Обітнин камінь - Камю Альбер
Відтак обернувся до д'Арраста знов і висловив своє цілковите задоволення з його рішення. "Якщо все склалося так, — сказав він на завершення, — то ми сьогодні повечеряємо у начальника". Але д'Арраст відповів, що друзі запросили його на бал у хижах. "Он як, — промовив суддя. — Я дуже радий, що ви туди підете. Ось побачите, наших людей не можна не полюбити".
Ввечері д'Арраст, кок і його брат сиділи біля вигаслого вогню в тій халупі, яку інженер відвідав уже вранці. Брат начебто не здивувався цій новій зустрічі. По-іспанському він ледве говорив і здебільшого тільки кивав головою. Кок цікавився соборами, потім довго розводився про юшку з чорних бобів. Невдовзі смеркло, і д'Арраст іще бачив кока та його брата, а силуети в глибині хижки ледь міг розгледіти: там сиділи навпочіпки стара жінка і дівчина, яка сьогодні прислуговувала йому вже вдруге. Знизу долинав монотонний хлюпіт річки. Кок підвівся і сказав: "Пора". Вони повставали, але жінки не ворухнулися. Чоловіки вийшли самі. Д'Арраст на мить завагався, потім приєднався до двох братів. Уже зовсім стемніло, дощ ущух. Темно-бліде небо ніби текло. У його прозорій і темній воді низько на обрії починали спалахувати зорі. Майже одразу вони гасли і одна по одній падали в річку, ніби по краплі стікали з неба. Густе повітря пахло водою і димом. Зовсім близько чути було шум безкрайого лісу, хоча дерева стояли нерухомо. Зненацька здалеку загули барабани й почувся спів, спершу ледь чутний, потім лункіший, він усе наближався до них, а далі стих. Незабаром з'явилася вервечка молодих негритянок у білих приталених сукнях з грубого шовку. За ними ступав високий негр у тісно обтягнутій накидці з надітим поверх намистом з кольорових зубів, позаду вільно йшов гурт чоловіків у білих куртках і музик з трикутниками й барабанами, довгастими й куценькими. Кок сказав, що треба до них приєднатися. Халупа, куди вони прийшли, відмахавши берегом кілька сот метрів од останніх хатинок, була велика, порожня й відносно затишна: стіни всередині були обтиньковані, долівка обмазана глкною, дах критий соломою й очеретом, підпертий посередині дерев'яним стовпом. В глибині на маленькому вівтарі, вистеленому пальмовим листям і обліпленому свічками, які ледь освітлювали половину зали, виднілася чудова літографія: святий Георгій, невідпорне чарівний, здолав вусатого дракона. У ніші під вівтарем, оздобленим подрібненою і наклеєною на папір черепашкою, тулилася маленька глиняна статуетка, пофарбована в червоне, — зображення якогось рогатого божка. З лютим виглядом він стискав у руці великого ножа зі срібного паперу. Кок відвів д'Арраста в куток, і вони поставали там біля дверей, спершись плечима на стіну. "Так ми можемо вийти непомітно, нікого не турбуючи", — пробубонів кок. Справді, хатина була напхом напхана людьми, чоловіки й жінки тулилися одні до одних. Ставало жарко. Музики розмістилися обабіч маленького вівтаря. Танцюристи і танцюристки поділилися на два концентричні кола, чоловіки всередині. У центр став чорний розпорядник у червоному плащі. Д'Арраст підпер стіну, згорнувши на грудях руки. Проте розпорядник, розбивши коло танцюристів, підійшов до них і з поважним виглядом сказав кілька слів кокові. "Розплети руки, капітане, — мовив кок. — Ти стискаєш себе й заважаєш зійти духу святому". Д'Арраст слухняно опустив руки вниз. Усе ще тулячись спиною до стіни, він скидався тепер з своїми довгими й важкими руками та ногами, з масивним лискучим від поту обличчям на якогось звіроподібного бога, що вселяє довіру. Високий негр позирнув на нього і, вдоволений, вернувся на своє місце. Одразу ж лунким голосом він завів перші ноти співу, всі підтримали його хором під стукіт барабанів. Кола почали кружляти, кожне в протилежному напрямку, це був незграбний ритмічний танець, схожий скорше на тупцяння, і тільки стегна вихали туди-сюди. Задуха посилювалася. Проте паузи поступово меншали, зупинки ставали чимдалі рідшими, а танець жвавішим.
Високий негр, поки ритм інших танцюристів не сповільнився, не перестаючи сам танцювати, знову розбив кола й підступив до вівтаря. Він узяв склянку води й запалену свічку, вернувся на своє місце й поставив свічку на долівці посеред халупи. Порозливав воду довкола свічки двома концентричними колами, потім знову виструнчився і звів свої шалені очі вгору. Все тіло його напружилося, і він чекав чогось нерухомо. "Святий Георгій іде. Дивись, дивись", — зашептав кок, очі якого вилазили з орбіт. Справді, деякі танцівники, здавалося, вкинулись у транс, але в транс повільний, руки на крижах, в'язкий крок, погляди застиглі й безвиразні. Інші прискорили свій ритм, судомно корчилися й починали вигукувати щось нерозбірливе. Крики робилися все голосніші, а коли злилися в один спільний рев, розпорядник, з усе ще піднятими вгору очима, теж вигукнув якусь довгу й незрозумілу фразу, поки йому стало духу, слова повторювалися ті самі. "Бачиш, — зашепотів кок, — він каже, що він поле битви бога". Д'Арраста вразила зміна в його голосі, він дивився, як кок, похилившись уперед, стиснувши кулаки і втупившись перед себе поглядом, відтворює на місці ритмічне тупцяння інших. Тільки тоді він помітив, що й сам ось уже хвилину, не відриваючи ніг від долівки, танцює всім своїм тілом. Проте барабани раптом застукотіли скажено, і червоний диявол зненацька ніби з цепу зірвався. Очі йому палали, всі чотири кінцівки тільки мелькали круг тіла, він крутився, присівши, на одній нозі, потім на другій, а ритм усе прискорювався, аж нарешті почало здаватися, що він от-от розлетиться на шматки. Та раптом він спинився в розпалі танцю і під грім барабанів оглянув присутніх гордим і грізним поглядом. Одразу ж з темного кутка вискочив танцюрист, укляк і подав навіженому коротку шаблю. Високий негр узяв шаблю, не перестаючи роззиратися круг себе, а потім покрутив Ті над головою. В цю мить д'Арраст помітив, що кок танцює вже разом з іншими. Як він пішов од нього, інженер не бачив. У каламутному червонястому світлі з долівки підіймалася задушлива курява, від цього пороху повітря густішало й липло до шкіри. Д'Арраст відчував, як його поволі змагає втома, дихалося все важче й важче. Він навіть не помітив, звідки у танцюристів з'явилися величезні сигари, не припиняючи танцювати, вони курили їх, їхній незвичайний запах наповнював халупу і трохи п'янив його. Д'Арраст побачив тільки, як повз нього пливе, танцюючи, кок і теж смокче сигару. "Не кури!" — гукнув він йому. Кок щось буркнув, не перестаючи відбивати ритм, і дивився з виразом нокаутованого боксера на стовп посеред зали, по спині його пробігало довге тремтіння. Біля нього, перекочуючи справа наліво свою звірячу фізіономію, безупинно скімлила тлуста негритянка. Зате молоді негритяночки, ті просто вкидалися в найдикіший транс, їхні ноги ніби повростали в землю, і від стіп до голови пробігали по тілу корчі, щораз сильніші в міру того як сягали плечей. Тоді їхні голови метлялися спереду назад, буквально одриваючись од тіла. Водночас усі вони безугавно завили, це був довгий, гуртовий і безбарвний крик, без видимого подиху, без тембру, ніби тіла сплелися своїми м'язами й нервами в один-єдиний виснажливий звук, який дав змогу нарешті заговорити в кожній з них істоті, досі зовсім німій. І перш ніж крик затих, жінки одна по одній почали падати на землю. Чорний розпорядник уклякав біля кожної з них і швидко й судомно стискав їхні скроні своїм чорним м'язистим ручиськом. Тоді вони вставали, заточуючись, верталися до кола в танок, і знов заходились криком, спершу слабким, потім усе голоснішим, знову падали і знову вставали, і ще раз, і ще раз, і так довго, аж поки спільний крик почав слабнути, занепадати і вироджуватися в якесь хрипке скімлення, схоже на гикавку. Д'Арраст, геть виснажений, з затерплими від довгого танцю м'язами на місці, задихаючись від своєї німоти, відчував, як його млоїть. Задуха, курява, сигарний дим, запах людського поту не давали дихати. Він пошукав очима кока: той зник. Тоді Д'Арраст пробрався попід стінкою і сів, перемагаючи млість, навпочіпки.
Коли він розплющив очі, повітря ще не очистилося, проте галас стих. Тільки бубни басовито відбивали свій ритм, і під цей стукіт по всіх кутках халупи тупали ногами гурти танцюристів, запнуті білими шматинами. Проте посеред кімнати, звідки вже зникли склянка й свічка, повільно танцювала громадка чорних дівчат в якомусь напівгіпнозі, пильнуючи, щоб їх не випередив барабанний ритм. З заплющеними очима, проте прямі, як струна, вони легенько погойдувалися навшпиньки туди-сюди, майже на місці. У двох із них, огрядненьких, обличчя були запнуті рафієви-ми ряденцями. Між ними танцювала третя дівчина, висока, ставна, теж переряджена, і д'Арраст раптом упізнав у ній доньку свого господаря. На ній була зелена сукня, на голові мисливський капелюшок з синього серпанку, спереду заломлений, оздоблений мушкетерськими перами, в руці вона тримала зелено-жовтий лук з стрілою, на кінці якої був нахромлений барвистий птах. На її тендітному тілі звільна похитувалася гарненька голівка, іноді закидаючись назад, а на сонному личку залягала якась байдужа й невинна нудьга. За кожною музичною паузою вона заточувалась, як сновида. Лише посилений ритм барабанів був їй за невидиму підпору, біля якої вона виробляла свої пружні арабески, поки знов не спинялася одночасно з музикою, балансуючи, щоб не впасти, і видавала якийсь чудний, пронизливий і воднораз мелодійний пташиний крик. Д'Арраст, зачарований її повільним танцем, дивився на чорну Діану, аж поки перед ним вродився кок. Риси його гладенького обличчя цього разу були спотворені. Очі втратили вираз доброти, і в них відбивалася якась незнана жадібність. Непривітно, ніби він звертався до когось чужого, кок сказав: "Уже пізно, капітане. Вони танцюватимуть цілу ніч і не хочуть, щоб ти тут далі лишався". З важкою як макітра головою д'Арраст підвівся і рушив за коком, а той подався попід стіною до дверей. На порозі кок відступив, притримуючи бамбукові двері, і д'Арраст вийшов. Обернувся назад — кок стояв нерухомо.
— Ходімо. Скоро тобі нести камінь.
— Я лишаюся, — відповів кок незаперечним тоном.
— А як же твоя обітниця?
Кок, не відповідаючи, повільно зачиняв двері, які д'Арраст притримував однією рукою.
