Лускунчик і Мишачий король - Гофман Ернст Теодор Амадей

Вони так трусили своїми парасольками, що листя фінікових пальм, з якого ті парасольки були сплетені, шелестіло й тріщало, а самі негренята вибивали ногами якийсь дивний ритм і співали:

Туп-і-грюк і грюк-і-туп!

Вгору-вниз, вгору-вниз,

Вітер — дмух, хвилька — бризь!

Нумо, кожне озовись!

Плесніть, риби, крикніть, птахи,

Забриніть, усі комахи,

Мушля теж хай не мовчить,

Загуде чи забряжчить!

Туп-і-грюк і грюк-і-туп!

— Негренята — дуже веселі хлопці, — трохи збентежено мовив Лускунчик, — та боюсь, щоб вони мені не сколотили всього озера.

І справді, скоро почувся оглушливий гомін, якісь дивні голоси наче попливли над озером, проте Марі не зважала на них, а дивилася на пахучі рожеві хвилі, і з кожної до неї усміхалося чарівне дівоче личко. [71]

— Ox, — радісно вигукнула вона, заплескавши в долоні, — гляньте, любий пане Дросельмаєре, там видно королівну Пірліпат, вона так гарно всміхається мені! Та гляньте ж, любий пане Дросельмаєре!

Проте Лускунчик майже сумно зітхнув і мовив:

— О найясніша мадемуазель Штальбаум, то не королівна Пірліпат, то ви. Тільки ви самі, тільки ваше власне чарівне личко так мило всміхається з кожної рожевої хвильки.

Марі, спаленівши з сорому, відвернулася й міцно заплющила очі. Тієї самої миті дванадцятеро негренят узяли її з мушлі й винесли на берег. Вона опинилася в невеличкому гаю, мабуть, іще кращому за Різдвяний ліс,— так тут усе яскріло й сяяло. Та найбільшим чудом у цьому осяйному гаю були дивні плоди, що їх повно висіло на всіх деревах, — не тільки дивного кольору, а й з незвичайним, розкішним запахом.

— Ми в Повидляному гаю, — сказав Лускунчик. — А он і столиця!

Ох, що тут побачила Марі! Як мені змалювати вам, діти, красу й пишноту розташованого на квітчастій галявині міста, що постало перед її очима? Мало того, що мури й вежі яскріли найкращими у світі барвами, а ще й форму будівель ні з чим не можна було порівняти. Замість дахів будинки були вкриті майстерно сплетеними вінками, а вежі оздоблені такими гарними гірляндами, що кращих, мабуть, ніхто й не бачив.

Коли Марі з Лускунчиком зайшли в браму, що наче була збудована з самих мигдалевих коржиків і цукатів, срібні солдатики взяли [72] на караул, а якийсь чоловік у парчевому халаті обняв Лускунчика й вигукнув:

— Ласкаво просимо, найясніший королевичу! Ласкаво просимо до міста Солодощів!

Марі дуже здивувалася, що такий вельможа називає молодого Дросельмаєра королевичем. Але тієї хвилини до них долинув гомін багатьох тоненьких голосів, радісні вигуки, сміх, музика й спів, і Марі забула про вельможу та його слова; натомість вона спитала Лускунчика, що означає цей гамір.

— Нічого особливого, найясніша мадемуазель Штальбаум, — відповів Лускунчик. — Місто Солодощів — багатолюдне й веселе, тут щодня панує такий гамір. Ходімо, коли ваша ласка, далі.

Через кілька кроків вони опинилися на великому, надзвичайно гарному ринковому майдані. Всі будинки навколо були оточені багатоярусними майстерно вирізьбленими цукровими галереями, посередині, немов обеліск, височів глазурований медівник із крихкого тіста, круг нього з чотирьох по-мистецькому зроблених водограїв струменіли оршад*, лимонад та інші смачні напої, а басейн був повний крему, якого так і хотілося набрати ложкою. Та ще цікавіші, ніж будинки й водограї, були гарненькі фігурки, що тисячами юрмилися на майдані. Вони радісно галасували, сміялися, жартували й співали — одне слово, то їхній веселий гамір ще здалеку почула Марі.

[* Оршад — напій з мигдалевого молока.]

Там були ошатно вбрані кавалери й дами, вірмени й греки, євреї і тирольці, офіцери й солдати, проповідники, пастухи, блазні — одне [73] слово, всі, хто тільки є на білому світі. В одному кутку зчинився страшний ґвалт, люди сипнули на всі боки, звільняючи дорогу, бо тієї хвилини через ринок проносили в паланкіні Великого Могола* в супроводі дев'яноста трьох вельмож і семисот рабів. Але сталося так, що в другому кутку цех рибалок у кількості п'ятисот чоловік улаштував святковий похід, а тут іще, на лихо, турецькому султанові саме захотілося проїхатись ринком у супроводі трьох тисяч яничарів, до того ж просто на медівник, співаючи під легку музику "Слава могутньому сонцю", насувалася велика валка учасників "Перерваного жертовного свята". Який там зчинився шарварок і гук!

Незабаром почувся стогін, бо якийсь рибалка у штовханині збив голову брамінові**, а Великого Могола мало не розтоптав блазень. Люди шаленіли дедалі дужче, дехто почав уже штовхатися й битися, коли це раптом чоловік у парчевому халаті, той самий, що біля брами вітав Лускунчика як королевича, видряпався на медівник, тричі закалатав дзвіночком і тричі вигукнув:

— Кондитер! Кондитер! Кондитер!

[* Великими Моголами називали володарів Східної Індії.]

[** Брамін — індійський жрець.]

Гармидер миттю вщух, усяк намагався врятуватися як міг, і аж після того, як сплутані валки людей розплутались, забрудненого Великого Могола вичистили, а брамінові приладнали відбиту голову, натовп на майдані знов весело загомонів.

— А що таке з тим кондитером, ласкавий пане Дросельмаєре? — спитала Марі. [74]

— Ох, найясніша мадемуазель Штальбаум, —відповів Лускунчик, — кондитером тут звуть невідому, але дуже страшну силу, що начебто може зробити з людини все, що схоче. Це та лиха доля, яка панує над цим маленьким народом, і всі так бояться її, що, тільки нагадавши про неї, можна припинити найбільшу колотнечу, як щойно й довів пан бургомістр. Тоді вже ніхто не думає про земне, про штурхани під ребра і про ґулі, а замислюється й питає себе: "Що таке людина і що з нею може статися?"

Марі не втрималась і голосно скрикнула з подиву — ні, не з подиву, а з захвату, — коли раптом опинилася перед замком із сотнею легеньких веж, що весь світився темно-рожевим світлом. То тут, то там по стінах були розсипані розкішні букети фіалок, нарцисів, тюльпанів, левкоїв, і їхні соковиті барви ще підсилювали сліпучо-білий з рожевуватим відтінком колір самих стін. Велика вежа головної будівлі й гостроверхі дахи веж були всіяні безліччю зірочок, що мерехтіли золотом і сріблом.

— Ось ми й прийшли до Марципанового замку, — сказав Лускунчик.

Марі була зачарована чудовим палацом, а все ж помітила, що на одній великій вежі зовсім не було верху і її, мабуть, лагодили маленькі чоловічки, які стояли на риштуванні з кориці. Не встигла вона спитати Лускунчика, що з тією вежею сталося, як він сказав:

— Недавно цьому чудовому замкові загрожувало страшне спустошення, а може, й цілковите знищення. Повз нього проходив велетень [75] Ласун, швидко відкусив верх тієї вежі і вже взявся був до великої вежі, проте мешканці міста дали йому викуп — цілий міський квартал і частину Повидляного гаю. Він підживився ними й пішов собі далі.

Тієї миті забриніла дуже приємна, ніжна музика, замкова брама відчинилась, і з неї з'явилися дванадцятеро малесеньких пажів із запаленими стеблами гвоздики в руках — вони несли їх, мов смолоскипи. Голови в них були з перлів, тулуби — з рубінів і смарагдів, а ноги майстерно зроблені зі щирого золота. За ними йшли чотири дами, майже такі на зріст, як Кларуня, але надзвичайно гарно, розкішно вбрані, — Марі зразу збагнула, що то були природжені королівни. Вони ніжно обняли Лускунчика і радісно вигукнули:

— О королевичу! Дорогий королевичу! Братику!

Лускунчик, видно, був дуже зворушений. Витираючи сльози, що все набігали йому на очі, він узяв Марі за руку й урочисто сказав:

— Це мадемуазель Марі Штальбаум, дочка вельми достойного радника медицини і моя рятівниця! Якби вона не кинула вчасно черевичка й не здобула мені шаблі переведеного на пенсію полковника, мене перегриз би клятий Мишачий король і я вже лежав би в могилі. Хіба Пірліпат, хоч вона й природжена королівна, може зрівнятися вродою, добротою і чеснотами з мадемуазель Штальбаум? Ні, кажу я вам, ні!

— Ні! — вигукнули у відповідь дами і, схлипуючи, почали обіймати Марі. — О шляхетна рятівнице королевича, нашого улюбленого брата, о незрівнянна мадемуазель Штальбаум! [76]

Потім дами повели Марі й Лускунчика в замок, до зали, де стіни були всі зроблені з кришталю, що мерехтів усіма барвами. Та найбільше сподобались там Марі гарнесенькі стільчики, столики, комодики й секретери з кедрового та бразильського дерева з інкрустованими золотими квітками.

Королівни вмовили Марі й Лускунчика сісти і сказали, що зараз-таки власноручно приготують їм частування. Вони понаносили всіляких горщечків, мисочок із найтоншої японської порцеляни, ложок, ножів і виделок, тертушок, горняток та іншого золотого й срібного кухонного начиння, а також чудових плодів і ласощів, таких, що Марі ніколи ще й не бачила, і заходилися білими як сніг ручками делікатно витискати з овочів сік, товкти прянощі, терти солодкий мигдаль — одне слово, так спритно взялися до роботи, що Марі зрозуміла, які з них добрі господині і яке смачне частування на неї чекає. Бувши певна, що вона й сама непогана куховарка, Марі в душі бажала, щоб її також запросили до тієї роботи. Найвродливіша з Лускунчикових сестер, ніби вгадавши її потаємне бажання, подала їй золоту ступку і сказала:

— О мила моя приятелько, дорога рятівнице мого брата, потовчи трохи льодяників!

Поки Марі весело стукотіла товкачиком і ступка дзвеніла приємно й мелодійно, наче гарненька пісенька, Лускунчик почав дуже докладно розповідати про страхітливу битву з військом Мишачого короля, про те, як він через боягузтво своїх загонів зазнав поразки, як потім огидний Мишачий король хотів будь-що перегризти його, як Марі довелося пожертвувати багатьма його підданцями, що перебували в неї на службі. [77]

Він розповідав усе це, а Марі здавалося, ніби його слова і навіть стукіт її товкачика об ступку десь віддаляються, стають невиразніші, а тоді все покрилося срібним серпанком, наче насунув туман, і в ньому потонули королівни, пажі, Лускунчик, вона сама... Щось співало, дзюрчало, бриніло, і ті дивні звуки також віддалялися й затихали... Марі, мов на хвилях, підіймалась дедалі вище й вище... вище й вище...

КІНЕЦЬ

Гуп! Ба-бах! — Марі впала з безмежної високості.

Оце було падіння!

Але вона відразу розплющила очі й побачила, що лежить у своєму ліжечку. Був білий день, над нею стояла мати й казала:

— Хіба можна так довго спати? Сніданок давно вже на столі!

Ви, мабуть, уже зрозуміли, мої вельмишановні слухачі, що Марі, геть приголомшена всіма тими дивами, які побачила, врешті заснула в залі Марципанового замку й що негренята, чи пажі, чи навіть самі королівни й принесли її додому й поклали в ліжко.

— Ох, мамо, люба мамо, де тільки мене не виводив цієї ночі молодий пан Дросельмаєр! Скільки я всього гарного побачила!

І вона розповіла все майже так само докладно, як щойно розповідав я, а мати слухала її і дивувалася:

— Тобі снився довгий, дуже гарний сон, люба доню, але тепер викинь усе це з голови.