Лускунчик і Мишачий король - Гофман Ернст Теодор Амадей
Як їй було не боятися, що пані Мишильда виконає свою погрозу, повернеться й загризе на смерть королівну? Дросельмаєрові прилади нітрохи не допомагали проти мудрої, найхитрішої пані Мишильди, і лише двірський звіздар, який був водночас головним тлумачем прикмет і небесних світил, з'ясував, що вберегти колиску від пані Мишильди може тільки рід кота Мура. Саме тому всі шість служниць біля колиски тримали на колінах по одному з синів цього роду, яким, до речі, при дворі надали титул таємних радників посольства, і невтомно гладили їх, щоб полегшити їм обтяжливу державну службу.
Якось опівночі одна зі старших доглядачок, що сиділа біля самої колиски, враз прокинулась ніби з глибокого сну. Все навколо поринуло в сон, не муркотіли таємні радники посольства, стояла така мертва тиша, що чути було, як шурхотять у дереві шашелі. Та що відчула старша доглядачка, коли побачила в колисці велику бридку мишу, яка звелася на задні лапи і головою торкалась обличчя королівни! [42]
Нажахано крикнувши, доглядачка схопилася з крісла, всі прокинулись, проте пані Мишильда — бо то вона забралася в колиску Пірліпат — шаснула в куток кімнати. Радники посольства погналися за нею, але надто пізно — вона зникла в шпарці. Той гармидер збудив Пірліпат, і вона жалісно заплакала.
"Хвалити Бога, — вигукнули доглядачки, — вона жива!"
Та як же вони перелякалися, коли глянули на королівну й побачили, що з неї стало! Замість кучерявої голівки херувима з крихітного зморщеного тіла витикалася велика потворна голова, блакитні, як небо, оченята перетворилися в зелені тупо вирячені баньки, а ротик розтягся від вуха до вуха.
Дарма королева голосила, а в кабінеті короля стіни довелося оббити ватою, бо він раз у раз товкся об них головою і плаксиво вигукував:
"О бідолашний я, нещасливий монарх!"
Йому б тепер визнати, що краще було б їсти ковбасу без сала й не займати пані Мишильди та її роду, хай би собі жили під піччю, але вельможний батько Пірліпат про це не подумав, а всю вину склав на годинникаря і ворожбита Кристіана Еліаса Дросельмаєра з Нюрнберга. І видав мудрий королівський наказ: Дросельмаєр мусить за чотири тижні повернути королівні Пірліпат її колишній вигляд чи принаймні знайти на це певний спосіб, а якщо він цього наказу не виконає, його чекає ганебна смерть від сокири ката.
Дросельмаєра неабияк налякав королівський наказ, а проте, покладаючись на свій хист і на своє щастя, він негайно розпочав першу операцію, яка йому здавалася не зайвою. Він [43] дуже вправно розіклав королівну Пірліпат на частини, повідкручував їй ручки й ніжки і оглянув її внутрішню будову. Та ба! Не було ніякої ради, він переконався, що королівна чим більше ростиме, тим ставатиме потворніша. Він знов обережно склав її і з тяжким серцем опустив назад у колиску, від якої не мав права відлучатися.
Тим часом почався четвертий тиждень, настала середа, і до кімнати, де лежала Пірліпат, заглянув король. Очі його палали гнівом, він погрозливо махнув берлом і вигукнув:
"Вилікуй королівну, Кристіане Еліасе Дросельмаєре, а то буде тобі смерть!"
Дросельмаєр гірко заплакав, а Пірліпат лежала собі в колисці й задоволено лускала горіхи. Вперше ворожбит замислився над її незвичайною любов'ю до горіхів і над тією обставиною, що вона з'явилася на світ уже з зубами. Справді, обернувшись у потвору, Пірліпат доти кричала, доки їй випадково не трапився під руки горіх. Вона миттю розлущила його, з'їла зерно й заспокоїлась. Відтоді доглядачки не могли настачити їй горіхів.
"О святий інстинкте природи, вічно незбагненна симпатіє всіх істот, — вигукнув Кристіан Еліас Дросельмаєр, — ти показуєш мені двері до таємниці, я постукаю в них, і вони відчиняться!"
Він негайно попросив дозволу поговорити з двірським звіздарем, і його під суворою охороною провели до цього добродія. Обливаючись слізьми, вони обнялися, а тоді зайшли до потаємного кабінету й перегорнули багато книжок, у яких писалося про інстинкти, симпатії і антипатії та інші загадкові речі. [44]
Настала ніч, звіздар глянув на зорі і з допомогою Дросельмаєра, що теж був на таке мастак, склав гороскоп королівни Пірліпат. Це було нелегке завдання, бо лінії переплутувались дедалі більше й більше, але, нарешті, — яка радість! — усе з'ясувалося: королівні Пірліпат, щоб звільнитися від чарів, які на неї наслано, і стати знов такою гарною, як раніше, досить було з'їсти смачне зернятко горіха Кракатука.
Горіх Кракатук мав таку тверду шкаралущу, що через нього могла переїхати шістдесятифунтова гармата й не роздушити його. Цей твердий горіх мав розлущити перед королівною юнак, який ще ніколи не голився й не носив чобіт, і з заплющеними очима подати їй зернятко. І, тільки пройшовши потім задки сім кроків і ні разу не спіткнувшись, він міг знов розплющити очі.
Три дні й три ночі без перерви працювали Дросельмаєр із звіздарем. І ось настала субота. Король саме сів обідати, коли Дросельмаєр, якому в неділю рано-вранці мали відтяти голову, вбіг, не тямлячи себе з радощів, до королівської їдальні й повідомив, що знайдено спосіб повернути королівні Пірліпат втрачену вроду.
Король надзвичайно прихильно обняв Дросельмаєра й пообіцяв йому діамантову шпагу, чотири ордени та два нових сюртуки.
"Пообідаймо, — додав він привітно, — і зразу ж беріться до справи, дорогий ворожбите. Подбайте, щоб неголений юнак у черевиках, з горіхом Кракатуком, був під рукою, і не давайте йому перед тим вина, щоб не спіткнувся, як задкуватиме сім кроків, а вже потім може собі дудлити скільки завгодно!" [45]
Ці слова дуже збентежили Дросельмаєра, і він, тремтячи й затинаючись, несміливо сказав, що хоч засіб і знайдено, але горіха Кракатука і юнака, який би розлущив його, ще треба відшукати і взагалі ще хтозна, чи той горіх і юнак колись знайдуться.
Король страшенно розгнівався, труснув берлом над укоронованою головою і рикнув, мов лев:
"Коли так, то ви заплатите за це життям!"
Переляканому Дросельмаєрові довелося б скрутно, та, на його щастя, королю саме цього дня дуже смакувала їжа, а тому він ласкаво погодився вислухати цілком розважні докази, на які не поскупилася добросерда королева, зворушена долею Дросельмаєра. Годинникар набрався духу й наостанці теж заявив, що він, власне, виконав завдання —знайшов засіб, з допомогою якого королівну можна вилікувати, а отже, й урятував своє життя. Король назвав його виправдання безглуздими відмовками й нісенітницею і, врешті, випивши чарочку шлункового настою, звелів їм обом, годинникареві й звіздареві, вирушити в дорогу й не повертатися без горіха Кракатука. А юнака, що розлущив би його, можна буде, як підказала королева, знайти вже потім, кілька разів помістивши оголошення в місцевих та закордонних газетах і бюлетенях.
На цьому старший радник суду знов урвав розповідь і пообіцяв докінчити її завтра.
КІНЕЦЬ КАЗКИ ПРО ТВЕРДИЙ ГОРІХ
Другого вечора, тільки-но засвітили світ, хрещений справді з'явився й почав розповідати далі.
— Дросельмаєр та двірський звіздар уже п'ятнадцять років були в дорозі й ніяк не могли натрапити на слід горіха Кракатука. Про те, де вони побували і які дивовижі бачили, я міг би розповідати вам, діти, цілий місяць, але не буду, скажу тільки, що Дросельмаєр, сумний і пригнічений, врешті дуже затужив за своїм рідним містом Нюрнбергом. Особливо ж напала на нього туга, коли він одного разу сидів зі своїм приятелем посеред великого лісу в Азії і курив люльку.
О батьківщино, кохане місто,
Без тебе серцю у грудях тісно.
Ані за Лондони, ні за Парижі,
Хоч і які там є дивовижі,
За всі столиці кожного краю
Тебе я, Нюрнбергу, не проміняю.
Хіба де знайдеш, поки й світ сонця,
Такі будинки й такі віконця?
Звіздар слухав, як побивається Дросельмаєр, і з великого жалю до нього й собі так заревів, що стало чути на цілу Азію. Але він швидко опанував себе, витер сльози і сказав:
"Вельмишановний колего, а чого ми оце тут сидимо й скиглимо? Чого не помандруємо до Нюрнберга? Хіба не однаково, де і як ми шукатимем того злощасного горіха?"
"А й справді", — втішився Дросельмаєр. [47]
Не довго думаючи, вони встали, вибили люльки й подалися з лісу посеред Азії простісінько до Нюрнберга. Тільки-но вони прибули туди, Дросельмаєр насамперед забіг до свого брата в перших, лялькаря, лакувальника й золотаря Кристофа Захаріуса Дросельмаєра, якого не бачив хтозна-скільки років, і розповів йому все про пані Мишильду, королівну Пірліпат і горіх Кракатук. Той, слухаючи його, раз по раз сплескував руками і вражено вигукував:
"Ой, які дивовижі, брате, які дивовижі!"
Далі Дросельмаєр розповів про свої пригоди під час довгої подорожі^ про те, як він два роки прожив у Фінікового короля, як його образив і прогнав Мигдалевий князь, як він даремно просив поради в Товариства природознавців у Білчиному селищі, — одне слово, про те, як йому ніде не пощастило напасти бодай на слід горіха Кракатука.
Поки він розповідав, Кристоф Захаріус то ляскав пальцями, то крутився на одній нозі, то цмокав язиком, то здивовано вигукував:
"Ох! Ой-ой-ой! Ти ба! От такої, хай йому біс!"
Нарешті він підкинув шапку разом із перукою вгору, палко обняв брата в перших і крикнув:
"Брате, ти врятований, чуєш, урятований! Або я здурів, або в мене самого є горіх Кракатук!"
Він миттю приніс якусь скриньку і вийняв із неї позолоченого горіха середньої величини.
"Глянь, — мовив він, показуючи горіха братові, — і послухай, як він до мене потрапив. Багато років тому, саме перед новорічним святом, сюди забрів якийсь чужий чоловік із мішком горіхів і хотів їх продати. Якраз перед моєю яткою з ляльками на нього напали тутешні [48] торгівці горіхами, бо не хотіли, щоб чужинець перебивав їм торг. Він поклав мішок на землю, щоб легше було боронитися від них, коли це над'їхала якась важко навантажена підвода та й подавила всі горіхи. Тільки один горіх не роздавився, і чужинець, чудно всміхаючись, запропонував його мені за двадцять пфеніґів однією монетою тисяча сімсот двадцятого року. Мені це здалося дивним. Якраз така монета, як хотів чоловік, знайшлася в мене в кишені, я купив горіха й позолотив його, сам до пуття не знаю, навіщо так дорого заплатив за нього й так його бережу".
Останні сумніви, що то справді був горіх Кракатук, миттю розвіялися, коли звіздар, якого вони покликали, обережно зішкрябав з нього золото й на шкаралущі знайшов слово "Кракатук", вирізьблене китайським письмом.
