Обітнин камінь - Камю Альбер
Так вони простояли ще хвильку, і д'Арраст відступився, знизуючи плечима. 1 пішов геть. Ніч була повна свіжих і духмяних пахощів. Над сельвою слабо ряхтіли рідкі зорі південного неба, затуманені невидимою млою. Вогке повітря було важке. А проте, коли він вийшов з хижі, воно здавалося йому напрочуд свіжим. Д'Арраст піднявся ковзьким схилом, дійшов до перших хатинок, спотикаючись по вибоїстих стежках, мов п'яний. Ліс шумів зовсім близько. Плюскіт річки став гучніший, весь континент затопила собою ніч, і д'Арраста аж замлоїло. Йому здавалося, що він хотів виригнути з себе ввесь цей край, тугу його широких просторів, синьо-зелене світло лісів і нічне шульпотіння його пустельних рік. Ця земля надто велика, кров і пори року змішуються в ній, час розріджується. Тут живуть рослинним життям, і, щоб призвичаїтися, треба лягти і спати цілі роки прямо на багнистій або висушеній землі. Там, у Європі, були сором і лють. А тут вигнання або самота поміж цих оспалих і охоплених трясцею шаленців, які танцюють назустріч смерті. Але крізь вологу ніч, повну рослинних запахів, ще й досі долинав до нього чудний крик пораненого птаха, крик, яким кричала спляча красуня. Коли д'Арраст з диким головним болем прокинувся після кошмару, парка спека вже придушила своїм тягарем місто і нерухому сельву. Він чекав тепер під навісом лікарні, позираючи на годинник, який зупинився, і не знаючи точно часу, здивований білим днем і тишею, що панувала в місті. Замість перших погаслих зірок світилася майже чиста блакить. Руді грифи, розімлілі від спеки, дрімали на даху будинку напроти лікарні. Зненацька один із них стрепенувся, розкрив дзьоба, явно наготувавшись злетіти, двічі вдарив могутніми крилами себе по боках, піднявся на піввершка над покрівлею, опустився знов і майже відразу заснув.
Інженер спустився до міста. Головний майдан був безлюдний, так само як і вулиці, якими він пройшов. Удалечині обабіч ріки стелився над лісом низький туман. Спека струмувала прямовисно, і д'Арраст шукав клаптик затінку, щоб сховатися. Нараз під навісом одного будинку він угледів маленького чоловічка, який махав йому. Підійшовши ближче, він упізнав Сократа.
— Ну як, пане д'Арраст, сподобалася тобі церемонія? Д'Арраст відповів, що в халупці було надто задушливо і що, як на нього, то краще небо над головою і ніч.
— Звичайно, — мовив Сократ, — у вас тільки сама обідня. Ніхто не танцює.
Він потирав руки, стрибав на одній нозі, крутився круг себе і сміявся, аж заходився.
— Неможливі, вони неможливі. — Він допитливо глянув на д'Арраста: — А ти ходиш на обідню?
— Ні.
— А куди ж ти ходиш?
— Нікуди. Не знаю.
Сократ знов засміявся.
— Бути не може! Пан без церкви, без нічого!
Д'Арраст засміявся теж.
— А так. Бачиш, я не знайшов свого місця. Отож і поїхав.
— Залишайся з нами, пане д'Арраст, я люблю тебе.
— Я б з радістю, Сократе, але я не вмію танцювати. — їхній сміх полохав тишу безлюдного міста.
— А, я забув, — мовив Сократ, — тебе хоче бачити касік. Він снідає в клубі. — І раптом ні з того ні з сього Сократ рушив у бік лікарні.
"Куди ти?" — гукнув йому д'Арраст. Сократ удав, що хропе: "Спати. Скоро процесія". І він майже побіг, знову голосно хропучи. Касік просто хотів запропонувати д'Аррасту почесне місце, звідки той міг би спостерігати видовище. Він пояснював це інженерові, ділячись з ним порцією м'яса і рису, здатною поставити на ноги паралітика. Спершу вони влаштуються на балконі суддівського дому, перед церквою, щоб побачити, як виходить хресний хід. Потім підуть до мерії, на проспект, що веде на церковний майдан, — спокутники підуть тим шляхом назад. Начальник поліції був справді в залі клубу, і весь час крутився біля д'Арраста з незмінною усмішкою на губах, і все говорив йому якісь нерозбірливі, але явно люб'язні речі. Коли д'Арраст спускався сходами, начальник поліції кинувся вперед розчищати дорогу й притримувати двері. Обидва чоловіки подалися в густому сонячному варі по все ще безлюдному місту до оселі судді. В тиші відлунювали тільки їхні кроки. Але тут зненацька на сусідній вулиці вибухнула петарда і зігнала з усіх будинків важкі й незграбні зграї голошиїх грифів. Майже одразу вибухнули в усіх напрямках десятки петард, двері повідчинялися, і люди почали виходити з осель і заповнювати вузенькі вулички. Суддя висловив д'Аррасту свою гордість з того, що може привітати його в своєму скромному домі, й повів на другий поверх гарними бароковими сходами, побіленими блакитним вапном. На майданчику, що його минав д'Арраст, двері відчинялися, і з них витикалися темні дитячі голови, які одразу ж зникали, чути було тамований смішок. У парадній залі, дуже гарної архітектури, стояли лише плетені меблі й великі клітки з неймовірно голосистими пташками. Балкон, де вони розмістилися, виходив на маленьку площу з церквою. Тепер ЇЇ починала заповнювати мовчазна юрба, люди стояли нерухомо на осонні, в майже видимому на око гарячому вареві. Тільки діти гасали довкола площі, зупинялися різко й підпалювали петарди, вибухи лунали один по одному. Звідси, з балкону, церква з її потрісканими стінами, з десятьма східцями, пофарбованими синькою, з двома синіми дзвіницями здавалася меншою, ніж насправді. Зненацька з церкви долинули звуки органа. Натовп, що стояв обличчям до паперті, розступився по обидва боки площі. Чоловіки поскидали головні убори; жінки поставали навколішки. Далекий орган довго вигравав якісь марші.
Потім від сельви почулося дивне бриніння крил. Крихітний літачок з прозорими крилами і тонким фюзеляжем, такий несподіваний у цьому позачасовому світі, виринув над деревами, трошки знизився над площею і пролетів, тріскочучи, як величезна тріскавка, над головами, піднятими до нього. Потім розвернувся і зник у напрямку річкового гирла. Знову звернуло на себе увагу якесь неясне кишіння в сіряві церкви. Орган замовк, витіснений духовими інструментами й бубнами, ще не видимими з паперті. Покутники в чорних стихарях виходили один по одному з церкви, збиралися на паперті, потім почали спускатися сходами. За ними йшли білі покутники з червоними й блакитними корогвами, потім гуртик хлопчиків, перевдягнених в ангелів, братства діток Діви Марії з чорними поважними личками й нарешті, на барвистих ношах, що їх несла упріла знать у чорних костюмах, статуя доброго Ісуса з тростинкою в руці, в терновому вінку, закривавленого й хисткого над юрбою, яка заповнила церковну паперть. Коли ноші знесли до підніжжя сходів, сталася затримка: покутники спробували вишикуватися якоюсь подобою колони. Тут д'Арраст і вгледів кока. Він з'явився саме на паперті, голий до пояса, несучи на бородатій голові величезний витесаний прямокутником камінь, він стояв на корковій дощечці на його лисині. Впевненою ходою кок спустився по сходах, надійно замкнувши камінь у кільце своїх коротких і м'язистих рук. Тільки-но він наблизився до ношів, процесія рушила. Тут з церковної брами висипали музики в барвистих куртках і заграли на своїх трубах, оздоблених стрічками. Покутники додали ходи, подвоївши темп, і дісталися до однієї з вулиць, які виходили на майдан. Коли ноші зникли з ними, залишився тільки кок та останні музики. Слідом під вибухи петард рушила юрба, а літачок знову з глухим деренчанням поршнів пролетів над хвостом процесії. Д'Арраст дивився лише, як віддаляється по вулиці кок, і йому здалося, ніби плечі в того здригаються. Але з такої відстані погано було видно.
Тоді суддя, начальник поліції і д'Арраст рушили порожніми вулицями з зачиненими крамницями і замкнутими дверима до мерії. В міру того як даленіли фанфари й вибухи, місто знов захоплювала тиша, кілька грифів вернулися на свої місця на даху, місця, здавалося, навічно закріплені за ними. Мерія виходила на вузеньку, але довгу вулицю, вулиця вела від одного окраїнного кварталу до церковного майдану. Зараз вона була безлюдна. З балкона мерії, поки сягало око, видно було тільки розбите шосе, поцятковане після недавнього дощу калюжками. Сонце, тепер уже не таке високе, все ще нещадно бомбардувало своїм промінням сліпі фасади будинків по той бік вулиці. Чекали довго, так довго, що д'Арраст через цей нестерпний відблиск сонця на протилежній стіні відчув, як його знов охоплює втома й запаморока. Безлюдна вулиця з порожніми будинками притягувала його і відштовхувала водночас. Знову йому захотілося втекти з цієї країни, згадався той величезний камінь: хай би це випробування скінчилося швидше. Він уже збирався сказати, що піде вниз поспитати, що нового, аж це забамкали всі церковні дзвони. В цю мить на протилежному кінці вулиці зчинилася веремія і з'явився збуджений натовп. Здалеку було видно, як біля ношів товчуться збиті купою прочани й покутники і як вони простують уперед посеред вибухів петард і радісної яси вузькою вулицею. За якусь хвилю вони заполонили її до краю, посуваючись до мерії врозтіч: тут і старі й малі, білі й чорні, всі злилися в одну строкату масу з витріщеними очима й роззявленими ротами, а над цією масою ліс списоподібних свічок з тремтячими, як марево, в гарячому світлі дня вогниками. Та коли вони підійшли близько і здалося, ніби юрма розтікається по стінах — такою сунула хмарою, — д'Арраст побачив, що кока серед них немає. Не вибачившись, він раптово вибіг з балкона й кімнати, збіг сходами й опинився надворі серед грому дзвонів і гуркоту петард. Там йому довелося боротися з радісною юрбою, носіями свічок, невдоволеними покутниками. Він продирався всією своєю масою крізь людський прибій і проклав собі шлях так швидко, що, опинившись на волі позад натовпу в кінці вулиці, заточився і мало не впав. Притулившись спиною до розпеченої стіни, він почекав, поки відхекається. Потім знов рушив уперед. У цю мить на вулиці з'явилася група людей. Перші йшли задки, і д'Арраст побачив, що в центрі юрми простує кок. Кок уже явно вибився з сил. Зупинився, потім зігнутий під тягарем величезного каменя, пробіг трохи підтюпцем, як докери й кулі, тим дрібним швидким алюром бідака, коли нога ставиться на землю всією ступнею. Покутники в стиха-рях, закапаних розтопленим воском і вкритих порохом, підбадьорювали його звідусіль, тільки-но він спинявся.
