Опір путінському режиму - Браудер Білл

З початку роботи фонду Hermitage Вадим був директором з корпоративних досліджень. Він корінний москвич, в окулярах і з борідкою, молодший за мене на шість років, захистив докторську з економіки. Якби ви зустріли його на презентаціях чи конференціях, найімовірніше, ви вирішили б, що він з академічних чи журналістських кіл. Але Вадим — інвестиційний аналітик вищого калібру, а через наш підхід до бізнесу з часом він виріс в одного з найкращих у світі розслідувачів заплутаних фінансових злочинів. Це не перебільшення. Усі, хто коли-небудь працював із Вадимом, зможуть підтвердити: він у цьому профі.

Добре було й те, що інформації для роботи Вадима було чимало. Багато хто думає, що Росія — це суцільні "поштові скриньки"[3], але насправді країна є досить прозорою. Через величезну бюрократію будь-яка інформація в Росії дублюється по чотири рази в різних відомствах, а зарплата багатьох чиновників у цих відомствах не така вже й велика — приблизно кілька сотень доларів на місяць.

І звичайно, все продається і купується.

Бази даних на фізичних носіях стікаються на "Горбушку" — в епіцентр інфоданих, торговельний центр на заході Москви. Усередині нього сотні кіосків і павільйонів, які торгують абсолютно всім: від піратських DVD-дисків "Форсажу" та фігурок з фільмів "Зоряні війни" до китайських мобільників та побутової техніки. Але якщо ви поставите пару потрібних запитань, у такому кіоску вам запропонують і диски з базами даних різних відомств — з інформацією про зарплати, телефонні номери та їхніх власників, перельоти та поїздки і так далі. Вся ця інформація продається за демпінговими цінами. На іншому кінці інформаційного "ланцюжка" знаходяться брокери, які мають більш цінні дані, ніж ті з "Горбушки". Ці брокери продають статистичні бази Центрального банку Росії чи Державного митного комітету. За часів управління фондом Hermitage ми з Вадимом іноді користувалися такими даними для виявлення багатомільярдних схем розкрадання грошей у держкомпаніях, в які інвестував фонд. Зараз ми використовуємо їх для виявлення схем легалізації брудних грошей, і ця інформація стала неоціненною у нашій боротьбі.

Спочатку про Дмитра Клюєва та його "Універсальний банк заощаджень" було складно щось знайти, чого не скажеш про поліцейських Карпова та Кузнєцова. Незабаром після крадіжки 230 мільйонів ці двоє пустилися берега: "порше", "мерседеси" та "ауді" для себе та членів своїх сімей, поїздки за кордон та п'ятизіркові готелі у Мілані, Мадриді, Лондоні та Парижі, елітна нерухомість у Москві... І їх не особливо хвилювало, що їхньої офіційної річної зарплати в 15 тисяч доларів не може вистачати на такий шикарний спосіб життя. Вони самі були ніби гротескним зображенням корумпованих ментів.

Наші короткі ролики про цю парочку на ютубі набули величезної популярності, особливо в Росії. Росіяни були обурені цією гидотою, але наші розслідування дали й інші, несподівані наслідки: на нас вийшов Олександр Перепиличний.

Олександр був фінансовим керуючим, і серед його клієнтів були Ольга Степанова, голова податкової інспекції, через яку вкрали більшу частину 230 мільйонів доларів наших податків, та її чоловік Владлен. Перепиличний допоміг їм відкрити рахунки у швейцарських банках та керував їхніми активами, але під час фінансової кризи 2008–2009 років його управління для Степанових обернулося великими фінансовими втратами.

Замість того щоб зрозуміти, що в таку кризу буває, Степанови звинуватили Перепиличного в крадіжці грошей і почали погрожувати кримінальним переслідуванням, використовуючи свої зв'язки в МВС. Побоюючись свавілля, Олександр із сім'єю поїхав до Лондона.

У його розпорядженні були документи, які підтверджували, що 11 мільйонів із вкрадених 230, Степа­нови отримали на свій рахунок у Цюриху, в банку "Кредит-­Свісс". Олександр вирішив надати нам ці документи не тому, що був вражений тим, що сталося з Сергієм, а тому, що сподівався, що скандал зі Степановими в Росії приведе їх під слідство, вони втратять підтримку, і їхні погрози припиняться.

Надані Олександром виписки про отримання 11 мільйонів на рахунки двох новостворених компаній Степанова в "Кредит-Свіссі" стали відправною точкою у створенні дорожньої карти, а точніше, бази даних розрахунків клірингових банків.

Вадим прогнав ці компанії по базі, і справді, перекази на їхні рахунки підтвердилися та залишили банківський слід. Він вів нас до наступних компаній, ідучи все далі і далі. Таким чином, ми простежили весь банківський шлях цих 11 мільйонів із російського казначейства через "Універсальний банк заощаджень", молдовські та латвійські банки до Швейцарії.

Джон Москоу мав рацію: кожен долар під час переказу на частку секунди залишає свій банківський слід у Нью-Йорку. І навіть попри те, що гроші пройшли одинадцять різних рівнів, база даних показала їх усі.

Якщо наші вороги думали, що змогли замести всі сліди, прогнавши вкрадені гроші через безліч банківських рахунків у різних країнах, то вони помилялися. Ми відкрили магічну силу нашої "доларової бази" і мали намір вдатися до неї ще не один раз.

6. Фінросфорум

Весна — літо 2010 року Відмивання грошей часто вважають суто фінансовим злочином, у якому немає постраждалих. Але не у нашому випадку. Постраждалою стороною був Сергій, а винною — самовдоволені, єхидно усміхнені менти, які отримали свої бариші від злочину, за викриття якого Сергія вбили.

Зазвичай ми уявляємо собі міліціонерів як людей у потертій формі за кермом стареньких службових "жигулів", але у випадку з майором Карповим та підполковником Кузнєцовим все було зовсім не так.

Вони не носили форму, віддавали перевагу дизай­нерським італійським костюмам з обов'язковим аксесуаром — дорогими "котлами"[4] на руці. З Карповим випадок взагалі кричущий: він опублікував на своїй сторінці вконтактє фотографії з вечірок та із закордонних поїздок лише через кілька місяців після злочину.

Його нахабство дратувало, він ніби насміхався з усіх.

Більшість із тих, хто подивився наші ролики про них на ютубі, мало здорове бажання завдати цим ментам так, щоб з їхніх облич зійшла нахабна посмішка. Зробити це, зокрема, можна було, заборонивши їм та їхнім корумпованим колегам тримати гроші, зароблені брудними справами, у західних банках та витрачати їх на відпочинок й розкішні закордонні подорожі. Ця ідея поступово знайшла своє втілення у проєкті закону Магнітського, який запроваджував заборону на видачу віз та заморожував активи тих, хто зневажає права людини, включно з мучителями Сергія.

Ця ідея отримала підтримку у Вашингтоні, коли сенатор Бенджамін Кардін (від Демократичної партії штату Меріленд) зробив її пріоритетною законодавчою ініціа­тивою. Незабаром завдяки сенаторам Джону Мак­-Кейну, Роджеру Вікеру та Джозефу Ліберману цю ініціативу схвалили в обох панівних партіях.

Підтримка закону Магнітського в Америці мала велике значення, але корумповані російські чиновники проводили більшу частину часу і витрачали гроші в Європі, зупиняючись у фешенебельних готелях Куршевеля, Марбельї та Сардинії. Вони влаштовували своїх дітей у пансіони Швейцарії, а самі відвідували покази мод у Мілані з коханками, доки дружини проводили час на спа-курортах Лазурового берега Франції.

Щоб дошкулити цим людям у найболючіше місце, нам потрібен був європейський закон Магнітського.

Але Європа — це зовсім інший політичний звір. На відміну від Штатів, у Євросоюзі 28 країн-членів (було до брекзиту) з багатьма каламутними пропутінськими шкурними інтересами.

Щоб схилити європейців до прийняття аналогічного закону, я почав із Європарламенту — законодавчого органу Євросоюзу, чимось схожого на американський Конгрес, тільки депутатів удвічі більше.

Позаяк їх було дуже багато, я гадки не мав, з якого боку підступитися; але зненацька у мене з'явилася провідниця — фінська депутатка від партії "Зелений союз" Гейді Гаутала. Гейді очолювала комітет Європарламенту з прав людини та активно захищала жертв путінського режиму. Вона стала відомою після участі у мирних акціях протесту в Москві, де мітингувальників били та заарештовували. Ця смілива жінка могла б стати надійним союзником у нашій справі.

Я зустрівся з Гейді в Брюсселі наприкінці травня 2010 року під час першого відвідування Європейського парламенту. У лабіринті його будівель так само легко заплутатися, як і у самій Європі. Сучасні будівлі пов'язані зі старими, всюди ескалатори, ліфти та сходи химерних форм, а кабінети ніби спеціально пронумеровані так, щоб депутатів неможливо було знайти. Відчуття, що ти в будинку, який збудував Мауріц Ешер[5].

Нарешті я знайшов маленький кабінет Гейді. Мене зустріла невисока блондинка з короткою зачіскою, на вигляд біля сорока, із сильною діловою хваткою. (Я швидко усвідомив, що фінською її ім'я звучить "Гей-ді", а не "Гай-ді" на американський зразок.)

Я сів навпроти неї та розповів про Сергія і про проєкт закону Магнітського. Коли я розповідав про зростальну підтримку цього законопроєкту в Америці, вона схвально кивала.

— Це чудова ідея; я вважаю, що такий закон необхідний і для Європи.

— І я так думаю. Ви зможете мені допомогти?

— Звичайно, але ви повинні розуміти, що маєте справу з дуже заплутаною системою. — Вона обвела руками кімнату, маючи на увазі Європейський парламент. — Щоб зрушити це громаддя з місця вам знадобиться допомога росіян. Я маю на увазі, гарних росіян! В ідеалі відомих правозахисників.

Вона була дуже добре вихована для того, щоб сказати мені прямо: англієць американського походження, який раніше керував інвестфондом, а тепер очолив правозахисну кампанію з боротьби із засиллям російської корупції, викличе в Брюсселі більше роздратування, ніж симпатії. Європа завжди була егалітарною, тут успіх у бізнесі сприймається несхвально. У Німеччині, наприклад, інвестфонди, називають не інакше як Heuschrecke, дослівно — сарана, а в переносному значенні — жадібність.

— На жаль, не знайомий з жодним правозахисником, — відповів я.

— Нічого, я знайома. Приїжджайте до Гельсінкі, і я вас представлю.

У липні в історичному місці під Гельсінкі Гейді проводитиме Фінсько-російський громадянський форум, скорочено Фінросфорум, який збере разом усіх відомих російських опозиціонерів та правозахисників.

— Приїжджайте, розкажете про закон Магнітського! — запросила вона.

— Звичайно, — кивнув я.

З одного боку, це була чудова ідея, але з іншого — поїздка до країни, що має 1341 кілометр загального кордону з Росією, трохи лякала.