Серед дикунів Нової Гвінеї - Миклухо-Маклай Микола

Тип людей нічим особливим не відрізнявся від типу моїх сусідів. Костюми чоловіків були зовсім такі ж, як у людей Білі-Білі; заміжні жінки закривали груди, одягаючи на шию торбу, що спускалася до пояса. У дівчат одяг скидався на легкий костюм дівчаток Білі-Білі, тобто, крім невеликих китиць з тороків попереду й позаду, кілька рядів ниток, нанизаних черепашками й собачими зубами, висіло, спускаючись півколом, по боках сідниць. Взагалі тутешні тубільці носили багато прикрас з черепашок. Це селище також головне місце виробу великих прикрас, які тубільці носять на грудях, так званих "сюаль-боро", що дуже ціняться скрізь на березі Маклая. Мені хотілося придбати один екземпляр цієї прикраси, і я запропонував великого ножа та багато всякого дріб'язку в обмін за сюаль-боро, але цього виявилося не досить: додавши ще ножа, я, нарешті, одержав бажане. Скрізь валялися великі черепашки, з яких виточують сюаль-боро; тут же лежали великі точильні камені, на яких виточують ці прикраси. На жаль, я не бачив, як саме їх виробляють. Сила горіхів кенгара лежало в лушпинні на матах. Горіхи виставляють отак на два або на три дні на сонце, після чого м'ясиста оболонка їх стає дуже м'яка, і горіхи легко від неї відокремлюються.

Хоч селище було велике, однак ні його майданчик, ні хатини не тримають тут у чистоті. Тубільці також не здалися мені особливо охайними. Цю ніч я волів спати в гамаці, підвішеному між деревами поблизу берега моря. Стіл, складаний стілець, висяча над столом лампа, а потім вечеря і чай – все це було рядом сюрпризів, і подив жителів селища Сінгор, які бачили білого та його обстановку вперше в житті, дедалі збільшувався.

На втіху мені, подив їх виявлявся не шумно, а обмежувався (я навмисно уважно спостерігав за виразом їх облич) вкладанням одного або двох пальців у рота та прицмокуванням язиком, причому деякі прикладали собі до носа стиснутий кулак лівої руки. Одне слово, невтаємниченому європейцеві, який побачив би ці дивні жести тубільців, ніяк не спало б на думку, що вони являють собою вираз подиву. Особливо лампа, світло якої я міг посилювати й зменшувати на бажання, невимовно захопила всіх. Так само неабияк здивувало їх, що Маклай запиває "інгі" гарячою водою.

Натовп не розходився доти, доки Сале не прибрав усе зі столу і я, зробивши записи в щоденнику, не зняв черевиків та гамаш і не вліз у ліжко. Тоді з'явився Сале і оголосив через Каїна, що зараз погасить лампу. Це, нарешті, змусило тубільців піти геть. Вони повели Каїна з собою, сподіваючись, мабуть, дізнатися від нього про багато чого, що вони бачили коло мого бівуаку й що лишилося для них загадковим.

Піщаний берег коло Сінгора складався, власне, з великого гравію та дрібного дикого каменю, так що всю ніч море розбивалося з великою силою об кам'яний вал, і шум від хвиль, що набігали й відкочувалися, був дуже великий і не раз будив мене протягом ночі. Я прокинувся, коли вже зовсім розвиднілось, і подивився на годинника: було пів на сьому. Подивився навколо – жоден з моїх людей ще не встав; усі вони міцно спали. Не бажаючи довго чекати сніданку, я вирішив підняти їх усіх одним заходом, вистріливши з двостволки, яку я привіз для полювання. Важко описати, як швидко скочили мої люди й почали запевняти мене, що оглухли на одне вухо. Я їх заспокоїв і сказав, щоб вони швидше допомогли Сале розводити вогонь та готувати сніданок для всіх. Мій постріл притягнув увагу жителів селища, які прибігли дізнатися, що сталося. Каїн скористувався ним випадком і сердито накинувся на бідних жителів Сінгора.

"Як це, – зарепетував він, – Маклай тамо боро-боро, каарам тамо, тамо рус приїхав сам у Сінгор, а ці люди не принесли ще ні свині, ні поросяти, ні навіть аяну".

Каїн так розійшовся, що погнав усіх назад у селище. За п'ять хвилин стали з'являтися з селища тубільці; хто з аяном, хто з куркою, хто з поросям, з бананами та торбами горіхів кенгара. Двоє прийшли сказати, що свині вже розбіглись, і їх можна буде зловити тільки ввечері, коли вони повернуться в селище. Поки тривали всі ці розмови, дві з принесених курей випурхнули з рук тубільців, що тримали їх, і на березі відбулась у великій мірі курйозна гонитва за курми. Вона кінчилася тим, що кури зникли в лісі й були принесені тільки через якийсь час, обидві пронизані стрілами. Порода курей тут дуже маленька, і вони зберегли всі звички напівдикої птиці.

Після сніданку я пішов подивитися селище і побачив, що за ним на південний схід море утворює досить величеньку, хоч і мілку, бухточку з численними кораловими рифами. На протилежному миску лежало друге велике селище – Телят – мета моєї екскурсії. Це мене прикро здивувало, бо я знав, що ніякими обіцянками або подарунками мені не вдасться умовити моїх супутників рушити далі цієї місцевості; а мандрівка в тубільних пірогах, з тубільними перекладачами, завдяки яким мене скрізь чекав добрий прийом, була мені до вподоби. За допомогою бінокля я міг розглянути кілька селищ, розміщених навколо бухти.

Я вирішив переправитись у селище Телят, що можна було зробити досить зручно навіть за допомогою весел, бо в цей день на морі панував майже мертвий штиль.

Мої люди з Білі-Білі були незадоволені, що я лишив людям Сінгора велику свиню, яку мені обіцяли; вони заспокоїлися, коли я заявив, що вони можуть узяти її від мого імені під час наступних відвідин цього селища, з'їсти її на місці або одвезти в Білі-Білі. Сале, як магометанин, не їв свинини і поставився до цього подарунка байдужісінько. Коли ми під'їхали до одного з селищ у бухті, нам назустріч виїхало кілька пірог, гадаючи, що ми люди з островів Тіари (архіпелаг Задоволених людей). З цим островом тутешні жителі мають постійні стосунки, живучи на ньому інколи по кілька місяців, а жителі Тіари також приїжджають сюди в гості на довгий час. Коло дальшого селища – Аврай – ми зайшли за риф, що тягнувся геть аж до самого селища Телят. Коли наші ванги були витягнуті на берег, я наказав вибрати з них усі мої речі, бо вважав, що, живучи в селищі, мені зручніше буде бачити щоденне життя тубільців і мати їх напохваті для постійного спостереження. Дарем, або буамбрамра, для такого великого селища, як Телят, являв собою досить невелику будівлю і був, як я дізнався, на великий мій подив, єдиним даремом у всьому селищі. А втім, для мене одного цей дарем був досить великий.

Поки переносили мої речі, я побачив серед людей, що обступили мене, першого зовсім сивого папуаса, тобто такого, в якого все волосся, геть аж до одної волосинки, було біле. У половини чоловіків, яких я знав, волосся було чорне з сивизною; в деяких було чимало сивих волосинок, але в цієї людини все волосся на голові й борода були зовсім білі. Тубільці тут звичайно ховають сивизну, раз у раз насичуючи і мастячи собі волосся чорною фарбою (куму) і висмикуючи сиві волосинки з усів та бороди; цей же старий, навпаки, немовби пишався своєю білою головою і не тільки не мастив її ніякою фарбою, але навіть тримав її досить чисто. Я спершу подумав, що маю діло з випадком альбінізму, та, оглянувши старого ближче, я побачив, що він сивий від старості, а не від чогось іншого. Через Каїна я спитав його, чи бачив він будь-коли білу людину і чи чув що про білих людей. Він не запинаючись відповів "ні" на перше питання; на друге ж сказав, що люди йому оповідали про Маклая, який живе у Бонгу та Білі-Білі.

Переконавши старого, що я і є саме той Маклай, про якого він чув, я подарував йому ножа, на велику заздрість іншим, і дав велику порцію тютюну. Подарований старому ніж справив дивне враження: всім тубільцям зненацька захотілося мати по ножу, але через те що в них не було ні зовсім сивого волосся, ні будь-яких інших характерних особливостей, то я сказав першому з прохачів, що дам йому ножа в обмін за "бульра" (прикраса з свинячих ікол, яку тубільці носять на грудях), другому обіцяв дати ножа за великий табір, третьому – за кам'яну сокиру тощо. Всі ці речі з'явилися протягом дня, і кожний одержав в обмін за них добрий стальний ніж. Як і в Сінгорі, тубільці всюди сушили на сонці горіхи кенгара; свіжі горіхи, назбирані в цю пору року, дуже смачні й вельми багаті на олію.

Відпочивши трохи, я прогулявся селищем, за яким одразу ж починаються великі плантації, чого мені досі не випадало бачити в селищах навколо бухти Астролябії. На цих плантаціях росло особливо багато бананів, але через те що плодів на них ще не було, я не міг бачити, скільки різновидів розводять тутешні тубільці. Банани їдять тут недостиглими і варять їх, як овочі, так що й згодом мені не пощастило познайомитися з різновидами цих плодів. Пересікши плантацію, я вийшов до моря і опинився перед широкою відкритою бухтою, що тяглася на схід. Завдяки біноклю мені вдалося роздивитись хатини трьох селищ; але тутешні тубільці не мають зносин з тамошніми, тому я не міг дізнатися назв тих селищ.

Увечері я мав довгу нараду з Каїном, умовляючи його рушити далі; обіцяв йому одну й навіть дві сокири, ножів, червоного коленкору, намиста, одне слово, незліченне для нього багатство, але він затявся на своєму: "Ні", "не можна", "заб'ють", "усіх заб'ють", "з'їдять" тощо. Оце все, чого я міг від нього добитись. Я показав на мій револьвер. Хоч він і попросив сховати його, та все ж казав далі: "Заб'ють", "Маклай один, а людей там багато". Години дві я морочився з ним отак і все-таки не переконав. Досадуючи на його заперечення, я повернувся до нього спиною і заснув, мабуть, перше, ніж він докінчив говорити.

9 липня

Пішов широкою, доброю стежкою, що стелилася в лісі, в селище Аврай. Скрізь підіймалися великі стовбури кенгара; цих дерев тут так багато, що, я гадаю, їх посадили ще предки теперішніх жителів. Горіхами кенгара тубільці ведуть мінову торгівлю з сусідніми селищами. На рифі, який можна було бачити з дороги, багато жінок збирало морські тварини, користуючись відпливом. Селище Аврай являє собою мальовничий куток у лісі; тільки зовсім небагато дрібних дерев було вирубано й замінено кокосовими та горіховими пальмами, бананами, кущами різних видів, а великі всі залишені, отож скрізь на майданчиках, навколо яких мальовничо тулилися невеликі хатини, були тінь і прохолода.