох місяців— він бачив у ній добродійницю, ладну по-материнському піклуватися про нього. Пані де Баржетон вже називала його "любим Люсьєном", а далі просто "любим". Поет" набравшися сміливості, зважився назвати величну даму "Наїс". Почувши це ім’я з його уст, вона виявила гнів, вельми приємний для юнака; вона дорікнула йому, що* він називає її так, як усі. Гордій і шляхетній Негрпеліс хотілося, щоб цей чарівний ангел називав її, як ніхто,— другим ім’ям. Вона хотіла бути для нього Луїзою. Поет злинув на третє небо кохання. ЯкоСь увечері він уві— і йшов, коли вона саме роздивлялася чийсь портрет і pan-' том сховала його. Люсьєн захотів побачити портрет. Щоб^ розвіяти відчай розбудженої ревності, Луїза показала, ; портрет молоденького Кант-Круа і не без сліз розповіла печальну історію свого кохання, такого чистого і таф жорстоко розбитого. Готувалася вона порушити вірність мертвому чи надумала створити Люсьєнові суперника з цього портрета? Люсьєн був надто молодий, щоб заглянути в серце коханої, розпач його був цілком щирий, а вона просто починала війну, в ході якої жінки змушують чоловіка пробивати хід у більш або менш майстерно спорудже-
пій фортеці своєї вдаваної неприступності. Міркування про обов’язок, про звичаї, про релігію — то, так би мовити, їхні фортечні мури, і жінка любить, щоб її брали штурмом. У війні з наївним Люсьєном таке кокетування було зайве, він ладен був іти на приступ без усякого підбурювання.
— Я не помру, я житиму для вас, — відважно заявив він якось увечері, бажаючи покінчити з паном де Кант— Круа, і кинув на Луїзу погляд, сповнений пристрасті, що дійшла до самого краю.
Налякана швидким успіхом цієї любові, що постала у неї з її поетом, вона спитала його про вірші, котрі він пообіцяв їй для першої сторінки альбома, сподіваючись у зволіканні Люсьєна знайти привід до суперечки.
