Знаменитий детектив Блюмквіст - Ліндгрен Астрід

Вони біжать, хоч чують з вікна суворий голос інженера Петерса. Він гукає їм:

— Стійте, а то стрілятиму!

Та вони вже не здатні зважувати, що можна робити, а чого не можна. Вони просто біжать далі, хоч мали б зрозуміти, що йдеться про їхнє життя. Вони біжать, біжать, і їм здається, що серця в них ось-ось вискочать із грудей.

Вони знов чують тупіт ніг позад себе, що невблаганно наближається, — чи є десь на світі місце, щоб сховатися від того жахливого тупоту і його луни серед ночі, несамовитого тупоту, що відлунюватиме в їхніх снах, доки вони й житимуть?

Хлопці біжать униз до міста. Воно недалеко, та їм уже не стає сили. А переслідувачі вперто наближаються. Порятунку немає, все пропало, за мить їх спіймають!

І враз вони помічають його! Помічають обидва. Перед ними перший вуличний ліхтар, і його світло падає на добре знайому їм високу постать у поліційній формі.

— Дядьку Б'єрку, дядьку Б'єрку, дядьку Б'єрку!

Вони кричать так, як кричать люди на кораблі, що тоне в морі, і дядько Б'єрк застережливо махає їм рукою: мовляв, хіба можна зчиняти серед ночі такий галас!

Він рушає їм назустріч і не здогадується, що саме тепер він їм дорожчий за рідну матір.

Калле кидається до Б'єрка, хапаючи ротом повітря, і обіймає його.

— Дядьку Б'єрку, дядьку Б'єрку, арештуйте тих негідників!

Він обертається й показує пальцем у бік переслідувачів. Але тупоту ніг уже не чути. Наскільки очі бачать у темряві, не видно жадної душі. Калле зітхає — він сам не знає, чи з полегкості, чи з розчарування. Він розуміє, що не варто ловити кіднаперів тут, у місті. І водночас розуміє й інше: він не може розповісти дядькові Б'єрку, про що йдеться. "Я не зважуся вплутувати поліцію, поки Расмус не буде в безпечному місці", — чітко сказав професор. Петерса поглинула темрява. Він тепер напевне поспішає до своєї машини, яка швидко відвезе його назад на острів — і до Расмуса! Ні, не можна вплутувати поліцію, не можна діяти всупереч волі професора. Навіть коли в глибині душі тобі здається, що так, може, було б найрозумніше.

— Он як, знаменитий детектив знов полює на когось, — сміючись, каже дядько Б'єрк. — То де ж ті твої негідники, Калле?

— Вони втекли, — важко дихаючи, пояснює Андерс, і Калле застережливо наступає йому на ногу.

Але міг би й не застерігати. Андерс знає, що, коли йдеться про злочинців, він повинен давати слово Калле.

Калле обертає все в жарт, і дядько Б'єрк відразу заводить мову про інше.

— Гарні ж ви хлопці, хоч куди, — каже він. — Я вранці, Калле, зустрів твого батька, і, як ти можеш собі уявити, він був дуже сердитий. І вам не соромно тікати з дому? Добре, що хоч повернулися вчасно.

— Ні, ми ще не повернулися, — каже Калле. — Ще ні.

12

Якби хтось уночі йшов повз бакалійну крамницю Віктора Блюмквіста, то подумав би, що туди вдерлись якісь злодії. Хтось за прилавком присвічував ліхтариком, і тоді крізь щілини у віконницях можна було помітити, що там рухалися дві тіні.

Але нікому туди не стелилася дорога, і двох тіней ніхто не примітив. Бакалійник Блюмквіст та його дружина, що спали нагорі саме над крамницею, також нічого не почули. Бо ті тіні були мастаки рухатися нечутно.

— Я хочу ще ковбаси, — мовив Андерс із напханим ротом. — Ще ковбаси і ще сиру.

— Бери собі сам, — сказав Калле. Він не мав коли з ним панькатися, бо напихав свого власного рота.

Вони не могли наїстися. Краяли товсті скибки вудженої шинки і з'їдали. Відтинали чималі шматки найкращої ковбаси і з'їдали. Відрізали товсті окрайці хліба і з'їдали. Розгортали з блискучого паперу трикутні сирки і з'їдали. Засовували жмені в коробку з родзинками і з'їдали. Брали з таці з ласощами шоколадні тістечка і з'їдали. Вони їли, їли і їли, це була в їхньому житті трапеза з трапез, якої вони ніколи не забудуть.

— Одне я знаю напевне, — нарешті сказав Калле, — що довіку не візьму більше в рот чорниць.

Потім він, задоволений і наїдений по саму зав'язку, піднявся сходами на другий поверх. Труднощі полягали в тому, що треба було оминати ті східці, які рипіли, бо його мати з роками розвинула в собі дивовижну здатність прокидатися від того рипіння, коли причиною його був Калле, — надприродне явище, яким варто було б докладніше зацікавитися психологам, здавалося Калле.

А саме тепер він не хотів будити ні матері, ні батька. Він лише хотів узяти свій наплечник, спальний мішок і дещо інше зі спортивних речей. А якби його батьки прокинулися, то довелося б витрачати надто багато часу на пояснення.

Але з плином років у Калле також розвинулася здатність оминати рипучі східці, і він, навантажений усім потрібним, щасливо повернувся до Андерса, що чекав у крамниці.

О пів на четверту вранці мотоцикл із пристойною швидкістю рушив у дорогу, що, звиваючись, вела до моря.

На прилавку в бакалійній крамниці Віктора Блюмквіста лежав клапоть білого пакувального паперу з таким повідомленням:

"Любий тату, можете не давати мені платні за цей місяць, бо я взяв:

1 кілограм ковбаси

1 кілограм сосисок

1,5 кілограма вудженої шинки

10 штук сирків, ви знаєте, яких

4 хлібини

0,5 кілограма масла

1 коробку сірників

10 шоколадок тих, що по 50 ере

десятилітрову каністру бензину з гаража

2 пачки какао

2 пачки сухого молока

1 кілограм цукру піску

5 пачечок жувальної гумки

10 коробок сухого спирту

і, можливо, ще щось, чого я цієї хвилини не пригадую. Я розумію, що ви сердиті, але якби ви знали, що сталося, то я певен, що ви не сердилися б. Будь ласка, скажіть дядькові Лісандерові та Андерсовому батькові, щоб вони не хвилювалися. І прошу вас, не сердьтеся, я, може, не завше був добрим сином, ну, краще на цьому скінчити, а то я зараз заплачу.

Щире вітання мамі.

Калле.

Ви ж не сердитеся, правда?"

Тієї ночі Єва-Лотта спала неспокійно і прокинулася з прикрим відчуттям, що має статися щось неприємне. Вона хвилювалася за Калле й Андерса — як їм повелося і що вийшло з професоровими паперами? Її мучила невідомість, і вона поклала собі напасти на Ніке, тільки-но він принесе сніданок. Та коли Ніке врешті з'явився, він здався їй таким сердитим, що вона трохи завагалася. Расмус весело прощебетав йому: "Доброго ранку", — але Ніке не звернув на нього уваги, а підійшов просто до Єви-Лотти.

— Чортеня! — з притиском сказав він.

— Що сталося? — спитала Єва-Лотта.

— Ти брешеш! Як тобі не соромно! — мовив він. — Хіба ти не сказала шефові, як він допитував тебе, що ти була сама позавчора вночі, коли залізла в машину?

— Ти хочеш сказати, як ви викрали Расмуса? — спитала Єва-Лотта.

— Ну так, як ми… тьху, хай тобі чорт, — вилаявся Ніке. — Не сказала хіба, що ти була сама, га?

— Ну, сказала.

— І збрехала, — мовив Ніке.

— Чому? — спитала Єва-Лотта.

— Чому? — перекривив її Ніке, почервонівши з люті. — А тому! З тобою були ще два хлопці, признайся!

— Так, уяви собі, що були, — задоволено відповіла Єва-Лотта.

— Так, то були Андерс і Калле, — пояснив Расмус. — Бо вони разом із Євою-Лоттою належать до лицарів Білої Троянди. І я також стану Білою Трояндою, ось побачиш!

Та Єва-Лотта раптом похолола зі страху. Чи не означають слова Ніке, що Андерса й Калле спіймано? В такому разі все пропало. Єва-Лотта розуміла, що їй треба дізнатися про це негайно, вона більше ні хвилини не витримає непевності.

— А звідки ти знаєш, що зі мною хтось був? — спитала вона, з усієї сили намагаючись удавати байдужу.

— Знаю, бо ті прокляті шмаркачі поцупили папери, що були потрібні шефові. Поцупили просто з-під носа в нас, — відповів Ніке, злісно втупивши в неї очі.

— Ура! — вигукнула Єва-Лотта. — Ура, ура!

— Ура! — й собі крикнув Расмус. — Ура!

Ніке обернувся до Расмуса, і в очах у нього проглянув смуток, смуток і тривога.

— Так, кричи, кричи, — сказав він. — Але я думаю, що тобі скоро перехочеться кричати "ура". Коли вони з'являться й повезуть тебе за кордон.

— Що ти сказав? — перелякалася Єва-Лотта.

— Сказав, що вони з'являться й повезуть Расмуса за кордон. Завтра ввечері прилетить літак і забере його.

Єва-Лотта судомно ковтнула клубок у горлі. Потім закричала, прискочила до Ніке з кулаками й почала бити його.

— Сором, сором! Ох, які ви мерзенні, гидотні старі кіднапери! — кричала вона.

Ніке не боронився. Дозволив їй бити його. Просто сидів і здавався дуже втомленим. Бо ж тієї ночі і він мало спав.

— Якби ті чортові хлопці не пхали були носа не в своє діло, — нарешті сказав він, — шеф отримав би папери, через які зчинив стільки галасу, і не було б цієї біди!

Расмус тим часом устиг обміркувати слова Ніке про те, що він полетить за кордон. Він зважував, котра з двох можливостей, що випадали йому, цікавіша: летіти літаком чи стати Білою Трояндою? І, подумавши, зробив свій вибір.

— Ні, — мовив він, — я не полечу за кордон, бо хочу стати Білою Трояндою.

Він виліз на коліна до Ніке й докладно розповів йому, як цікаво належати до Білих Троянд. Розповів і про бойовий поклик, і про те, як вони скрадаються ночами та б'ються з Червоними Трояндами. Важливо було, щоб Ніке зрозумів усю велич дивовижного, багатого на пригоди життя Білих Троянд. Тоді він переконається, що йому, Расмусові, не можна їхати за кордон.

Та коли він скінчив, Ніке лише похмуро похитав головою і сказав:

— Ні, Расмусе, ти ніколи не станеш Білою Трояндою. Тепер уже запізно.

Расмус зсунувся з його колін, відійшов від нього і сказав:

— Пхе, ляпало, який ти дурний. Я напевне стану Білою Трояндою!

Ніке рушив до дверей. Хтось покликав його знадвору.

Расмус побачив, що Ніке йде, і зрозумів, що треба поквапитися, коли він хоче встигнути почути відповідь на те, що його цікавило.

— Ніке, а якщо плюнути з літака, то скільки мине часу, поки слина долетить до землі? — спитав він.

— Не знаю, — поважно відповів Ніке. — Спробуєш сам вирахувати завтра ввечері.

13

Єва-Лотта сиділа на канапі й думала. Покусувала пасмо волосся й розпачливо думала. І прийшла до висновку, що надії немає. Як вона, замкнена в цій клітці, змогла б не дати їм посадовити Расмуса в літак і вивезти за кордон? І які підступні плани снує той Петерс? Мабуть, вирішила Єва-Лотта, він, втративши надію заволодіти паперами, надумав змусити професора ще раз зробити всі ті розрахунки, а отже, хотів забрати його з собою до якоїсь закордонної лабараторії. А Расмуса взяти як заручника. Бідолашний хлопчик, досі йому ніхто не робив нічого поганого, та що буде, коли він опиниться серед зграї бандитів за кордоном? Єва-Лотта уявила собі, як професор сидить за столом і робить винаходи, а лютий в'язничний наглядач замахується нагайкою на Расмуса і кричить його батькові: "Винаходь, а то…"

Це було страшне видиво, і Єва-Лотта стиха застогнала.

— Чого ти скімлиш? — запитав Расмус.