Я прийшов дати вам волю - Шукшин Василь

Все!"

Ні, недаремно Степан Тимофійович так люто ненавидів бумаги: ось "заговорили" вони, і загроза зрима вже нависла над ним. Там, на Волзі, треба горлати, стинати голови, брати міста, проливати кров... Тут, у Москві, треба вміло і вчасно поквапитись з бумагами,— і підніметься сила, котра вийде і зігне силу тих, на Волзі... Держава на той час уже втягла людину в своє тяжке, повільне, безвихідне коло; бумага, наче змія, набула паралізуючої сили. Укази. Грамоти. Реєстри... О, які страхітливі вони! Коли уявити, що ті бумаги, які палив Разін на майдані в Астрахані, волали на всі голоси, стогнали, бурмотіли прокляття, благали пощади собі, то ці, московські, повстали жорстоко мстити, але "говорили" спокійно, зі знанням справи. Ніщо не було таким страшним на Русі, як пані Бумага. Одних вона робила сильними, інших — слабкими, безпомічними.

Спалюючи папери в Астрахані, Степан вигукнув у безтурботному захваті:

— Отак я спалю всі бумаги наверху, в государя!

Хай поможе тобі господь, Степане! Хай поможе тобі доля, майстерність твоя воїнська. Приведи ти шаблею своєю гострою знедолених, забитих, багатостраждальних— до щастя, до долі. Дай їм волю!

2

Саратов здався без бою. Степан звелів утопити тамтешнього воєводу Кузьму Лутохіна. Умертвили також усіх дворян і приказних. Маєтки їхні поділили. У місті був запроваджений козацький устрій; отаманом поставлено сотника Гришка Савельева.

Довго не затримуючись у Саратові, Степан рушив далі — на Самару.

Останнім часом, коли повстання почало набувати — несподівано, можливо, для нього самого — небувалого розмаху, в Степанових діях почала виявлятися одержимість. Якесь страшне нетерпіння охопило його, і все, що свідомо чи несвідомо заважало йому скеровувати події на свій лад, викликало в нього лють. Крута, спрямована до далекої мети, незламна воля його, як ураган, підхопила і його самого, і тягла, і заносила в сторони, і знову поривала вперед.

Прибували нові й нові тисячі селян. Піднялася мордва, чуваші... Тепер уже тридцять тисяч ішло під прапором Степана Разіна. Палахкотіла вся середня Волга. Горіли поміщицькі й боярські маєтки. їхнє майно, казна міст, купецькі товари — все роздавалося бідним, і все нові тисячі піднімались і йшли під могутню руку заступника свого.

...Зупинилися на короткий привал — зварити чогось гарячого й перепочити. Йшли останнім часом швидко; без коней стомлювалися; великі струги з гарматами сиділи у воді глибоко, а гребти — проти течії.

— Загнав батько.

— І куди він квапиться? —перемовлялися веслярі.— Чи до снігу на Москву хоче встигнути?

— Воно не завадило б...

— Як на мене — і в Саратові можна б зазимувати. Я там молодичку знайшов... мх! — солодка. Шкода, мало там постояли.

Отаманові нап яли на березі два намети. В один він покликав Федора Сукні на, Ларка Тимофеева, Мишка Ярославова, Матвія Іванова, діда Любима, татарського ватажка Асана Карачуріна й Акая Болаєва — від мордви.

З Мишком Ярославовим прийшов молодий боярський син Васько — вони розклалися були писати "принадні" листи, які вони десятками, мало не сотнями, писали тепер і розсилали у всі кінці Русі. Дивно, але й ці ненависники бумаг, на чолі з Разіним, дуже увірували в свої листи. А вже що збирало до них людей — листи їхні чи інше щось,— люди йшли, і це радувало.

Степан зачекав, коли прийдуть усі, встав, пройшовся по намету... Знову він не пив, був зібраний, бистрий на рішення. Схуд за останні бурхливі дні.

— Що ви там розклалися? — спитав Мишка й Васька.

— Листи — на матінку Русь...

— Опісля писатимете. Васько, вийди,— звелів він боярському синові, якому не вірив, але тримав коло себе — за вміння швидко й гарно писати.

Васько вийшов, анітрохи не образившись.

— Ось... Оголошую,— заявив Степан як своє остаточне рішення. Мова йшла про те: оголошувати війську й народові, що з разінцями йдуть "патріарх" і "царевич Олексій", чи ще зачекати.

— Степане...— заговорив був Матвій, котрий з усіх сил противився обманові,— дай слово мовити: якщо ти...

— Мовчи! — підвищив голос Степан.— Я твою думку знаю, Матвію. Що скажеш, Федоре? — Він став напроти Федора.

— Даремно не даєш йому говорити,— сказав Федір з докором.— Він...

— Я тебе питаю! Тобі велю: кажи, як сам думаєш.

— Якого біса кличеш тоді!—розсердився Федір.— Як не по-твоєму, то рота не даєш нікому відкрити. Не клич тоді.

— Не ховайся за інших. А то наловчились: як трохи що, так зразу язика в... Кажи!

— Що це, курці голову одрубати?... "Кажи". З молодицею в постелі я ще, може, побалакав би. І то — недовго. Не вмію, не вродився таким. А думаю я з Матвієм однаково: на якого біса вони нам здались? Собаці п'ята нога. У нас і так уже он скільки — тридцять тисяч. Кого дурити? І те ще затям: від Никона справді відсахнулось багато народу... Гірше наробимо зі своїми хитрощами.

— Говорити не вміє! А наговорив три міхи. Тридцять тисяч — це мало. Треба тридцять по тридцять. Там підуть міста — не рівня Царицинові чи Саратову.— Степан не хотів цього показати, але Федорові слова заронили в душу сумнів; він думав і хотів, щоб йому як-небудь допомогли в його думках, але зовсім не просив про це. Сам на сам вирішив, що — хай і обман, аби допомогло ділу. Вся заковика тільки з цим "патріархом": Никона на Русі, кажуть, зреклося багато, не наробити б собі гірше, справді.

— Вони ж ідуть! Вони ж не... це... не те що — стало їх тридцять, і все, і більше нема. Два тижні тому в нас і п'ятнадцяти не було,— стояв на своєму Федір.

— Як ти, Ларко? — спитав Степан Ларка, теж зупинившись перед ним.

Ларко подумав.

— Та мене теж верне від них. На якого?..— сказав він щиро.

— Нічогісінько не розуміють! — гірко вигукнув Степан.— Спробуй повоюй з такими. Сам голову сушиш тут — ні поради розумної, анічого... посідали на шию й ніжки позвішували.

— Чого не розуміємо?—здивувався Федір.— О!.. Не розуміють його.

Степан напористо — уже вкотре — став усім пояснювати:

— Так думатимуть, що сам я хочу царем на Москві сісти. А коли ці з'являться,— значить, не сам я, а наслід-ного веду на престол. Є різниця?..

— Ти менше кричи скрізь, що не хочеш царем бути, тоді й не думатимуть так,— порадив Матвій.

— Як не думатимуть? — не зрозумів Степан.

— Що царем хочеш сісти. А то — кричиш, а всі навпаки думають: царем сісти надумав. Це вже так людина заквашена: їй одне, вона — друге.

— Іди ти!..— одмахнувся Степан.

— Я піду, а ось ти з тими своїми чи далеко підеш? Мало ще народ обдурювали! Ні!.. Ще й цьому дай обдурити. А як обман розкриється?

— Для його ж вигоди обман, дурню! Не мені цього треба.

-— А все інше як? Усе — для його вигоди. А чого ж так страхаєшся, якщо й подумають, що царем? Ну — царем.

— Який я цар? — Степан, і це свята правда, навіть потайки не думав: бути йому царем на Русі чи ні. Може, отаманом якимсь Великим...

-Ще й який цар! Тільки свавільний надто... Ну — зате слухатимуться. Був би з народом добрий — будеш і царем хорошим. Тут великого розуму не треба: сиди високо та плюй далеко.— Завжди, коли мова заходила про царя, Матвій дивився на Степана допитливо й весело.

— Он як! — вигукнув Степан.— Легко в тебе вийшло. Аж справді посидіти охота. Плювати навчуся, далі від інших насобачусь...

— Тут важливо ще — влучно,— докинув Ларко.

Засміялися. Та Матвій не відставав від Степана.

— Але ж думка є, Степане, нас хоч не обдурюй. Скажи, притримати її хочеш до пори до часу, ту думку. То й не кажи поки що. Яке нам діло — ким ти там станеш?

— Вам нема діла, іншим є.— Тепер уже й Степан серйозно втягнувся в суперечку з допитливим мужиком.

— Кому ж? — допитувався Матвій.

— Є...

— Кому?

— Стрільцям, з якими нам ще доведеться зіткнутися, їм є діло: чи то самозванець іде, чи то ведуть корінного царевича на престол. Як знатимуть, така в них і охота битися буде. Нам треба, щоб та охота зовсім пропала.

— Та нехай знають! — вигукнув Ларко.— Ми що, з лиця спадемо? Оголошуй.— Отаман переконував його більше, ніж занудливий Матвій.

— Не в тім річ, що знатимуть,— упирався Матвій.— Царевич же помер — от і вийде, що брешемо ми. Ніби бояри не зможуть стрільцям правду розказати! Овва!.. Зможуть, а ми в дурні пошиємося з цим царевичем. З якими очима на Москву з'явимося?

— Треба спершу з'явитися туди,— резонно зауважив Степан.— На Москву вже з'явився, швидкий який.

— Ну... а ти дай мені так подумати: ось — з'явились. А там і старе й мале, всі знають: царевич давно в землі. А ми — ось вони: пих, з царевичем. Хто ж ми такі будемо?

Степанові не хотілося так далеко думати.

— До Москви ще дійти треба,— повторив він.— А там буде видно. Буде день — буде хліб. Скликайте козаків, котрі поблизу. Оголошую. Як гадаєш, Асане? — напослідок ще весело спитав він татарина.

— Як знаєш, батьку,— відповів татарський мурза.— Оголошуй: наша пика не стане худою.— Асан засміявся.

— Матвію?! — Степан все ж хотів пройняти мужика, хотів, щоб той схилився перед його правдою.

— Оголошуй... що я можу зробити? Знаю тільки, що дурість.— Матвій погодився, але — болісно й безнадійно, не в силах він нічого нікому тут довести.

Козаки — рядові, десятники, які трапились поблизу,— заповнили отаманів намет. Ніхто не знав, навіщо їх покликали. Степана в наметі не було (він вийшов, коли стали надходити козаки).

Раптом запона, що прикривала вхід до намету, розкрилася... Увійшов Степан, а з ним... царевич Олексій Олексійович і патріарх Никон. Особливо поважний вигляд мав Никон — здоровенний, з важкими ручищами, з густою пістрявою бородою.

Царевич і патріарх уклонилися козакам. Ті розгублено дивилися на них. Навіть і ті, хто знав про маскарад, поглядали на "царевича" й "патріарха" з великою цікавістю.

— Ось, молодці, сподобив нас бог— гостей наслав,— заговорив Степан.— Цієї ночі прибули до нас царевич Олексій Олексійович і патріарх Никон. Ходили чутки, ніби царевич помер,— це боярська вигадка, він живий, ось він. Не під силу йому стало в царя, утік від батькової суворості та від боярського лиходійства. Тепер настав час заступитися за нього. Треба вивести бояр на чисту воду... А заразом і поміщиків, і вотчинників, і воєвод, і при-казних. Вони життя нікому не дають, навіть їм ось... Он кому навіть!..— Степанові не вдавалося говорити легко й просто, він ні на кого не дивився, особливо уникав здивованих поглядів козаків, сердився і хотів скоріше договорити що треба.— Все.