Я прийшов дати вам волю - Шукшин Василь

Оце я хотів вам сказати. Тепер ідіть. Царевич і патріарх з нами будуть. Тепер... Ще хотів сказати...— Степан подивився на козаків, які стовпилися біля входу в намет, подолав ніяковість свою усмішкою, трохи силуваною,— тепер діло наше надійне, хлопці, самі знайте і всім кажіть: ведемо на престол наслідного. Нехай тепер в усіх язики повідсихають, хто називає нас лиходіями й розбійниками. З богом.

Козаки, здивовані незвичайною звісткою, стали розходитись, оглядаючись на "царевича" й "патріарха". Декотрі, зіркіші, помітили, що убрання "патріарха" щось дуже нагадує рясу митрополита астраханського, але промовчали.

Коли вийшли всі, Степан сів, звелів сідати "патріархові" й "царевичу".

— Сідай, патріарше. І ти, царевичу... Сідайте. Вип'ємо тепер... за почин доброго діла. За удачу нашу.

Осавули потіснилися за столом, посадили з собою старого і смаглявого юнака — "царевича" — ближче до отамана.

— Налий, Мишко,— звелів Степан, сам теж не без цікавості приглядаючись до "високих гостей".

Мишко Ярославов поналивав у чарки, подав першим "патріархові" й "царевичу". Всміхнувся.

— Ти хіба п'єш? —спитав він юнака.

— Давай,— мовив той. І зашарівся. Подивився запитливо на отамана. Той зробив вигляд, що не помітив розгубленості "царевича".

"Патріарх" вихилив чарку й крякнув. Оглядів усіх, святий і задоволений.

— Кхух!.. Наче ангел по душі пройшов босоніж. Ласкаве питво,— похвалив він.

Козаки розсміялися. Невідомо, як "царевич", а "патріарх" явно був свій чоловік.

— Доводилось, коли владикою був? Мабуть, заморське попивав? — поцікавився весело Ларко Тимофеев.

— Дак хіба можна?.. Патріархові? —спитав Матвій не самого лише "патріарха", а й усіх.

Козаки за столом подивилися скоса на "патріарха".

Старий примружив розумні очі; Матвієві слова пустив мимо вух, а Ларкові сказав:

— Попивав... Ану, голубе, піднеси ще одну — за церкву православну.— Випив і знову крякнув.— Отак її! Кхух!.. Ну, Степане Тимофійовичу, що далі? Розміщай нас...

Степан з усмішкою спостерігав за всіма; він був задоволений. Сказав:

— На струги підемо. Тобі, владико, чорний струг, тобі, царевичу,— червоний. Ото й будете там. Почувайтесь, як удома, ні про що не турбуйтесь.

У намет зазирнули цікаві, зайти не наважились, але з великим інтересом оглянули двох знатних отаманових гостей.

— Пішло вже,— сказав Степан.— Можна йти. Ходімо, Никоне, давай першим іди. Ти найповажніший тут...

Вийшли з намету втрьох — Степан, "царевич" і "патріарх", попрямували до берега, де були приготовлені два стружки з наметами — один покритий чорним оксамитом, другий — червоним. Біля обох стружків — варта ошатна.

Степан, на виду в усього війська, щось розказував своїм гостям, показуючи на військо... Ішов збоку "патріарха" — наперед заходити не смів. Здоровило "патріарх" ступав поважно, кивав головою.

З усіх боків на них дивилися козаки, мужики, посадські, стрільці. Всі тут були: росіяни, українці, запорожці, мордва, татари, чуваші. Дивились, чудувалися.

Нікому не доводилось бачити патріарха й царевича, та ще обох зразу.

Степан провів гостей до стружків, уклонився. Гості зійшли на стружки і зникли в наметах.

Степан махнув війську рукою — на струги.

З

А до царя йшли, їхали, пливли — бумаги. Розказували.

"...Стоїть, мовляв, він під Самарою, а самаряни зрадили, Самару йому, лиходієві, здали. І хоче він, лиходій Стенька Разін, бути конче під Синбірськом на Семенів день (1 вересня) і того часу хоче приступати до Синбір-ська всіма силами, щоб йому, лиходієві, Синбірськ узяти до приходу в Синбірськ кравчого і воєводи князя Петра Семеновича Урусова з ратними людьми.

І тільки, государю, загаються твої, великого государя, полки, ждати від нього, лиходія, над Синбірськом великого лиха, бо в Синбірську, государю, в рубленому місті, один колодязь, та й у тому води не буде на один день, за добу не прибуває і чверті аршина. А кравчий і воєвода князь Петро Семенович Урусов із Казані і окольничий князь Юрій Микитович Борятинський із Саранська з ратними людьми в Синбірськ до 27 числа серпня не прийшли. А від синбірян, государю, з приходом лиходія ждали рятунку великого, дивлячись на низові міста, що низові міста йому, лиходієві, здаються..."

Цар встав і в сильному роздратуванні гупнув палицею об підлогу.

— Я надіюсь, нагулявся вже Стенька?! —гнівно вигукнув він.— Пора й зупинити молодця. Що ж це таке діється!

Стенька ще не нагулявся.

Ще "обмивали" місто — Самару.

...Свято розгорілося надвечір. На березі. Трохи вище Самари. Гуляв увесь величезний табір. Смажилися на вогнищах цілі барани й молоді телята-однолітки. Сивуху з молодого жита, мед і пиво пили, як воду; сиділи прямо біля бочок... Попереду, далі, важко буде — Степан знав, тому й дав погуляти. Хотіли небагато, а розгулялися на весь окіл, знову розколихали тепле повітря, загули.

Степан, добре вже п'яний, сидів біля свого намету, поблизу води, розхристаний, важкий, небезпечний, співав неголосно. Ліворуч від нього — "царевич", праворуч — "патріарх". "Патріарх" теж уже гарний, але випити, видно, він може багато.

Степан співав знову свою дорогу, улюблену діда Стиря:

Ой, матушка, не могу,

Родимая, не могу!..

Ті, хто сидів поряд, урізнобій підтягли:

Не могу, не могу, не могу, могу, могу!

Ох, не могу, не могу, не могу, могу, могу!

Сял комарик на ногу,

Сял комарик на ногу!

Знову недружно, нескладно забубоніли: "у-у, у-у!"...

На ногу, на ногу, на ногу, ногу, ногу!

Ох, на ногу, на ногу, на ногу, ногу, ногу!

Степан раптом розізлився на цю сумовиту недоладність, встав і загорлав, і показав, щоб і всі теж горлали:

Ой, ноженьку отдавил, Ой, ноженьку отдавил!

І всі повставали й загорлали:

Отдавил, отдавил, отдавил, давил, давил!

Ох, отдавил, отдавил, отдавил, давил, давил!

Горлання розпрямило людей; заблищали очі, понабухали жили на шиях... Пісня набирала сили; тепер уже вона сама хапала людей, штовхала, поривала, оздоблювала. Її підхоплювали далі на березі, біля бочок,— весь берег грізно зарикав у присмеркову синяву.

"Патріарх" вискочив раптом у коло й пішов пританцьовувати, силкуючись потрапити ногою в такт пісні.

Подай, мати, косаря,

Подай, мати, косаря.

Ще з десяток біля намету не втерпіли, ринули зі свистом "одривати від хвоста грудинку". Зелений чад, буйство й сила — зрушили душі, зім'яли.

Косаря, косаря, косаря, саря, саря!

Ох, косаря, косаря, косаря, саря, саря!

"Патріарх" пішов одчебучувати навприсядки, легко підкидав здоровенне тіло своє вгору-вниз, вгору-вниз... Важко було повірити, що — дід майже.

Ніхто її не помітив, баби-причинної. Звідки вона взялася? Почули спершу — заголосила чуткіше від отаманового заспіву:

— Ох, та рідни-ий ти наш, соколе ясни-ий!.. Та як же тобі весело туляється!.. Та на вольній во-оленьці. Та чи свято в тебе яке, чи поминаннячко-о?..

Бабине тужіння — дике, замогильне — підкосило пісню. Поторопіли. Дивились на бабу. Вона йшла до Степана, дивилась на нього некліпаючими ясними очима, моторошна в ранньому присмерку, йшла й голосила:

— Ох, та не знаєш ти біди своєї лютої, не відаєш. Та не чує її серденько твоє добреє! О-ох... Ох, чого ж ти, Степаночку!.. Та чого ж ти, рідний наш!.. Та ти чого ж так спорядився? Та не подивишся й не оглянешся!.. Ох, та не звішує тобі серденько твоє ласкавеє! І не підкаже ж тобі господь-батечко — таж надів ти та все чорнеє!..

Степан не в боязких, але й він сторопів, аж позадкував.

— Ти хто? Звідки?..

— Причинна! Причинна самарська! — впізнали бабу.— Ми її знаємо — швендяє по дворах, голосить: не вся, трохи...

— Тьху, мать твою!

— Ох, та рідний ти наш...— знову заголосила була баба й простягла до отамана висхлі руки.

— Та заберіть ви її! — загорлав Степан.

Бабу підхопили й повели.

— Ой, та ненаглядне ти наше сонечко! — ще пробувала голосити баба. їй заткнули рота шапкою.

Степан сів, задумався... Потім струснув головою, сказав голосно, розлючено:

— Брешеш, бабо, мій ворон іще не кружляв! — Подивився на козаків.— Не хили голів, хлопці! Наливай. Одспівувати — умільці знайдуться, спершу нехай угроблять.

Налили. Випили.

Потроху свято почало знову налагоджуватись... І отут принесло ще одного неурочного. Це вже мовби знак якийсь небесний, доля.

Загомоніли од берега.

— Купріяне! Кипрюшко!.. Тю!..

— Як ти?!

— Диви — живий! А ми не сподівалися...

— Хто там? — спитав Степан.

— Кипрюшко Сонцев, до шаха з листом їздив. А чому один, Купріяне? Де ж Ілько, Федько?

— Які вісті? —термосили Купріяна.

Купріян Сонцев, козак під тридцять, веселий, захмелілий од радощів, пробрався до отамана.

— Здоров, батьку!

— Ну?..— спитав Степан.

— Сам я... Сам-один. Господи, не віриться, що бачу вас... Наче сон.

— Чого так? — знову неголосно спитав Степан. Його чомусь коробила шумлива Купріянова радість.— А товариші твої?..

— Порубав моїх товаришів шах. Собакам кинув...

Степан зціпив зуби.

— А ти ж як?

— А відпустив. Велів сказати тобі...

— Не квапся!..— зло обірвав Степан.— Захлинаєшся прямо! — Степана кольнуло в серце передчуття, що Купріян вивалить отут зараз такі новини, від яких тоскно стане.— Що велів? Хто?

— Велів сказати шах...

— Через Астрахань їхав? — знову збив його отаман.

— Через Астрахань, аякже.— Купріян ніяк не міг уторопати, чого отаман такий непривітний. І ніхто поряд не розумів, що таке з отаманом.

А отаман страшився недобрих вістей — і від шаха, і про астраханські справи. І страшився, і хотів їх знати.

— Що там? В Астрахані?..

— Ус заслаб — хворість якась накинулася: гниє.

З Федьком Шолудяком лаються... Федько князя Львова погубив, Васько злоститься на нього через це...

— Як же це він?! — вразився Степан.— Як?

— Повісили.

— Я не велів! — закричав Степан.—Круг вирішував!.. Він потрібний був! Навіщо вони сваволять?.. Та що ж мені з вами?!

— Не знаю. А шах велів сказати: прийде з військом і згодує тебе свин...

Коротко й несподівано бахнув постріл. Купріян схопився за серце і повалився козакам на руки.

— Ох, батьку, не...— і змовк Купріян.

Степан сунув пістоль за пояс. Одвернувся. Тихо стало.

— Бреше шах! Ми до нього ще навідаємось...— Степан ледве пересилював себе. В очах — дикий біль.— Наливай! —звелів він.

Важко було тепер налагодитися святові. Ні, тепер уже йому не налагодитися зовсім: від цього пострілу всі наче поглухли. Купріян, безневинний козак, ще теплий лежить, а тут — наливай! Наливай сам та пий, коли в пельку полізе.

— Наливай! — Степан хотів крикнути, а вийшло, що він скривився й попросив.