Опір путінському режиму - Браудер Білл

Гості готелю, що проходили повз, витріщалися на мене.

Управитель за стійкою порушив мовчання: "Пане Браудер, ви не хочете залишити валізу в нас, поки ви будете розбиратися з цими джентльменами на дільниці? Я впевнений, це непорозуміння дуже швидко владнається".

Знаючи все те, що я знав про Путіна та Росію, я не був у цьому певен.

"Дякую, але я візьму її з собою", — відповів я.

Я розвернувся до поліцейських, які одразу затиснули мене з двох боків. На вулиці нас чекав їхній маленький поліцейський "пежо". Поки один закинув мою валізу в багажник, другий заштовхав мене на заднє сидіння.

Двері зачинилися.

Заднє сидіння було із жорсткого пластику, який використовують для виготовлення трибун на стадіонах, а товстий плексиглас відокремлював мене від передніх сидінь. Ручок дверей та склопідйомників не було. У салоні тхнуло сечею та потом. Той, що сів за кермо, завів машину, а другий увімкнув сирену і мигалку. Ми поїхали.

Як тільки завила сирена, мене охопили похмурі думки. А раптом вони не поліцейські? Раптом вони якимось чином роздобули форму та машину, і лише видають себе за них? І везуть мене не на дільницю, а на приватний аеродром, щоби літаком відправити до Москви?

Це була не параноя. Мені десятки разів погрожували вбивством, а кілька років тому правоохоронці США попередили, що за їхньою інформацією планувалося моє викрадення.

Серце билося в страшному ритмі. Як мені з цього вибратися? Я почав переживати, що ніхто не повірить моєму твіту. Аж раптом вони подумають, що мою сторінку хакнули, і це просто розіграш?

Дякувати богові, поліцейські — або ті, ким вони були насправді — не відібрали у мене телефон. Я витяг мобільник із піджака і потай зробив знімок через скло, зафіксувавши потилиці поліцейських та їхнє радіо, встановлене на передній панелі. І швидко твітнув це фото, поставивши телефон у беззвучний режим. Якщо раніше хтось і сумнівався в моєму арешті, то тепер навряд чи.

Мій телефон мовчав ще кілька секунд, але потім прорвало. Дзвінки один за одним стали надходити від журналістів різних видань та станцій, але я не міг на них відповісти. А ось і довгоочікуваний дзвінок від мого іспанського адвоката. Я маю повідомити йому те, що сталося. Зігнувшись у три погибелі і прикривши долонею телефон, я прошепотів: "Я заарештований і перебуваю в поліцейській машині". Тут поліцейські почули мене.

Водій вдарив по гальмах і притулився до узбіччя. Обидва вистрибнули з машини. Довготелесий відчинив двері та витягнув мене з авто. Він роздратовано і міцно обмацав мене і відібрав два моїх телефони.

"Ноуфоунс!" — голосно як глухому прокричав той, що був нижчим, — "Арешт!"

"Адвоката", — зажадав я.

"Ноуадвоката!"

Довготелесий знову заштовхав мене в машину і з силою захлопнув двері. Ми продовжили шлях вулицями старого міста.

"Ноуадвоката"? Що, чорт забирай, це означає? Це ж країна Євросоюзу, я був упевнений, що мені належить мати адвоката. Я сканував вулиці, якими ми їхали, у пошуках поліцейських дільниць, але їх не було! Я намагався навіяти собі, вимовляючи як заклинання: Мене не викрали. Мене не викрали. Мене не викрали.

Але, звісно, саме так і відбуваються викрадення.

Зробивши різкий розворот, ми зненацька зупинилися за припаркованою вантажівкою.

У цей момент мене охопила паніка. Я відчайдушно шукав вихід, але не міг його знайти. З найближчої будівлі вийшов водій вантажівки та, побачивши поліцейську машину з увімкненою мигалкою, поспішив звільнити дорогу. Ми плутали вуличками міста ще п'ятнадцять хвилин. Нарешті, під'їхавши до безлюдної площі, машина сповільнила хід. Зупинилися перед непоказною офісною будівлею. Навколо не було ні душі, а на будівлі — жодної таблички зі вказівкою, що це поліцейська дільниця. Поліцейські вибралися з машини і, вставши по обидва боки задніх дверей, наказали мені виходити.

"Що ми тут робимо?" — поцікавився я, випрямляючись.

"Медикалекзем", — промимрив низькорослий.

Медогляд? Ніколи не чув про медогляд під час арешту. Мене пробив холодний піт, а залишки волосся на голові заворушилися. Нізащо з доброї волі я не зайду в цей каламутний заклад і не дозволю провести огляд, хоч би яким він був. Я вже почав вірити, що це і є викрадення, і малював у голові картини того, що чекає на мене всередині: білий кабінет зі сталевою каталкою, столик із набором шприців і ефесбешники в дешевих костюмах. Як тільки зайду всередину, одразу щось уколють, а потім прокинуся вже в московському СІЗО, і моє життя на цьому закінчиться.

"Ноумедикалекзем!" — відповів я войовничо, інстинктивно стиснувши кулаки, як перед бійкою. Я не бився з восьмого класу відтоді, як був підлітком у школі-­інтернаті в Стрімбоут-Спрінґс, штат Колорадо. Але зараз — несподівано для себе — зараз я був готовий до бою, аби мене не викрали.

Але раптом щось змінилося в їхній поведінці. Один із них підійшов до мене дуже близько, поки інший гарячково дзвонив комусь по мобільному. Закінчивши розмову, він щось набрав у ґуґл-перекладачі та показав мені: "Медогляд обов'язкова процедура".

"Хрінь собача. Адвоката і зараз же!"

Той, що стояв ближче, знову повторив: "Ноуадвоката".

Я обперся спиною на машину і ногами — в асфальт. Той, що з телефоном, знову комусь зателефонував і видав тираду іспанською. Перш ніж я встиг збагнути, що сталося, мене заштовхали назад у машину. Знову сирена та мигалка. Ми виїхали з площі та вирушили у протилежний бік.

Незабаром ми знову опинилися у заторі, цього разу навпроти Королівського палацу, застрягши серед скупчення туристичних та шкільних автобусів. Поки я був чи заарештований, чи викрадений, світ не чекав і продовжував вирувати.

Люди жили своїм життям, насолоджувалися гарною погодою та витріщалися на всі боки. Через десять хвилин ми звернули на вузьку вуличку, заставлену поліцейськими машинами. Темно-синій знак "POLICIA" висів на застарілій стіні цегляної будівлі.

Ці двоє справді були поліцейськими. Російська ФСБ мене не викрадала, я залишався у правовому полі європейського правосуддя. Принаймні мені будуть доступні всі передбачені правові процедури, перш ніж справа дійде до можливої екстрадиції до Москви.

Поліцейські витягли мене з авто та провели всередину дільниці. У повітрі відчувалося напруження. Ще б пак, не кожен день невелика поліцейська дільниця в центрі Мадрида успішно затримує та заарештовує міжнародного злочинця, який перебуває у розшуку по лінії Інтерполу!

Вони відвели мене в кімнату для допитів, а валізу поставили в куток. Телефони кинули на стіл екранами вниз та заборонили їх чіпати. Це було простіше сказати, аніж зробити. Мої телефони розривалися. Екрани світилися новими повідомленнями, есемесками та твітами. Пищали повідомлення про пропущені дзвінки. Я знаходив якийсь комфорт у тому, що моя ситуація не залишилася поза увагою.

Коли я залишився наодинці, мене знову охопив жах від того, що відбувається. Це не було викраденням, але все ж таки я був у руках іспанської кримінальної системи на запит Кремля і російського ордера на арешт. Усі ці роки я знав, через що мені доведеться пройти, якщо це станеться. Я вивчив процедуру напам'ять. Країна, яка затримала людину, зв'яжеться з Москвою і повідомить: "Ваш утікач у нас, які ваші вказівки?"

Росія відповість: "Готуйте до екстрадиції". Далі вона матиме сорок п'ять днів для відправлення формального запиту на мою екстрадицію. Після цього я матиму тридцять днів для відповіді на запит, і у росіян ще тридцять днів для відповіді на мій протест. Зважаючи на неминучі затримки в процесі, мені доведеться провести за ґратами в задушливій іспанській в'язниці приблизно шість місяців, після чого мене або відпустять, або відправлять до Росії.

У той момент я думав про мою дванадцятирічну доньку — Джессіку. Ще тиждень тому ми з нею повернулися з довгоочікуваної поїздки: ми вдвох побували у дуже англійському містечку Котсволдс (Cotswolds). Я думав про мою другу донечку — десятирічну Вероніку, якій я обіцяв схожу подорож. Тепер її, можливо, доведеться відкласти надовго. Я розмірковував про мого старшого сина — Девіда, який щойно вступив до Стенфордського університету, і в нього вже почалося самостійне життя. Він досить стійко переносив негаразди, які чинив нам Кремль. Але випробування, на які ми чекаємо попереду, і мій твіт, безумовно, позначаться на ньому.

Я думав про дружину і про те, як вона зараз божеволіє і не знаходить собі місця. Двадцять хвилин очікування здалися мені вічністю. До кімнати увійшла молода жінка, сіла навпроти мене і вимовила чистою англійською: "Я перекладачка".

"Коли я зможу побачити свого адвоката?" — зажадав я.

"Вибачте, але я перекладачка. Я тільки хотіла представитися", — відповіла вона, після чого встала та пішла з кімнати, так і не представившись.

Минуло ще десять хвилин, і вона повернулася у супроводі літнього поліцейського. Він навис наді мною, зачитуючи мені звинувачення англійською по папірцю. Відповідно до законів Євросоюзу, будь-якому затриманому мають бути пред'явлені звинувачення його рідною мовою.

Я нахилився, щоб краще розглянути цей документ. Це був шаблонний текст із пробілами в тих місцях, куди повинні бути вписані злочини, які поставлені в провину. Єдине слово, яке було вписано — шахрайство.

Стілець скрипнув, коли я повернувся в початкову позу. Я подивився на поліцейського та перекладачку. Вони хотіли побачити мою реакцію. Протягом багатьох років путінський режим звинувачував мене у куди серйозніших злочинах, тому просто "шахрайство" не справило на мене жодного враження. Я здивувався скупості Кремля у цьому питанні.

Я знову зажадав свого адвоката.

"Свого часу", — відповіла перекладачка.

У цей момент у коридорі почалася метушня. Поліцейський, якого я до цього не бачив, влетів у суміжну кімнату, щільно запаковану людьми у формі, і голосно грюкнув дверима. Офіцер і перекладачка, які були зі мною, перезирнулись і швидко вийшли, знову залишивши мене самого. Через п'ять хвилин двері в ту кімнату відчинилися, і звідти випав цілий натовп.

Я гукнув перекладачку, вона зайшла до моєї кімнати. "Що відбувається?" — благав я. Проігнорувавши моє запитання, вона вийшла та розчинилася в натовпі.

Проте через п'ять хвилин до кімнати зайшов поліцейський, який звинувачував мене.