Знаменитий детектив Блюмквіст - Ліндгрен Астрід

Коли не заглушити того шурхоту ще гучнішими звуками з другого боку.

Професор бере на себе відповідальність за ті звуки. Він починає кричати, лаятися, тупотіти ногами. Нехай пілот подумає, що він збожеволів, — бо й справді диво, що він таки не збожеволів.

Від першого гучного крику полоненого пілот здригається. З несподіванки він лякається, а тоді лютує, що злякався.

— Стули пащеку! — каже він з якоюсь дивною чужинецькою вимовою. Він добре не знає шведської, але принаймні цей вислів йому відомий.

— Чуєш, стули пащеку! — каже він, і через дивну чужинецьку вимову ці слова в його устах звучать доволі добродушно.

Але професор горлає і тупає ногами ще дужче.

— Я лаятимуся, скільки захочу! — кричить він і тієї хвилини відчуває, що йому справді добре трохи покричати й потупати ногами. Це заспокоює його напружені нерви.

— Чуєш, стули пащеку, — знов каже пілот, — а то я роз'юшу тобі носа!

Але професор кричить далі, а внизу у воді швидко й методично орудує ножем Калле. Перед ним лівий понтон літака, і він раз по раз штрикає в нього ножем, заганяє його в гуму всюди, куди тільки може досягти. Крізь маленькі дірочки починає просочуватися вода. Калле задоволений своєю роботою.

"Так, так, ви б знайшли, де застосувати легкий непробивний метал, коли на те пішлося", — думає він, пливучи назад під помостом пристані.

— Чуєш, стули пащеку! — ще раз каже пілот, так само добродушно.

І цього разу професор слухається його.

18

Вівторок, перше серпня, шоста година ранку. Сонце осяває острів Кальвен, синє море, квітучий верес, траву, мокру від роси. Єва-Лотта стоїть у кущі і блює. Невже її ціле життя нудитиме, коли вона згадуватиме цей ранок? Бо вони ніколи його не забудуть, ні вона, ні її друзі, що були з нею на цьому острові.

А все через постріл. Десь серед лісу хтось вистрілив. Десь далі, досить далеко від них. Але в ранковій тиші він озвався гучною, зловісною луною, і той звук ударив у барабанні перетинки так гостро й болісно, що її занудило і вона пішла в кущі й виблювала.

Невідомо, в кого влучила та куля. Вони тільки знали, що десь у лісі були Расмус і Ніке, а з ними лиходії, які мали зброю. І нічого не можна було вдіяти. Лише чекати, не знаючи до пуття, чого саме. Сподіватися на щось, на що завгодно, аби лише воно змінило це нестерпне становище. Чекати цілу вічність! Здавалося, що цьому ніколи не буде кінця. Що так буде завше — ранній ранок над довгою пристанню, літак, що погойдується на воді, маленька плиска, що дріботить лапками серед купин з кущами вересу, червоні мурашки, що лазять по камені за кущами, де вони лежать долілиць і чекають. А там, у лісі, немає нічого, крім тиші. Невже справді так триватиме вічно?..

Андерс має дуже добрий слух, і він перший чує якийсь звук.

— Я щось чую, — каже він. — Наче пливе моторний човен!

Єва-Лотта й Калле також дослухаються. Справді десь із моря долинає ледь чутне торохтіння. В цих порожніх шхерах, наче забутих від Бога і людей, те легеньке торохтіння мотора — перший звук, що долинає до них із зовнішнього світу. За п'ять днів, що вони пробули на цьому острові, тут не з'явилася жадна людина, жаден моторний човен, навіть жадна маленька пласкоденка з рибалкою, який ловить окунів. Але тепер десь у затоці пливе моторний човен. Може, сюди? Хтозна. Тут багато заток і проток, є тисячі можливостей, що цей човен пливе у зовсім інший бік. Але якщо він пропливатиме близько, то чи не можна вибігти на пристань і закричати з усієї сили: "Пливіть сюди, пливіть сюди, поки не пізно!" А що, коли в човні прогулюється веселе товариство, яке помахає їм руками і попливе собі далі, й гадки не маючи наблизитись і поцікавитися, про що йдеться?

З кожною хвилиною їм дедалі важче витримувати цю напругу й непевність.

— Після цього ми вже ніколи не будемо нормальними людьми, — каже Калле.

Єва-Лотта й Андерс не слухають його. Вони нічого вже не сприймають, крім торохтіння човна в морі. Воно наближається. Невдовзі вони вже бачать човен, ще ген-ген далеко. Тобто човни — їх щонайменше два!

Але і з лісу хтось з'являється. Це Петерс. А за ним, наступаючи йому на п'яти, — Блюм і Сванберґ. Вони мчать до літака, наче йдеться про їхнє життя. Мабуть, вони також чують торохтіння моторних човнів, і їх бере страх. Ніке й Расмуса не видно. Може, це означає… ні, вони не мають сили думати, що це означає! Вони не зводять очей із Петерса. Тепер той уже коло літака і влазить у кабіну до професора. Для Блюма і Сванберга, мабуть, немає місця. Бо чутно, як Петерс гукає їм:

— Сховайтеся тим часом у лісі! Ввечері вас заберуть!

Пропелер шурхотить. Літак починає рухатися по воді вперед і назад, і Калле боляче закусує губи. Зараз буде видно, чи вдався його саботаж, чи ні.

Уперед і назад. Уперед і назад на воді. Але знятися літак не може. Він важко перехиляється на лівий бік. Перехиляється дедалі нижче і врешті перекидається.

— Ура! — вигукує Калле, забувши про все. Але згадує, що там є й професор та ще й із зв'язаними руками, і його охоплює тривога. Адже літак тоне!

— Ходімо! — кричить він Єві-Лотті й Андерсові.

І вони вибігають із кущів, невеличке здичавіле військо, що так довго лежало в засідці.

Літак затонув у затоці. Його вже не видно. Та на воді плаває троє людей. Вони занепокоєно рахують: так, їх троє.

І раптом з'являються моторні човни. Моторні човни, про які вони встигли забути. І… О Боже, хто це стоїть на прові в одному з них?

— Дядьку Б'єрку! Дядьку Б'єрку! Дядьку Б'єрку!

Вони так кричать, що в них мало не лопають голосові зв'язки.

— Ох, це ж дядько Б'єрк, — схлипує Єва-Лотта, — любий дядько Б'єрк, як добре, що він тут!

— І привів із собою стільки поліції! — і собі кричить Калле. Він не тямиться з радощів — такий тягар звалився з них!

У затоці кипить, мов у казані. Вони бачать тільки мигтіння поліційних мундирів, бачать рятувальні кружала, що їх кидають у воду, і людей, яких витягають із води. Принаймні вони бачать витягнених двох. А де ж третій?

Третій пливе до берега. Видно, не хоче нічиєї допомоги. Думає врятуватися сам. Один із моторних човнів женеться за ним. Але він чимало випереджає того човна.

Ось він досягає пристані. Чіпляється за неї, вилазить нагору і щодуху біжить, хляпаючи мокрими штаньми, просто туди, де ховаються Андерс, Єва-Лотта й Калле. Вони знов залізли за кущі, бо той, хто біжить, доведений до розпачу, і вони бояться його.

Тепер він уже біля самих них, і вони бачать його очі, сповнені люті, розчарування й ненависті. Але сам він нічого не бачить, не бачить маленького бойового загону за кущами. Не знає, що його найлютіші вороги так близько. Та саме як він пробігає поряд, шлях йому перетинає тонка кістлява хлоп'яча нога. І він із прокльонами летить стрімголов додолу серед купин, зарослих вересом. І на нього накидаються його вороги, всі троє разом. Вони лежать на ньому, тримають його за руки й за ноги, притискають до землі йому голову і кричать так, що аж луна котиться:

— Дядьку Б'єрку! Дядьку Б'єрку, поможіть нам!

І дядько Б'єрк поспішає їм на допомогу. Ще б пак. Він ніколи не підводить своїх друзів, відважних лицарів Білої Троянди.

А серед лісу лежить горілиць на мохові чоловік, а біля нього сидить маленький хлопчик і плаче.

— Дивися, Ніке, в тебе йде кров, — каже Расмус.

На сорочці в Ніке червона пляма, і вона швидко збільшується. Расмус показує на неї брудним пальчиком.

— Пхе, ляпало, який він дурний, той Петерс! Він стріляв у тебе, Ніке?

— Так, — відповідає Ніке кволим, трохи дивним голосом. — Так, він стріляв у мене… але ти не плач через це… головне, що ти врятуєшся!

Він, убогий, простодушний моряк, лежить там і думає, що прийшла його смерть. І радий. Він наробив стільки дурниць за своє життя і радий, що останній його вчинок справді добрий. Він урятував Расмуса. Він сам ще не знає, лежачи там, чи воно справді так, але принаймні знає, що намагався врятувати його. Знає, що біг, поки його серце роздулося, мов ковальський міх, і він відчув, що більше не витримає. Знає, що міцно тримав Расмуса в обіймах, поки його досягла куля і він упав. А Расмус побіг, як сполохане зайченя, і сховався. Але тепер воно, те зайченя, знов повернулося до Ніке, а Петерс зник. Раптом дуже заквапився і втік. Видно, побоявся лишитися й пошукати Расмуса. Тож тепер вони самі, Ніке і цей маленький хлопчик, що сидить поряд із ним і плаче, єдиний, до кого Ніке за ціле своє життя так прихилився. Ніке й сам не знає, коли воно почалося… може, вже першого дня, коли він зробив Расмусові лука і той із вдячності обняв його за шию і сказав:

— Я думаю, що ти добрий, любий Ніке!

Але тепер Ніке дуже стурбований, як йому відіслати звідси Расмуса — назад до решти дітей? Щось, мабуть, сталося там біля пристані. Літак і досі не знявся, та й моторний човен щось означає. Щось наче підказує Ніке, що ця страшна історія закінчується і Петерсові також настає кінець, так само як і йому. Ніке задоволений. Усе буде добре, аби тільки Расмус зараз повернувся до свого батька. Мала дитина не повинна сидіти сама в лісі й дивитися, як хтось помирає. Ніке хоче уберегти від цього свого приятеля, але не знає, як це зробити. Він не може сказати йому: "Тобі треба йти, бо старий Ніке помирає і хоче залишитися сам… лежати тут на самоті й радіти, що ти знов вільний, щасливий хлопчик, який може гратися своїм луком і своїми човниками, які зробив тобі з кори Ніке".

Ні, так не можна сказати! Та ще й Расмус обіймає рукою його шию і ласкаво мовить:

— А тепер ходімо, Ніке, ходімо звідси! Ходімо до мого тата!

— Ні, Расмусе, — кволим голосом відповідає Ніке. — Я не можу йти, не подужаю, розумієш, мені доведеться лишитись. Але ти йди сам… я хочу, щоб ти пішов!

Расмус відкопилює спідню губку.

— А от я й не піду, — рішуче каже він. — Я почекаю, поки й ти підеш зі мною. Отак!

Ніке мовчить. Він уже не має сили, та й не знає, що сказати. А Расмус тицяє носиком у його щоку й шепоче:

— Бо я тебе дуже, дуже люблю!

І Ніке плаче. Він не плакав відтоді, як був дитиною. А тепер плаче. Тому що він дуже стомлений і тому, що це вперше хтось каже йому такі слова.

— Невже, — схлипує Ніке, — невже ти любиш кіднапера?

— Люблю, я думаю, що кіднапери добрі, — запевняє його Расмус.

Ніке збирається на силі й мовить:

— Расмусе, тепер ти повинен зробити так, як я скажу.