Обітнин камінь - Камю Альбер

Ліворуч то йшов, то біг його брат. У д'Арраста було таке враження, що відстань між ними і ним самим зменшується вкрай повільно. Порівнявшись з ним, кок знову спинився і кинув круг себе каламутний погляд. Коли побачив д'Арраста, то нібито не впізнав його, тільки завмер на одному місці, повернувшись до нього. Липкий і брудний піт укривав його землисте обличчя, в бороді позастрягали нитки слини, губи заліпила брунатна висохла піна. Він силкувався всміхнутися. Стояв як укопаний під своєю ношею і трясся всім тілом, нерухомі лишалися тільки плечі, їхні м'язи, очевидно, були зведені судомою. Брат його впізнав д'Арраста і сказав йому лише два слова: "Вже падав". А Сократ, який невідомо звідки взявся, шепнув йому на вухо: "Протанцювати, пане д'Арраст, цілу ніч! Уморився". Кок знову рушив нерівним клусом, його ніби вело прагнення не йти, а будь-як утекти від тягаря, що давив його, він ніби сподівався, рухаючись, полегшити його. Д'Арраст, сам не помітивши як, опинився з його правого боку. Руку, майже невагому, поклав кокові на спину й задріботів біля нього швидкими й важкими кроками. Ноші зникли на другому кінці вулиці і, здавалося, юрба — а вона заполонила тепер усю площу — більше не рухається. Кок у супроводі брата й д'Арраста посувався вперед іще кілька секунд. Уже до гурту, що зібрався перед мерією, аби спостерігати за його ходом, лишалося всього двадцять метрів. А проте він знову спинився. Д'Аррастова рука обважніла. "Нумо, друже, — мовив він, — ще трошки". Кок затрусився, з рота його знов покотилася слина, а тіло аж спливало потом. Він вдихнув якнайглибше повітря, але залишився стояти. І раптом камінь ковзнув йому на плече, порізавши його, потім з'їхав уперед і впав на землю, а кок, поточившись, впав і собі на бік. Ті, хто вів перед, підбадьорюючи його, з голосним лементом метнулися назад, один підібрав коркову дощечку, а інші вхопили камінь, щоб знову покласти його на кока. Д'Арраст, схилившись над покутником, почав рукою обтирати забруднене кров'ю і пилюкою плече, поки чоловік, припавши обличчям до землі, переводив подих. Він нічого не чув, навіть уже не ворушився. Його рот жадібно хапав повітря, ніби востаннє. Д'Арраст узяв його за стан і легко, як дитину, підняв. Поставив його на ноги і пригорнув до себе. Нагнувшись до чоловіка всім тілом, він говорив йому в лице, ніби хотів вдмухнути в нього свою силу. Чоловік, закривавлений і запорошений, через хвилину відійшов від д'Арраста, погляд його блукав. Похитуючись, він рушив до каменя, вже трохи піднятого руками інших. Потім впустив руки й обернувся до д'Арраста. По його змарнілому обличчю тихо котилися рясні сльози. Він хотів говорити, він говорив, але губи вимовляли тільки склади. "Я обіцяв", — проказав він. "Ох, капітане! Ох, капітане!" — скрикнув він, і голос його захлинувся в сльозах. Брат з'явився з-за його спини, обійняв його, і кок з плачем безвладно сперся на нього, переможений, відкинувши назад голову. Д'Арраст тільки дивився на нього, не в змозі вимовити ні слова. Раптом він озирнувся на далекий натовп, звідки знову лунали крики. Нараз вихопив з чиїхось рук коркову дощечку й підійшов до каменя. Махнув іншим, щоб підняли його, і майже без зусилля завдав на себе. Ледь схилившись під вагою каменя, зі зведеними плечима і трохи задиханий, він слухав ридання кока й дивився собі під ноги. Потім рушив твердим кроком, без видимого зусилля подолав відстань, яка відокремлювала його від натовпу в кінці вулиці, і рішуче зламав перші ряди, які розступилися перед ним. На майдан він увійшов під бамкання дзвонів і гуркіт вибухів, поміж двох шерег глядачів, вражених, притихлих. Простував тим самим впевненим кроком, і натовп давав йому дорогу аж до церкви. Хоча тягар уже пригинав голову й шию, він добре бачив церкву і ноші, які, здавалося, чекали на нього на паперті. Прямував до них і вже поминув центр площі, аж це різко, сам не знаючи чому, збочив ліворуч і звернув з дороги, що вела до церкви, так що прочани опинилися тепер обличчям до нього. Позад себе він чув поквапливі кроки. Люди, що оточили його з усіх боків, повідкривали роти. Що йому кричали, він не розумів, хоча скандоване без кінця португальське слово здавалося йому знайомим. Зненацька перед ними з'явився Сократ, поводячи вибалушеними очима, він кричав щось і показував за його спиною дорогу до церкви. "В церкву, в церкву", — ось що гукав Сократ і весь натовп. Проте д'Арраст верстав далі свій путь. І Сократ відступив, кумедно зводячи руки до неба, тоді як юрба потроху вмовкала. Коли д'Арраст увійшов у першу вулицю, куди вже ходив з коком і яка вела, як він уже знав, до прибережних кварталів, площа залишилася десь позаду невиразним гомоном. Камінь тепер уже боляче тиснув на голову, і д'Арраст мусив напружити всю силу своїх могутніх рук, щоб полегшити вагу. Плечі в нього отерпли, коли він дістався до перших крутих слизьких вуличок. Він зупинився й прислухався. Він був сам. Умостив зручніше на корковій підставці камінь і спустився обережно, але впевнено аж до халуп. Дістався туди дуже захеканий, а руки, якими притримував камінь, тряслися. Він додав ходи і нарешті додибав до маленького майдану, де стояла кокова хата, він підбіг до неї, ударом ноги відчинив двері й одним порухом плечей скинув каменюку посеред хати, на вогонь, ще не згаслий. А потім, випроставшись на весь свій зріст, такий височенний у цій халупі, судомно ковтнув уже знайомий запах злиднів і попелу й дослухався, як у ньому піднімається хвиля якоїсь невиразної гарячкової радості, незбагненної для нього самого. Коли вернулися мешканці халупи, д'Арраст стояв з заплющеними очима, спираючись на задню стіну. Посеред кімнати на місці вогнища лежав камінь, наполовину вгрузлий у землю, вкритий попелом і глеєм. Вони лишалися стояти на порозі і німо дивилися на д'Арраста, ніби про щось запитували його. Але він мовчав. Тоді брат підвів до каменя кока, який простягся ниць долі. Брат сів і кивнув іншим. До нього приєдналася стара баба, потім дівчина з минулої ночі, але на д'Арраста ніхто не глянув. Вони мовчки сиділи навпочіпки навколо каменя. Крізь задуху до них долинав лише гомін річки. Д'Арраст, стоячи в затінку, слухав, нічого не бачачи, і шум води наповнював його бентежним щастям. Приплющивши очі, він радісно вітав свою власну силу, знову вітав життя, яке починалося наново. В цю мить пролунав вибух, десь нібито зовсім близько. Брат трохи відсунувся від кока і, напівобернувшись до д'Арраста й не дивлячись на нього, вказав йому на порожнє місце: "Сідай-но з нами".