Опір путінському режиму - Браудер Білл
Він більше не відповідав на дзвінки і в кращому разі передзвонював через кілька тижнів, а в більшості випадків взагалі мене ігнорував.
Спочатку мене це засмучувало. Трапляється, що друзі перестають спілкуватися з причин, зрозумілих тільки їм самим, але Джон Москоу не був моїм другом, він був моїм юристом, а я його клієнтом, який платив 600 доларів на годину. Мій неспокій досить швидко переріс у розчарування: нам потрібна була його допомога. Сергію потрібна була його допомога. Ігнорування дзвінків перетворилося на норму, і це виводило із себе. Вперше у моїй практиці юрист чинив так зі своїм клієнтом. Його поведінка віддавала якоюсь інфантильністю.
У січні все стало ясно: Джон Москоу та його фірма "Бейкер-Гостетлер" була призначена тимчасовим управителем банкрутства Мейдоффа. Поповзли чутки, що винагорода фірми за цю роботу становитиме 100 мільйонів доларів. (На час написання цієї книги з'ясувалося, що "Бейкер-Гостетлер" заробила на банкрутстві Мейдоффа понад 1,4 мільярда доларів).) У порівнянні з цією цифрою наші жалюгідні 200 тисяч комісійних не потрапляли навіть у розряд статистичної похибки.
Але юристи, як і бізнесмени, повинні поводитися професійно. Я наївно вважав, що юрист як лікар: якщо він взявся за справу, то повинен діяти на користь клієнта, що б не сталося. Лікар ніколи не проміняє одного пацієнта на іншого лише тому, що другий заплатить йому більше за складніше лікування. Лікар дбатиме про них одночасно. Те саме стосується і юристів.
Поведінка Джона обтяжувалася ще й тим, що до кінця весни 2009 року з Росії стали просочуватися новини, що леденили душу: у слідчому ізоляторі Сергія катують. Тюремники помістили його в камеру із вісьмома нарами на чотирнадцять людей. Світло горіло цілодобово, спеціально, щоб позбавляти людей сну. Далі — гірше. Вони перевели його в неопалювану камеру з порожньою рамою вікна, і він мало не замерз до смерті. Потім його відправили в камеру, де не було туалету, а в підлозі зяяла дірка, і нечистоти щоразу підіймалися з неї.
Ті, хто утримував його в заручниках, мали дві мети: по-перше, змусити його відмовитися від своїх показань проти Кузнєцова і Карпова та, по-друге, обмовити себе, підписавши лжесвідчення про те, що він украв 230 мільйонів доларів за моїми вказівками.
Сергій був корпоративним юристом. Він працював в офісі, ходив у костюмі, сорочці та червоній краватці. Він любив класичну музику і часто відвідував Московську консерваторію на вихідних з дружиною та сином. Безсумнівно, його мучителі вважали, що досить легкого тиску на людину такого складу, щоб вона здалася. Але вони не знали його по-справжньому. Для Сергія сама думка про обмову чи лжесвідчення була нестерпнішою, ніж фізичні страждання, якими вони його піддавали. І він не здався.
Але тортури зробили свою справу. Після семи місяців ув'язнення його здоров'я серйозно похитнулося. Він схуд на 18 кілограмів і страждав від нестерпного болю у шлунку.
Ситуація ставала дедалі відчайдушнішою. Нам треба було його витягти з цього пекла. Ми робили все, що було в наших силах.
Ми тиснули на Міжнародну колегію адвокатів, Товариство юристів Великої Британії, Парламентську асамблею Ради Європи та багато інших організацій. Деякі відгукувалися і порушували питання Сергія, але для російської влади все це було "бурею у склянці води", яка не була варта їхньої уваги. Ніколи раніше я не почував себе таким безпорадним.
Нам просто потрібно було терміново знайти ці 230 мільйонів доларів.
Перш ніж покинути нас, Джон Москоу підготував чернетки варіантів судових запитів §1782 щодо двох клірингових банків: "Джі-Пі-Морган" та "Сітібанку". Через них пройшли суми, пов'язані із шахрайським поверненням податків. Настав час подавати запити.
Ми найняли інших юристів, які довели справу з поданням цих запитів до кінця. Але на цей момент здоров'я Сергія стрімко погіршувалося. Йому діагностували панкреатит, каміння у жовчному міхурі. Термінову операцію було призначено 1 серпня 2009 року.
За тиждень до операції його кати знову прийшли до камери та намагалися змусити підписати лжесвідчення. Він знову відмовився. Тоді вони перевели його із СІЗО з невеликим лікарняним відділенням до ізолятора з підвищеним рівнем суворості — "Бутирку". Ця філія пекла вважається найжахливішою в'язницею в Росії. І найстрашніше для Сергія було те, що вона не мала лікарні. Саме там у нього з'явилися постійні стражденні шлункові болі, але на всі прохання про медичну допомогу слідувала відмова.
28 липня наші юристи в США подали запити §1782 на розкриття банківської інформації до суду, які на наш подив, суддя досить швидко задовольнив.
Через два тижні, протягом яких Сергія гнобили у "Бутирці", "Джі-Пі-Морган" та "Сітібанк" передали нам файли. Було багато надій, але незабаром стало ясно, що файли не покривають і частки того, про що ми запитували. Обидва банки не надали величезних блоків даних; були пропущені цілі часові періоди. Все це дуже ускладнювало пошук фінальних отримувачів викрадених грошей.
Юристи вимагали від банків виконання судових рішень належним чином. На це потрібен був час, а часу у Сергія залишалося дуже мало. Останнє, що плекало нашу надію — згідно з російським законодавством, строк перебування підслідного у слідчому ізоляторі обмежується рівно одним роком. Через 365 днів влада мала або передати справу до суду, або випустити Сергія. Але російський уряд не міг дозволити цій справі дійти до суду. У суді в Сергія була б міжнародна трибуна, з якої він міг викрити чиновників, винних у крадіжці 230 мільйонів доларів податків та ще 107 мільйонів, вкрадених роком раніше. Суд ухвалив би вирок і, природно, оголосив його самого винним, але це не допомогло б закрити Сергію рота. А їм було дуже потрібно, щоб він замовк.
Вночі 16 листопада 2009 року через 358 днів із дня його арешту стан Сергія став критичним. Керівництво "Бутирки" не хотіло далі брати всю відповідальність на себе, тому вони відправили його на швидкій через усе місто до ізолятора з лікарняним відділенням. Але там замість реанімації Сергія помістили в карцер, прикували кайданками до нар, і вісім охоронців забили його до смерті гумовими кийками.
Йому було лише 37.
5. Дорожня карта
Кінець 2008 — весна 2010 року Наступного ранку, о 7:45, мені зателефонували.
Цей дзвінок — досі залишається тією подією в моєму житті, що розірвала серце, що скалічила його. Я був абсолютно не готовий до того, щоб отак втратити колегу. Сергія вбили лише тому, що він намагався робити правильні речі. Його вбили, бо він працював на мене. Почуття провини, яке я відчув тоді й продовжую відчувати сьогодні, проникло у кожну клітинку мого тіла.
Коли відчай і смуток трохи вгамувалися, мені стало ясно, що робити далі: я відсуну все, що було важливого в моєму житті, на другий план, і спрямую весь свій час, ресурси та енергію на те, щоб покарати всіх причетних до помилкового звинувачення, арешту, тортур та вбивства Сергія, а також до крадіжки 230 мільйонів доларів.
З того часу саме цим я й займаюся.
Після вбивства Сергія ми закидали всі правоохоронні органи повідомленнями про скоєні злочини з вимогою притягнути винних до відповідальності. У нас були гори доказів. Поки Сергія 358 днів тримали у в'язниці, він та його адвокати подали 450 скарг, тому всі порушення та зловживання, які він зазнав, були добре задокументовані. Його адвокати передали всі скарги нам, включно з тими, що писав сам Сергій. То був цілий фоліант доказів злочинів проти прав людини. Вперше за останні 35 років[2] історії країни, влада мала відреагувати.
Вони й відреагували, але не так, як ми розраховували. Вся путінська система, від найдрібніших виконавців до вищого керівництва країни, вишикувалася "по стійці струнко". Почалася масова фальсифікація та приховування. Протягом доби від дня смерті Сергія міністерство внутрішніх справ замінило причину смерті від токсичного шоку на серцеву недостатність. Його сім'ї відмовили у проведенні незалежної патологоанатомічної експертизи та продовжували стверджувати, що Сергій був здоровим. Цю брехню, змащену іншою брехнею, повторювали всі посадові особи без винятку на всіх рівнях влади.
Пізніше почали виринати нові деталі. За два тижні до вбивства Сергія Євгенія Альбац — зубр розслідувальної журналістики та головний редактор тижневика "Новий час" — повідомила, що співробітники ФСБ отримали хабар у 6 мільйонів доларів за організацію арешту Сергія та приховування слідів розкрадання 230 мільйонів доларів бюджетних грошей.
Все було просто і зрозуміло: причина вбивства Сергія — гроші. Потрібно було повернутися до спроб отримати всю інформацію від "Джі-Пі-Моргану" та "Сітібанку". Тепер ці гроші були вже не просто брудними — вони були заплямовані кров'ю.
І цього разу банки зрозуміли, що відсахнутися не вдасться. Вони видали нам усі документи щодо низки банків Росії та колишніх радянських республік за два з лишком роки. Це була сила-силенна інформації — у нас опинилася база з 1,3 мільйонами банківських операцій різних російських банків.
Спочатку нам здавалося, що це і є ключем до розкриття таємниць відмивання грошей. Але подальше вивчення даних лише віддаляло нас від цієї розгадки — ми буквально тонули в них. Там були сотні тисяч найменувань компаній, безліч рахунків, і ніякого явного зв'язку.
Нам потрібна була "дорожня карта", яка б провела нас крізь усі ці дані до шахрайства з 230 мільйонами доларів. Без неї ми плутали у пітьмі.
Ми повернулися до пошуку грошей, заглибившись у вивчення діяльності найбільш явних фігурантів шахрайства в Росії: майора Павла Карпова, підполковника Артема Кузнєцова та Дмитра Клюєва, власника "Універсального банку заощаджень" — банку, куди текли злочинні гроші.
На жаль, з нами не було спеціаліста з протидії відмиванню брудних грошей такого калібру, як Джон Москоу, але й нам самим не вперше було розслідувати фінансові махінації. Скрупульозне дослідження саме російських махінацій — наш коник та бізнес-модель фонду Hermitage. Настав час залучити його знову.
Крім досвіду, ми мали ще дві переваги: нашого колегу — Вадима Клейнера, і той факт, що в Росії вся інформація практично повністю відкрита.
