Я прийшов дати вам волю - Шукшин Василь
Оце я хотів вам сказати. Тепер ідіть. Царевич і патріарх з нами будуть. Тепер... Ще хотів сказати...— Степан подивився на козаків, які стовпилися біля входу в намет, подолав ніяковість свою усмішкою, трохи силуваною,— тепер діло наше надійне, хлопці, самі знайте і всім кажіть: ведемо на престол наслідного. Нехай тепер в усіх язики повідсихають, хто називає нас лиходіями й розбійниками. З богом.
Козаки, здивовані незвичайною звісткою, стали розходитись, оглядаючись на "царевича" й "патріарха". Декотрі, зіркіші, помітили, що убрання "патріарха" щось дуже нагадує рясу митрополита астраханського, але промовчали.
Коли вийшли всі, Степан сів, звелів сідати "патріархові" й "царевичу".
— Сідай, патріарше. І ти, царевичу... Сідайте. Вип'ємо тепер... за почин доброго діла. За удачу нашу.
Осавули потіснилися за столом, посадили з собою старого і смаглявого юнака — "царевича" — ближче до отамана.
— Налий, Мишко,— звелів Степан, сам теж не без цікавості приглядаючись до "високих гостей".
Мишко Ярославов поналивав у чарки, подав першим "патріархові" й "царевичу". Всміхнувся.
— Ти хіба п'єш? —спитав він юнака.
— Давай,— мовив той. І зашарівся. Подивився запитливо на отамана. Той зробив вигляд, що не помітив розгубленості "царевича".
"Патріарх" вихилив чарку й крякнув. Оглядів усіх, святий і задоволений.
— Кхух!.. Наче ангел по душі пройшов босоніж. Ласкаве питво,— похвалив він.
Козаки розсміялися. Невідомо, як "царевич", а "патріарх" явно був свій чоловік.
— Доводилось, коли владикою був? Мабуть, заморське попивав? — поцікавився весело Ларко Тимофеев.
— Дак хіба можна?.. Патріархові? —спитав Матвій не самого лише "патріарха", а й усіх.
Козаки за столом подивилися скоса на "патріарха".
Старий примружив розумні очі; Матвієві слова пустив мимо вух, а Ларкові сказав:
— Попивав... Ану, голубе, піднеси ще одну — за церкву православну.— Випив і знову крякнув.— Отак її! Кхух!.. Ну, Степане Тимофійовичу, що далі? Розміщай нас...
Степан з усмішкою спостерігав за всіма; він був задоволений. Сказав:
— На струги підемо. Тобі, владико, чорний струг, тобі, царевичу,— червоний. Ото й будете там. Почувайтесь, як удома, ні про що не турбуйтесь.
У намет зазирнули цікаві, зайти не наважились, але з великим інтересом оглянули двох знатних отаманових гостей.
— Пішло вже,— сказав Степан.— Можна йти. Ходімо, Никоне, давай першим іди. Ти найповажніший тут...
Вийшли з намету втрьох — Степан, "царевич" і "патріарх", попрямували до берега, де були приготовлені два стружки з наметами — один покритий чорним оксамитом, другий — червоним. Біля обох стружків — варта ошатна.
Степан, на виду в усього війська, щось розказував своїм гостям, показуючи на військо... Ішов збоку "патріарха" — наперед заходити не смів. Здоровило "патріарх" ступав поважно, кивав головою.
З усіх боків на них дивилися козаки, мужики, посадські, стрільці. Всі тут були: росіяни, українці, запорожці, мордва, татари, чуваші. Дивились, чудувалися.
Нікому не доводилось бачити патріарха й царевича, та ще обох зразу.
Степан провів гостей до стружків, уклонився. Гості зійшли на стружки і зникли в наметах.
Степан махнув війську рукою — на струги.
З
А до царя йшли, їхали, пливли — бумаги. Розказували.
"...Стоїть, мовляв, він під Самарою, а самаряни зрадили, Самару йому, лиходієві, здали. І хоче він, лиходій Стенька Разін, бути конче під Синбірськом на Семенів день (1 вересня) і того часу хоче приступати до Синбір-ська всіма силами, щоб йому, лиходієві, Синбірськ узяти до приходу в Синбірськ кравчого і воєводи князя Петра Семеновича Урусова з ратними людьми.
І тільки, государю, загаються твої, великого государя, полки, ждати від нього, лиходія, над Синбірськом великого лиха, бо в Синбірську, государю, в рубленому місті, один колодязь, та й у тому води не буде на один день, за добу не прибуває і чверті аршина. А кравчий і воєвода князь Петро Семенович Урусов із Казані і окольничий князь Юрій Микитович Борятинський із Саранська з ратними людьми в Синбірськ до 27 числа серпня не прийшли. А від синбірян, государю, з приходом лиходія ждали рятунку великого, дивлячись на низові міста, що низові міста йому, лиходієві, здаються..."
Цар встав і в сильному роздратуванні гупнув палицею об підлогу.
— Я надіюсь, нагулявся вже Стенька?! —гнівно вигукнув він.— Пора й зупинити молодця. Що ж це таке діється!
Стенька ще не нагулявся.
Ще "обмивали" місто — Самару.
...Свято розгорілося надвечір. На березі. Трохи вище Самари. Гуляв увесь величезний табір. Смажилися на вогнищах цілі барани й молоді телята-однолітки. Сивуху з молодого жита, мед і пиво пили, як воду; сиділи прямо біля бочок... Попереду, далі, важко буде — Степан знав, тому й дав погуляти. Хотіли небагато, а розгулялися на весь окіл, знову розколихали тепле повітря, загули.
Степан, добре вже п'яний, сидів біля свого намету, поблизу води, розхристаний, важкий, небезпечний, співав неголосно. Ліворуч від нього — "царевич", праворуч — "патріарх". "Патріарх" теж уже гарний, але випити, видно, він може багато.
Степан співав знову свою дорогу, улюблену діда Стиря:
Ой, матушка, не могу,
Родимая, не могу!..
Ті, хто сидів поряд, урізнобій підтягли:
Не могу, не могу, не могу, могу, могу!
Ох, не могу, не могу, не могу, могу, могу!
Сял комарик на ногу,
Сял комарик на ногу!
Знову недружно, нескладно забубоніли: "у-у, у-у!"...
На ногу, на ногу, на ногу, ногу, ногу!
Ох, на ногу, на ногу, на ногу, ногу, ногу!
Степан раптом розізлився на цю сумовиту недоладність, встав і загорлав, і показав, щоб і всі теж горлали:
Ой, ноженьку отдавил, Ой, ноженьку отдавил!
І всі повставали й загорлали:
Отдавил, отдавил, отдавил, давил, давил!
Ох, отдавил, отдавил, отдавил, давил, давил!
Горлання розпрямило людей; заблищали очі, понабухали жили на шиях... Пісня набирала сили; тепер уже вона сама хапала людей, штовхала, поривала, оздоблювала. Її підхоплювали далі на березі, біля бочок,— весь берег грізно зарикав у присмеркову синяву.
"Патріарх" вискочив раптом у коло й пішов пританцьовувати, силкуючись потрапити ногою в такт пісні.
Подай, мати, косаря,
Подай, мати, косаря.
Ще з десяток біля намету не втерпіли, ринули зі свистом "одривати від хвоста грудинку". Зелений чад, буйство й сила — зрушили душі, зім'яли.
Косаря, косаря, косаря, саря, саря!
Ох, косаря, косаря, косаря, саря, саря!
"Патріарх" пішов одчебучувати навприсядки, легко підкидав здоровенне тіло своє вгору-вниз, вгору-вниз... Важко було повірити, що — дід майже.
Ніхто її не помітив, баби-причинної. Звідки вона взялася? Почули спершу — заголосила чуткіше від отаманового заспіву:
— Ох, та рідни-ий ти наш, соколе ясни-ий!.. Та як же тобі весело туляється!.. Та на вольній во-оленьці. Та чи свято в тебе яке, чи поминаннячко-о?..
Бабине тужіння — дике, замогильне — підкосило пісню. Поторопіли. Дивились на бабу. Вона йшла до Степана, дивилась на нього некліпаючими ясними очима, моторошна в ранньому присмерку, йшла й голосила:
— Ох, та не знаєш ти біди своєї лютої, не відаєш. Та не чує її серденько твоє добреє! О-ох... Ох, чого ж ти, Степаночку!.. Та чого ж ти, рідний наш!.. Та ти чого ж так спорядився? Та не подивишся й не оглянешся!.. Ох, та не звішує тобі серденько твоє ласкавеє! І не підкаже ж тобі господь-батечко — таж надів ти та все чорнеє!..
Степан не в боязких, але й він сторопів, аж позадкував.
— Ти хто? Звідки?..
— Причинна! Причинна самарська! — впізнали бабу.— Ми її знаємо — швендяє по дворах, голосить: не вся, трохи...
— Тьху, мать твою!
— Ох, та рідний ти наш...— знову заголосила була баба й простягла до отамана висхлі руки.
— Та заберіть ви її! — загорлав Степан.
Бабу підхопили й повели.
— Ой, та ненаглядне ти наше сонечко! — ще пробувала голосити баба. їй заткнули рота шапкою.
Степан сів, задумався... Потім струснув головою, сказав голосно, розлючено:
— Брешеш, бабо, мій ворон іще не кружляв! — Подивився на козаків.— Не хили голів, хлопці! Наливай. Одспівувати — умільці знайдуться, спершу нехай угроблять.
Налили. Випили.
Потроху свято почало знову налагоджуватись... І отут принесло ще одного неурочного. Це вже мовби знак якийсь небесний, доля.
Загомоніли од берега.
— Купріяне! Кипрюшко!.. Тю!..
— Як ти?!
— Диви — живий! А ми не сподівалися...
— Хто там? — спитав Степан.
— Кипрюшко Сонцев, до шаха з листом їздив. А чому один, Купріяне? Де ж Ілько, Федько?
— Які вісті? —термосили Купріяна.
Купріян Сонцев, козак під тридцять, веселий, захмелілий од радощів, пробрався до отамана.
— Здоров, батьку!
— Ну?..— спитав Степан.
— Сам я... Сам-один. Господи, не віриться, що бачу вас... Наче сон.
— Чого так? — знову неголосно спитав Степан. Його чомусь коробила шумлива Купріянова радість.— А товариші твої?..
— Порубав моїх товаришів шах. Собакам кинув...
Степан зціпив зуби.
— А ти ж як?
— А відпустив. Велів сказати тобі...
— Не квапся!..— зло обірвав Степан.— Захлинаєшся прямо! — Степана кольнуло в серце передчуття, що Купріян вивалить отут зараз такі новини, від яких тоскно стане.— Що велів? Хто?
— Велів сказати шах...
— Через Астрахань їхав? — знову збив його отаман.
— Через Астрахань, аякже.— Купріян ніяк не міг уторопати, чого отаман такий непривітний. І ніхто поряд не розумів, що таке з отаманом.
А отаман страшився недобрих вістей — і від шаха, і про астраханські справи. І страшився, і хотів їх знати.
— Що там? В Астрахані?..
— Ус заслаб — хворість якась накинулася: гниє.
З Федьком Шолудяком лаються... Федько князя Львова погубив, Васько злоститься на нього через це...
— Як же це він?! — вразився Степан.— Як?
— Повісили.
— Я не велів! — закричав Степан.—Круг вирішував!.. Він потрібний був! Навіщо вони сваволять?.. Та що ж мені з вами?!
— Не знаю. А шах велів сказати: прийде з військом і згодує тебе свин...
Коротко й несподівано бахнув постріл. Купріян схопився за серце і повалився козакам на руки.
— Ох, батьку, не...— і змовк Купріян.
Степан сунув пістоль за пояс. Одвернувся. Тихо стало.
— Бреше шах! Ми до нього ще навідаємось...— Степан ледве пересилював себе. В очах — дикий біль.— Наливай! —звелів він.
Важко було тепер налагодитися святові. Ні, тепер уже йому не налагодитися зовсім: від цього пострілу всі наче поглухли. Купріян, безневинний козак, ще теплий лежить, а тут — наливай! Наливай сам та пий, коли в пельку полізе.
— Наливай! — Степан хотів крикнути, а вийшло, що він скривився й попросив.