Я прийшов дати вам волю - Шукшин Василь

Ні, давай-но так зробимо,— зупинився Ларко,— ви з Федьком Сукні ним народу сюди наскликайте якомога більше — вісті, мовляв, важливі, а я ченця приведу. Тоді вже митрополита витягнемо...

— Матвія теж візьміть із собою,— порадив Фрол,— нехай і він присоромить його. Мужицькими словами... він уміє.

— Та пішов він... ваш Матвій — без нього вправимося.

...Уса Степан не знайшов у шинках: Усові товариші по чарці, зачувши, що його шукає гнівний отаман, завчасно відвели кудись зовсім п'яного Василя.

На березі Волги козаки й. стрільці, що пристали до козаків, ділили добро астраханських бояр. Степан пішов туди, упевнився, що ділять справедливо, назбирав астраханської голоти й повів селити в будинки перебитих начальних людей і купців. Скоро за отаманом ув'язався майже весь посад астраханський... Багато хто напоготові ніс із собою дрібні пожитки — щоб не гаючись вселятися в хороми.

Спершу ходили по домівках убитих біля Чорного Яру, потім пішли в будинки вбитих цієї ночі і вранці, та народу за отаманом усе прибувало... Степан вийшов на головну вулицю — від Волги до Білого города — і пішов підряд по всіх великих будинках: поселяв бідноту й голодранців.

Майже в кожному домі ні господаря, ні дорослих синів не було — поховалися. Всіх інших домочадців і слуг виганяли надвір... Скрізь були сльози, голосіння. Нікого не займали — отаман не велів. Давали забирати пожитки... І в кожному домі справляли новосілля з новими господарями. І в кожному домі — поминки по Іванові Чорноярцю.

Під кінець дня Степан захмелів добряче. Згадав про Уса, спохватився, пішов знову шукати його. На той час з ним були тверезі тільки Матвій Іванов, Федір Сукнін і брат Фрол. Степан то лютував і грозився втопити Васька, то плакав і кликав Івана Чорноярця. Уперше, коли Матвій побачив, як плаче Степан, у нього волосся стало дибки. Це було страшно... Бачив він Степана в моторошні хвилини, але якось знав — по очах — це ще не межа, не безумство. Тепер — настав край. Горе породило безумство. В отаманових очах, які нічого не бачили, криком кричав самий тільки біль.

Опинилися біля Кремля, Степан пішов у приказну палату, де лежав Іван. Упав у ноги покійного друга й заридав... І заголосив по-жіночому:

— Ваню, та чим же я тебе зобидив так, друже ти мій любий?! Навіщо ти туди?! О-ох!.. Боляче, Ваню, туга-а! Не можу! Не можу-у!..

Степан надовго замовк, тільки стиха, крізь зціплені зуби стогнав і хитав головою, уткнувшись обличчям у долоні. Потім рвучко встав і почав піднімати Івана із смертного ложа.

— Вставай, Ваню! Ну їх к... Ходімо гуляти.

Іван з розбитою головою повиснув у Степана на руках... А Степан усе хотів посадити його на столі, щоб він сидів, як Стир сидів у царицинському приказі.

— Гуляти будемо! Тоскно мені без тебе...— повторював він.

— Степане, рідний,—заблагав Матвій.— Степан-ку!.. Мрець він, Іван, куди ти його? Поклади. Не треба. Убитий він, схаменись ти, ради Христа істинного, навіщо ж ти його торсаєш: убили його.

Отут зробилося страшно Матвієві. Степан глянув на нього... І Матвій оторопів — на нього глянули безумні очі, знайомі, дорогі до сліз, але — безумні.

— Хто вбив? — спитав тихо Степан. Він усе ще тримав тіло в руках.

— У бою вбили...— Матвій позадкував до дверей.— Уночі...

— Хто? Він зі мною був увесь час.

— Опам'ятайся, Степане,— сказав Федір.— Ну, вбили... Хіба взнаєш тепер? Біля воріт кремлівських... стрельнули. Іван, царство небесне, завсігди поперед інших лоба підставляв. Зі стіни стрельнули. 1 не з тобою він був, а з дідом он Любимом, спитай Любима, він бачив... Ми вже в місті були, а біля воріт відбивалися ще.

Степан довго стояв з тілом у руках, щось через силу, болісно осягаючи розумом. Гірко осягнув, притис до грудей закривавлену голову друга, поцілував у вічі.

— Убили,— сказав він.— Одспівувати треба. А не обмили ще...

— Та поклади ти його...— знову заговорив був Матвій, але Федір люто глянув на нього, дав знак: хай одспівує! Нехай, мовляв, краще возиться з небіжчиком, аніж інше щось. Уся Астрахань тепер — порохова бочка, не виста-чає, щоб Степан кинув у неї головешку: злетить к бісовій матері усе місто — на помин душі Івана Чорноярця. Досить тільки з'явитися Разіну на вулиці й сказати слово.

— Одспівувати треба,— поспішив виправити свою хибу Матвій.— Аякже! Треба одспівувати — він християнин.

— Треба,— сказав і Фрол Разін.

Степан поніс тіло в храм.

— Кличте митрополита,— звелів він.

Митрополита шукали, але не знайшли. Соромили-таки

його, привселюдно соромили — Ларко й Шолудяк — за "підлог". У митрополита очі полізли на лоба... Особливо його вразило те, що знайшовся ченець, який викрив його брехню. Після того він кудись зник — напевно, сховався.

Одспівував Івашко Піп, розстрига.

Потім поминали всіх убієнних...

16

Рано-вранці Степана розбудив Матвій.

— Степане, чуєш, Степане!..— торсав він отамана.— Ану, вставай.

— Га?—Степан розклепив повіки: незнайоме якесь житло, сутінно, ще тільки світало.— Чого?

— Вставати час.

— Хто тут?

— Вставай. Це я, Матвій.

Степан підвів важку хмільну голову, оглядівся довкола. З ним поруч лежала жінка, блаженно мружила сонні очі. Молода, гладка й нахабна.

— Ти хто така? —спитав її Степан.

— Жінка твоя.— Молодиця засміялась.

— Тю!..— Степан одвернувся.

— Ану йди звідси!—сердито сказав Матвій молодиці.— Розляглася... дурепа сита. Зраділа.

— Степане, застрель його,— сказала молодиця.

— Іди,— звелів Степан, не дивлячись на "жінку".

Молодиця випростала з-під ковдри міцне, нагуляне

тіло, солодко, зі стогоном потяглася... І знову весело засміялася.

— Ох, ніченька!.. Як тільки й витримала.

— Іди, сказано тобі!—гримнув Матвій.— Безсоромна... Урвала нічку — тим і будь рада.

— На, поцілуй мою ногу— Молодиця простягла Матвієві ногу.

— Тьху!..— Матвій вилаявся, він рідко лаявся.

Степан штовхнув молодицю з ліжка.

Молодиця удавано зойкнула, взяла одяг і пішла кудись через склепінчастий проріз у кам'яній стіні.

Степан опустив ноги з ліжка, поторкав голову.

— Пам'ятаєш що-небудь? —спитав Матвій.

— Знайди вина чару.— Степан тоскно повів очима по нарядній, з високими вузькими вікнами білій палаті.— Де ми?

Матвій дістав з кишені темпу пл&ску пляшку, подав.

— У воєводиних палатах.

Степан пожадливо надпив, зітхнув з полегкістю.

— Хух!..— Посидів, звісивши голову.

— Степане, так не можна...— Матвій приготувався говорити довго й поважно.— Так ми не тільки до Москви, а кудись ще далі підемо — в гробину, як ти кажеш. Коли...

— Де Васько? — спитав Степан.

— Де Васько?.. Хто ж його знає? Сидить де-небудь отак само — похмеляється. Ти хоч пам'ятаєш, що було?

Степан скривився:

— Не гугняв, Матвію. Нудно.

— Буде нудно! З Васьком вам розійтися треба, поки до лиха не дійшло. Разом вам його не минути. Залиш

його тут отаманом — поки все добре! І ^— йти треба, Степане. Іти, йти. Ти людина військова — невже ти не розумієш? Поспиваються ж усі з кругу!.. Нічого нам тут більше робити! Тепер чоловіка з сокирою — нема. За спиною...

— Розумієш, розумієш... А не дати погуляти — це теж образа. От і не знаю, яке лихо більше: дати погуляти чи не дати погуляти. Стільки, як ти, і я розумію, Матвію, а далі... ніяк не примудрую: як краще?

— Трішки можна. Та сам менше пий. Дурієш ти — жалко ж. І страшно робиться, Степане. Страшно, їй-богу.

— Знову вчити прийшов? — невдоволено сказав Степан.

Матвій цього разу чомусь не злякався.

— Трішки треба. Царем, бач, мужицьким збираєшся стати — то й слухай: я мужик, буду тобі підказувати — коли що не так.— Матвій усміхнувся.— Мені, виходить, і підказати можна, коли не так робиш: не боярам же тоді підказувати...

— Яким царем?—здивувався Степан.— Ти що?

— Учора кричав. П'яний.— Матвій знову всміхнувся.—А знаєш, який мужикові цар потрібен?

— Який? — не одразу спитав Степан.

— Ніякий.

— Так не буває.

— А коли не буває, тоді вже такий, який не заважав би мужикам. І щоб не обдирав догола. Отакого треба. В цьому вся воля мужицька: не заважайте йому землю орати. Та дітлахів ростити. А все інше він сам зробить: свої пісні складе, свої казки, свою совість, укази свої... Скажи отак мужикові, то піде він за тобою до самого кінця. І не покине. Далі твоїх козаків піде. І не треба його патріархом зманювати — що він, мовляв, іде з тобою...

Степан зацікавився.

— Он як!.. А отут у тебе промашка, хоч ти й розумний: він, мужик твій...

— Та чому ж він мій?

— А чий же?

— Твій теж. Чого ти від нього відрікаєшся?

— Хрін з ним, чий він є! Він свого поміщика знищить і подумає: досить, тепер я вільний. А невтямки дурневі: завтра іншого пришлють. А коли він знатиме, що з ним патріарх піднявся й царевич...

— Який царевич? — здивувався Матвій.

— Олексій Олексійович.

— Та він же помер!

— Хто тобі сказав? — Степан допитливо дивився на рязанця, наче перевіряючи на ньому цю нечувану звістку,

— Та помер він! — захвилювався був Матвій.

— Брешуть. Він живий... Цар з боярами допекли йому, він і пішов од них. Він живий.

Матвій уважно подивився на Степана. Зрозумів.

— О-он ти куди. Пішов?

— Пішов.

— І до тебе прийшов?

— І до мене прийшов. А до кого ж іще?

— Звісно, більше нікуди. Про Гришку Отреп'єва чув?

— Про Гришку?—Степан раптом замислився, наче його вразила якась сильна, несподівана думка.— Чув про Гришку, чув... Як же молодицю звати?

— Яку?

— А жінку мою...

Матвій засміявся:

— Ориною.

— Орисю! — покликав Степан.

Орина ввійшла, вдягнена в дорогу одіж.

— Що, зальотнику мій? Що, любчику...

— Тьху! — озлився Степан.— Перестань! Піди скажи козакам: хай знайдуть Мишка Ярославова. Щоб бігом до мене!

Орина скорчила Матвієві міну й пішла.

Степан надів штани, панчохи. Заходив по палаті.

— А бог який мужикові потрібен?—спитав крізь свої думки.

— Бог?..— Тепер і Матвій замислився, хотів сказати серйозно, а серйозно, по-справжньому ніколи про це не думав — який мужикові бог потрібен.

— Ну? — не зразу перепитав Степан; з усіх розмов з мудрим мужиком він не збагнув: вірить той у бога чи ні.

— Та оце думаю. Якийсь, знаєш... щоб мені перед ним рачки не лазити. Наський. Щоб я з ним — по-сусідськи, як ти ото розказував. Був у мене в селі сусіда... Старик. Отакого б. То живий, кажеш, царевич?

— Що ж старик? — Степан не хотій більше про царевича.

— Старик мудрий... Він казав: я сам собі бог.

— Ти диви!

— Славний старик.