Холістичне детективне агентство Дірка Джентлі - Адамс Дуглас
Свлад чи якось. Свлад Челлі. Ви його пам'ятаєте?
Річард не відразу зрозумів його.
– Свлад? – спитав він. – О, ви маєте на увазі Дірка. Дірк Челлі. Ні. Я не підтримував з ним контакт. Я стикався з ним кілька разів на вулиці, ото й усе. Думаю, він час від часу змінює своє ім'я. А чому ви питаєте?
РОЗДІЛ 5
Високо на скелястому виступі Електричний Монах досі сидів на коні, який тихо, без жодної скарги занепадав духом. З-під свого каптура з грубої тканини Монах не кліпаючи вдивлявся в долину, щодо якої він мав проблему, але ця проблема була для Монаха новою й огидною, бо цією проблемою був Сумнів.
Він ніколи не страждав від сумнівів довго, але коли це траплялося, це терзало саму суть його буття.
День був спекотний. Сонце висіло в пустому, затягнутому серпанком небі та палило сіре каміння та жмутки сухої трави. Ніщо не рухалося, навіть Монах. Але дивні речі починали бурлити в його мозку, як це бувало кожного разу, коли один з пакетів даних, проходячи крізь буфер, потрапляв не за тією адресою.
Але потім Монах почав вірити. Спочатку уривчасто та нервово, а потім зі сліпучим білим полум'ям такої віри, що спопелила всі його попередні вірування, в тому числі й цю дурню про рожевість долини; тепер він вірив у те, що внизу, в долині, приблизно за милю від того місця, де був він, незабаром відчиняться загадкові двері до дивного та далекого світу. Двері, крізь які він зможе пройти. Вражаюча ідея!
Втім, найвражаючим у ній було те, що цього разу він не помилявся.
Кінь відчув, що щось відбувається. Він нашорошив вуха та злегка трухнув головою. Дивлячись так довго на одне й те саме каміння, він впав у подобу трансу та був уже на межі того, щоб і самому повірити, що це каміння рожеве. Він трухнув головою трохи сильніше.
Монах легко смикнув за віжки, вдарив п'ятами, і вони вирушили, обережно обираючи дорогу кам'янистим схилом.
Шлях був складний. Здебільшого схил був укритий сланцем, на якому подекуди чіплялися за своє непевне існування коричнево-зелені рослини. Монах дивився на них без жодної тіні сорому. Тепер він був старшим і розумнішим Монахом, усі дитячи вигадки залишилися позаду. Рожеві долини, столи-гермафродіти – всі вони були природними стадіями, які мав пройти кожний, хто обрав шлях до істинної просвіти.
Сонце сильно пекло їх. Монах витер з обличчя пил з потом і зупинився, нахилившись уперед, на шию коня. Крізь мерехтіння розпеченого повітря він подивився на велику кам'яну брилу, що стояла на дні долини. Монах вважав, а точніше пристрасно вірив усім своїм єством, що саме там, за цією брилою, мають виникнути двері. Він спробував сфокусуватися краще, але дрібні деталі розпливалися в потоках гарячого повітря.
Відкинувшись знову назад, він хотів був штовхнути свого коня, щоб той ішов далі, але раптом помітив дещо досить дивне.
На плоскій скелі поблизу (взагалі-то, вона була так близько, що Монах здивувався, що не помічав її раніше) був великий малюнок. Зображення було грубе, хоча й не позбавлене певної елегантності ліній. Воно здавалося дуже старим; можливо, навіть дуже-дуже старим. Фарба вицвіла, подекуди облупилася, і було важко зрозуміти, чим саме було це зображення. Монах наблизився до картини. Схоже, це була примітивна сцена полювання.
Кілька пурпурових істот з багатьма кінцівками безсумнівно були первинними мисливцями. Вони мали грубі списи й переслідували велику істоту з рогами й панциром, яка, схоже, вже була поранена. Барви були такі вицвілі, ніби їх взагалі не було. Взагалі-то, чітко було видно лише фарбу зубів мисливців, вони сяяли білістю, блиск якої не потьмянів упродовж тисячоліть.
Навіть зуби самого Монаха не були такі білі, хоча він почистив їх цього ранку.
Раніше Монах уже бачив такі малюнки, але тільки на телевізійних зображеннях, а в реальному житті – ніколи. Їх зазвичай знаходили в печерах, де був захист від погоди, бо інакше вони не могли зберегтися.
Монах оглянув уважніше безпосереднє оточення кам'яної стіни та побачив, що хоча це була не печера, малюнки були захищені від дощів і вітру великою брилою, що висіла над ними. Втім, дивно, що малюнки досі цілі. А ще дивнішим було те, що їх досі ніхто не знаходив. Усі такі печерні малюнки були знаменитими, відомими зображеннями, але цей він ніколи не бачив.
Можливо, він зробив драматичне та історичне відкриття. Можливо, якщо він повернеться до міста та повідомить про це відкриття, то його запросять повернутися, дадуть-таки нову материнську плату та дозволять вірити… вірити… у що вірити? Він завмер, кліпнув очима та похитав головою, щоб позбавитися тимчасової системної помилки.
Він опанував себе.
Він вірив у двері. Він мусить знайти ці двері. Ці двері були шляхом до… до…
Ці Двері були Шляхом.
Добре.
Великі літери завжди були найкращим способом дати раду незрозумілим речам.
Він різко розвернув голову коня та погнав його вниз. За кілька хвилин складних маневрів вони досягли дна долини, і він на мить збентежився, виявивши, що тонкий верхній шар пилу на коричневій землі дійсно мав блідий рожево-бежевий відтінок, особливо на берегах повільного поточку мулу (це все, що залишалося в сезон спеки від ріки, яка текла долиною, коли наставали дощі). Він спішився та нахилився, взяв жменю рожевого пилу та дозволив йому висипатися поміж пальцями. Пил був дуже тонкий, м'який і приємний на дотик. Він був такого самого кольору, як його шкіра, можливо трохи блідіший.
Кінь дивився на нього. Монах збагнув – можливо, дещо запізно – що кінь, напевно, потерпає від спраги. Він і сам потерпав від спраги, але намагався не думати про це. Він відстебнув флягу з водою від сідла. Та була жалюгідно легкою. Відкрутивши кришку, він зробив один великий ковток. Потім налив трохи води собі в жменю та запропонував коневі, який випив її жадно та швидко.
Кінь знову подивився на нього.
Монах сумно похитав головою, закрив флягу та сховав її.
Тією маленькою часткою свого розуму, де він зберігав факти та логіку, він розумів, що води надовго не вистачить, а без неї довго не житимуть і вони. Єдиним, завдяки чому він досі міг рухатися далі, була його Віра, яка наразі була Вірою в Двері.
Він обтрусив зі свого старого одягу рожевий пил, а потім випростався та подивився на кам'яну брилу, до якої залишалися лише кілька сотень метрів. Дивлячись на неї, він відчував легку, зовсім крихітну тривогу. Хоча найбільша частина його розуму твердо наполягала на своїй вічній і непохитній Вірі в то, що за скелею будуть Двері, і ці Двері будуть Шляхом, крихітна частка його мозку – та сама, яка розуміла про флягу з водою – не могла не згадати минулі розчарування й видавала дуже слабке але дуже наполегливе попередження.
Якщо він вирішить не йти і не дивитися на Двері власними очима, він зможе вірити в них вічно. Це стане сенсом усього його життя (якого вже небагато залишилося, – сказала та крихітна частина його мозку, що розуміла про флягу).
А з іншого боку, якщо він піде виказати свою повагу Дверям, а їх там не буде… Що тоді?
Кінь нетерпляче заіржав.
Відповідь, звісно, була дуже проста. Він мав цілу плату з мікросхемами для вирішення саме цієї задачі; взагалі-то, це була основа його функціонування. Він продовжуватиме вірити, попри всі наявні факти, бо в чому, як не в цьому, полягає сенс Віри?
Там усе одно будуть Двері, навіть якщо не буде дверей.
Він опанував себе. Там у будь-якому випадку будуть Двері, і він мусить іти до них, бо Двері – це Шлях.
Він не став сідати верхи, а повів коня за собою. Дорога до Шляху не довга, і він має з'явитися перед Дверима смиренним.
Він ішов, мужньо розвівши плечі, з урочистою повільністю. Він наблизився до скелі. Він дійшов до неї. Він повернув за неї. Він подивився.
Там були Двері.
Треба зауважити, що коня це неабияк здивувало.
Монах упав на коліна, відчуваючи благоговіння та збентеження. Він так добре морально приготувався до розчарування, яке було його звичною долею (хоча він сам ніколи б цього не визнав), що був абсолютно неготовий до цього. Він дивився на Двері зі щирою системною помилкою.
Це були такі двері, яких він досі ніколи не бачив. Усі відомі йому двері були великими, посиленими сталлю, щоб оберігати всі ті відеомагнітофони та посудомийки, що були за ними, а ще й Електричних Монахів, що були потрібні, щоб вірити в усе те.
А ці двері були прості, дерев'яні та маленькі, розміром приблизно як він. Двері розміром з Монаха, пофарбовані в біле, з єдиною, трохи ушкодженою латунною ручкою, що була на одному з країв. Вони були прямо в скелі, без жодного пояснення свого походження та призначення.
Не розуміючи, звідки в нього така зухвалість, бідолашний переляканий Монах підвівся на тремтячі ноги та нервово пішов до дверей, ведучи за собою коня. Він підійшов до них і доторкнувся. Те, що при цьому не спрацювала жодна сигналізація, налякало його так сильно, що він аж відстрибнув. Він ще раз доторкнувся до них, цього разу рішучіше.
Він дозволив руці повільно спуститися до ручки… Знову жодного сигналу тривоги. Він зачекав, щоб переконатися, а потім дуже обережно повернув ручку. Він відчув, як спрацював механізм. Він затамував подих… Нічого. Він потягнув двері до себе, і вони легко відчинилися. Він зазирнув усередину, але після пустельного сонця там було так темно, що він не зміг нічого побачити. Зрештою, мало не помираючи від подиву, він зайшов, тягнучи за собою й коня.
Кілька хвилин по тому чоловік, що сидів, прихований сусідньою скелею, припинив втирати пил у своє обличчя, підвівся, розім'яв руки та ноги й пішов назад до дверей, обтрушуючи на ходу свій одяг.
РОЗДІЛ 6
В оазі Ксанаду зеленій
Палац поставив Кубла Хан.[4]
Читець, вочевидь, належав до тих людей, що вважали, ніби серйозність і величність поеми найкраще передаються, якщо виголошувати її дурним голосом. Він ширяв і кидався на слова зверху, доки не здавалося, що вони ховаються або тікають від нього.
Там води Альф струмить священні
Через печери нескінченні
В підземний океан.
Річард розслабився, відкинувшись на спинку стільця. Ці слова були йому дуже добре знайомі, бо їх не міг не знати жоден випускник Коледжу святого Цедда.
До зв'язку Колріджа з Коледжем тут ставилися дуже серйозно, навіть попри добре відому схильність цього митця до певних фармацевтичних препаратів, саме під впливом яких цей його найкращий твір і був складений уві сні.
Повний рукопис зберігався в сховищі коледжської бібліотеки, і саме з нього читали цю поему з регулярної нагоди Вечері Колріджа.
Оперезали мури, вежі й шпилі
Землі чотири на чотири милі.
Там від буяння пишного садів
Лилися всюди аромати ніжні,
Між ясно-смарагдових берегів
В'юнилися поточки свіжі.
Були ліси одвічні, наче гори,
І сонячні галявини прозорі.
Річарду стало цікаво, чи довго це триватиме.