Втрачені ілюзії - Бальзак Оноре де
Ось глянь-но, яке рондо! — сказав він, витягуючи 8 каси літеру М круглого цицеро, досі невживаного.
Давід упевнився, що сперечатися з батьком г— марна річ. Треба було або на все погоджуватися, або від усього відмовитися, сказати "так" або "ні". Старий Ведцідь заніс до опису геть усе до останньої мотузки, на якій розвішують папір. Найнікчемніша гранка, дощина, миски, щітка для миття форм — усе було оцінено з дбайливістю окупаря. Загальна сума разом із патентом на звання друкаря та всіма замовленнями сягала тридцяти тисяч франків. Давід замислився, чи може з того бути якесь пуття. Помітивши, щр син мовчить, збитий тією сумою в панте— лику, старий Сешар занепокоївся; він волів би запеклий торг над мовчазну згоду. Коли покупець торгується, видно, що він чоловік тямущий і здатний обстоювати свої інтереси. "Хто не торгується, —• часто казав старий Сешар, — той нічого й не купить". Намагаючись розгадати синову думку, він перераховував різне начиння, необхідне для роботи провінційної друкарні; він по черзі підводив Давіда до верстата для налощування паперу, до верстата для різапня паперу, призначеного для міських замовлень, і все вихваляв їхню надійність та досконалість.
— Старе обладнання завжди найкраще, — казав він. — У друкарському ділі треба було б платити за нього дорожче, ніж за нове, як це й заведено в золотобитни— ків.
Страхітливі віньєтки із зображенням гіменів, амурів, мерців, що підіймають плити свого надгробка, призначені оздоблювати якесь М чи В, величезні обрамлення театральних афіш, прикрашені масками, завдяки красномовству п’яного Сешара перетворювалися на речі, яким ціни немає. Він запевняв сина, що провінціали цупко тримаються своєї звички, що даремно він пропонуватиме їм щось навіть і краще. Він, Жером-Нікола Сешар,ч сам пробував продавати їм календарі, куди кращі за "Подвійні Льєжські", друковані на обгортковому паперії І що з того? Перевагу перед його чудовим календарем завжди віддавали звичному "Подвійному Льєжському". Та Давід незабаром і сам упевниться в цінності цієї старовини, коли почне продавати її дорожче за всяку там невигідну новизну.
— Отак-то, синку! Провінція — вона і є провінція, а Париж — це Париж. Уяви собі, прийде до тебе такий собі чолов’яга з Умо замовити запрошення па весілля, а ти відмолотиіи їх без купідонів з гірляндами. Та він же сам не повірить, що одружується, і поверне оті запрошення, коли побачить на ньому голе-голісіньке 3, як у твоїх панів Дідо, котрі хоч і славляться в друкарстві, але в провінції їхні витребеньки приживуться хіба років через сто. Он які
Люди великодушні — кепські комерсанти. Давід був із тих сором’язливих і лагідних натур, котрі страхаються суперечок і поступаються відразу ж, тільки-но супротивник торкнеться їхнього серця. Високі почуття та батьківська влада, яку ще зберігав над ним старий пияк, не дозволяли хлопцеві вести з батьком ниці торги, тим паче, що син був упевнений в добрих намірах старого, бо спочатку пояснював його жадібність любов’ю до своєї друкарні. Та, оскільки Жером-Нікола Сешар відкупив у вдови Рузо все устаткування за десять тисяч франків асигнаціями, а за теперішніх обставин тридцять тисяч були сумою величезною, син не втримався від вигуку:
— Та ви ж мене живцем ріжете, тату!
— Я? Твій рідний батько?.. — вигукнув старий п’яниця, здіймаючи руки до стелі, де сушився папір.— Ну, а на яку ж суму ти оцінюєш, Давіде, патент? Чи знаєш ти, чого вартий самий лише "Листок оголошень", рахуючи по десять су від рядка? Та він один за минулий місяць дав п’ятсот франків зиску! Синку, розгорпи книги, перевір рахунки і сам побачиш, скільки дають афіші, відомості префектури, замовлення мерії та єпископату. Ти просто ледащо, не хочеш забагатіти. Торгуєшся за коника, що вивезе тебе в який-небудь чудовий маєток на зразок марсакського.
До інвентарного опису був долучений договір про укладення спілки між батьком та сином. Добрий батько здавав спілці у винайм свій будинок за тисячу двісті франків — хоч сам купив його за шість тисяч ліврів, і при тому залишав собі одну з двох кімнаток на мансарді. Поки Давід Сешар не сплатить йому тридцять тисяч франків, прибутки ділитимуться порівну; єдиним і повноправним власником друкарні син стане того дня, коли остаточно розрахується з батьком. Давід прикинув у думці вартість патенту, клієнтури та "Листка оголошень", не беручи до уваги устаткування; він вирішив, що зможе викрутитись, і пристав на ті умови. Батько, який звик до селянського лукавства і зовсім не розумівся на далекосяжних розрахунках парижан, здивувався, що син так відразу погодився.
"Чи, бува, не забагатів мій син у Парижі? — подумав старий. — А може, він метикує, як би мені не заплатити?"
Виходячи з таких міркувань, батько взявся випитувати в Давіда, чи не привіз він із собою грошей, щоб дати щось у рахунок завдатку. Батькова цікавість насторожила сина, і Давід замкнувся в собі. На другий день старий Сешар звелів учневі перенести всі меблі в свою кімнатину на третьому поверсі, маючи намір вивезти їх на село, коли селяни їхатимуть із міста порожняком. Три голі кімнати другого поверху він відступив синові і передав йому друкарню, не вділивши й сантима, щоб заплатити робітникам. Коли Давід попросив батька, як свого компаньйона, взяти участь у витратах, необхідних для спільного виробництва, старий друкар прикинувся, ніби нічого не второпав. Він, мовляв, не зобов’язаний на додачу до друкарні давати ще й гроші. Його пайка уже вкладена в діло. Припертий слушними доводами сина, старий відповів, що, купуючи у вдови Рузо друкарню, він викрутився, не маючи й су за душею. Якщо він, убогий, неписьменний робітник, дав собі раду, то вихованець Дідо упорається й поготів. До того ж Давід і гроші заробляє тільки завдяки своїй освіті, а кому він завдячує цю освіту, як не батькові, що на старості літ трудився в поті чола, аби вивеоти сина в люди. Отож і настала синові пора вкласти ті гроші в діло.
— Куди ж ти подів свої заробітки? — поцікавився він, намагаючись з’ясувати питання, не розв’язане напередодні, бо син учора промовчав.
— Аз чого ж я жив, за що купував книжки? — роздратовано відповів Давід.
— Ага! Ти купував книжки? Погано ж ти поведеш діло! Тому, хто купує книжки, не личить їх друкувати, — сказав Ведмідь.
Давід зазнав найважчого з принижень, приниження, якого завдала йому батькова ницість; йому довелося вислухати цілий потік плаксивих, облудних гендлярських доказів, якими старий скнара виправдовував свою відмову дати гроші. Давід затамував душевний біль, відчувши •себе самотнім, без жодної підтримки. Переконавшись, що його батько гендляр, він із філософської цікавості захотів узнати старого до решти. Він, мовляв, ніколи не до
магався у нього звіту про материні статки. Але якщо вони не можуть піти в рахунок його плати за друкарню, то чи не вкласти б їх принаймні в спільну справу?
— Статки твоєї матері? — перепитав старий Сешар. — Тими статками були її розум і врода.
У цій відповіді Давід побачив усю батькову натуру і зрозумів, що домогтися від нього звіту можна, хіба що затіявши нескінченний, надто обтяжливий і ганебний позов. Шляхетне серце взяло на себе призначений йому тягар, хоч Давід і збагнув, як важко буде йому виконувати зобов’язання щодо батька.
"Працюватиму, — подумав він. — Зрештою, якщо і стане непереливки, то й старому бувало не з медом. Та й хіба ж я не сам на себе працюватиму?"
— Я залишаю тобі скарб, — сказав батько, непокоячись мовчанкою сина.
Давід спитав, що воно за скарб.
— Маріон, — відповів Сешар.
Маріон була огрядна сільська дівчина, без якої не обійтися в друкарському ділі: вона змочувала й нарізала папір, виконувала всілякі доручення, готувала їсти, прала білизну, розвантажувала підводи з папером, ходила одержувати гроші, чистила тампони. Якби вона вміла читати, старий Сешар підпріг би її й до складання.
Батько пішки пішов на село. Хоч він і був вельми задоволений зі своєї оборудки, прикритої під вивіскою спілки, а проте непокоївся, як же стягнути з сина належні йому гроші. По тривогах продажу приходить непевність у тому, чи пощастить отримати з боржника гроші. У всіх пристрастях є щось єзуїстське. Цей чоловік, який вважав, що з освіти — ніякого пуття, тепер намагався переконати себе, що наука ушляхетнює людей. Він дав свої тридцять тисяч франків під заставу честі, яку його синові прищепила освіта. Як добре вихована людина Давід трудитиметься до сьомого поту, щоб додержати угоди, знання допоможуть йому добрати способу; він уже впявив свою великодушність, він заплатить! Багато батьків, поводячись отак, вважають, що це по-батьківськп, в чому переконав себе і старий Сешар, підходячи до свого впноградпика в Марсаку, невеличкому селі за чотири льє він Ангулема. Ця садиба, де колишній господар спорудив гарний будинок, із року в рік поширювалася, починаючи з 1809 року, коли її придбав старий Ведмідь. Він поміняв роботу біля друкарського верстата па піклування про те, що виходить із-під преса — зрештою, він мав на тому розумітися, адже здавна водив дружбу з винами.
Протягом першого року самітного життя на селі заклопотане обличчя старого Сешара весь час манячіло між виноградними тичками; він тепер порпався на винограднику, як ото раніше, майже не виходячи, жив у друкарні. Несподівані тридцять тисяч п’янили його дужче, ніж молоде вересневе вино, він подумки вже тримав гроші в руках і рахував їх. Що несправедливіше діставався йому цей куш, то більше хотілося йому покласти його до кишені. Тим-то, гнаний тривогою, старий часто бігав із Марсака в Ангулем. Він вибирався схилом узгір’я, на вершині якого розкинулося місто, і спішив до друкарні, щоб подивитись, як син дає собі раду. Машини стояли на своїх місцях. Єдиний учень у паперовому ковпаку чистив тампони. Старий Ведмідь чув, як скрипить верстат, друкуючи якесь повідомлення, впізнавав свої старожитні шрифти, бачив сина і фактора, які, кожен у своїй комірчині, читали книжки, що їх старий Ведмідь вважав за коректури. Пообідавши з Давідом, він вертався до Марсака, міркуючи про свої тривоги. Скупість, як і кохання, заздалегідь бачить можливі небезпеки, вона передчуває їх і мовби підганяє. Далеко від майстерні, де споглядання верстатів зачаровувало старого, переносячи його в ті дні, коли він починав багатіти, виноградар помічав у синові тривожні ознаки неробства.
