Посмертні записки Піквікського клубу - Діккенс Чарлз
Сем зрозумів це дуже добре, а Арабелла обдарувала його найсолодшою усмішкою і зникла, залишивши містера Веллера в стані глибокого захоплення її тілесними та розумовими чарами.
Злізши неушкоджений з муру і не забувши віддати кілька секунд і своїм власним справам з того ж таки департаменту, містер Веллер поспішився до готелю "Чагарник", де його довгочасна відсутність починала вже викликати побоювання.
— Ми повинні бути обережні, — сказав містер Піквік вислухавши Сема,—і не заради нас самих, а в інтересах молодої леді. Ми мусимо бути надзвичайно обачні.
— Ми? — помітно здивувався містер Веллер.
Обурений тоном цього зауваження, містер Піквік спершу розсердився, але зараз же опанував себе і, як завжди добродушно, відповів:
— Ми, сер. Бо й я поїду з вами.
— Ви! — вихопилося в містера Вінкла.
— Я, — лагідно ствердив учений муж.— Погодившися зустрінутися з вами, молода леді зробила цілком природний, але необачний крок. І якщо при вашому побаченні буду присутній я — ваш спільний друг, досить старий, щоб бути вашим батьком, обмова людська ніколи не зніме голосу проти дівчини, — і очі містера Піквіка сяяли чистосердим захватом перед своєю завбачливістю.
Містер Вінкл, зворушений таким доказом делікатної поваги до юної "протеже" свого друга, стиснув Піквіку руку з почуттям вдячності, близьким до побожності.
— Ви поїдете, — сказав містер Вінкл.
— Поїду, — відповів містер Піквік. — Сем, приготуйте мені пальто та дорожний шарф і замовте екіпаж на завтрішній вечір. Та нехай він приїде раніше, щоб нам не запізнитися.
Містер Веллер почтиво доторкнувся до свого капелюха й подався готувати потрібне для експедиції.
Карета приїхала вчасно, і містер Веллер, влаштувавши містера Піквіка та містера Вінкла всередині, сам сів поруч з візником. За чверть милі до завулка вони спинились, звеліли візникові чекати на них і решту путі пройшли пішки.
Дорогою містер Піквік, приємно всміхаючись і всіма іншими способами виявляючи задоволення, видобув з кишені фрака потайний ліхтар і, на превелике здивовання нечисленних перехожих, почав показувати містерові Вінклу його механізм.
— Мені було б далеко краще, якби така штучка була зі мною під час моєї останньої нічної експедиції. Правда, Сем? — спитав він у свого тодішнього компаньйона, що шанобливо плентався позаду.
— Гарна річ, коли вміти з нею поводитись, сер,— відповів містер Веллер, — але, на мою думку, коли ви не хочете, щоб вас бачили, вам краще було б погасити свічку.
Зауваження Сема, очевидно, справило належне враження на містера Піквіка, бо він поклав ліхтар у кишеню й пішов далі мовчки.
— Сюди, сер, — сказав Сем.— Дозвольте, я покажу вам дорогу. Ось у цей завулок.
В завулку було зовсім поночі. Разів зо два містер Піквік витягав свій ліхтар, який кидав перед собою надзвичайно ясне кружало світла коло фута в діаметрі. То було дуже гарно, але, коли ліхтар гасили, всі предмети навкруги здавались ще темнішими.
Нарешті вони добулись до великого каменя. Тут Сем попросив свого пана й містера Вінкла посидіти трохи, а сам пішов пересвідчитись, чи чекає на них Мері.
Повернувся він через п'ять або десять хвилин і повідомив, що хвіртка відчинена і все гаразд. Ідучи слідом за ним, містер Піквік і містер Вінкл незабаром опинились у садку. Тут кожен по кілька разів шепнув "шш!", але ніхто, здавалось, не мав ні найменшого уявлення про те, що робити далі.
— А міс Елен ще в садку, Мері? — спитав, страшенно хвилюючись, містер Вінкл.
— Не знаю, сер, — відповіла гарненька покоївка.— Я думаю, що найкраще буде, як містер Веллер допоможе вам злізти на дерево; містер Піквік, мабуть, ласкаво погодиться доглядати, чи не йде хто завулком, а я вартуватиму з того боку саду. Боже милий, що це таке?
— Цей клятий ліхтар занапастить нас усіх! — сердито скрикнув Сем.— Не робіть так, сер. Ви ж пускаєте світло просто у вікна вітальні.
— Ото лихої — аж відскочив набік містер Піквік.— Я не хотів цього.
— А тепер ви освітлюєте сусідній будинок, — заявив Сем.
— Ох, лишенько! — і містер Піквік повернувся в інший бік.
— А тепер ви освітлюєте стайню, і вони подумають, що там горить, — сказав Сем. — Та затуліть свічку, сер. Невже ж ви й цього не вмієте?
— Це — найдивніший ліхтар, який мені за мого життя випадало бачити! — скрикнув містер Піквік, вкрай вражений несподіваними світляними ефектами.— Я ніколи не бачив такого міцного рефлектора.
— Він подолає й нас, якщо ви вироблятимете ним такі штуки, сер, — зауважив Сем, коли містер Піквік після багатьох невдалих спроб примудрився таки спустити скло. — О! я чую кроки леді. Ну, лізьте швидше, містер Вінкл.
— Стійте, стійте! — зупинив його містер Піквік.— Я мушу поговорити з нею перший. Поможіть мені, Сем!
— Обережно, сер, — попередив Сем, спираючись головою об мур і підставляючи спину. — Станьте на грядку, сер. — А тепер — гоп!
— Я боюсь зробити вам боляче, Сем,— Завагався містер Піквік.
— Дарма. Дайте Йому руку, містер Вінкл. Міцніше, сер, міцніше. Готово!
Поки Сем говорив, містерові Піквіку ціною зусиль, майже надприродних для джентльмена його віку, пощастило стати на Семову спину. Потім Сем випростався і, підтримуваний за ноги Вінклем, містер Піквік примістив свої окуляри якраз над гребенем муру.
— Люба моя! — сказав містер Піквік, визираючи зза муру і побачивши Арабеллу по той бік його. — Не лякайтесь, люба міс. Це — тільки я.
— О, на бога, ідіть звідси, містер Піквік! — благала Арабелла. — Нехай усі підуть звідси. Я так боюся. Не лишайтесь тут, любий, дорогий містер Піквік. Ви впадете й уб'єтесь до смерті. Я знаю, що ви уб'єтесь до смерті!
— Не хвилюйтесь, прошу, люба моя, — заспокоював її містер Піквік. — У вас немає ніяких підстав боятися. Запевняю вас. Не рухайтеся, Сем.
— Добре, сер, — відповів містер Веллер. Тільки не лишайтесь там довше як треба. Ви таки важкенький.
— Одну хвилиночку, Сем, — попросив містер Піквік.— Я хочу лише сказати, люба міс, що я не до зволив би моєму другові бачитися з вами таким таємним способом, якби ви жили в інших умовах. І щоб надати його вчинкові пристойнішого вигляду й позбавити вас будьяких неприємностей надалі, я з'явився сюди сам. Оце й усе, що я хотів сказати.
— Дуже вдячна вам, містер Піквік, за вашу люб'язність,— відповіла Арабелла, втираючи очі хусточкою.
Вона, імовірно, сказала б значно більше, якби містер Піквік цілком несподівано не зник в наслідок недоречного руху Сема, через який достойний муж упав на землю. Проте, він зараз же підвівся і, попросивши містера Вінкла не баритись, із запалом юнака побіг вартувати. Натхнений його прикладом, містер Вінкл миттю був на гребені муру, затримавшись тільки на секунду, щоб доручити Семові доглядати свого пана.
— Я не спущу його з ока, сер, — запевнив містер Веллер, — можете цілком покластись на мене.
— А де він? Що він робить, Сем?— непокоївся містер Вінкл.
— Нехай бог благословить його старі гетри,— відповів Сем, виглянувши за хвіртку.— Він із своїм потайним ліхтарем стереже завулок. Ніколи за життя не бачив я такої людини. Його душа, напевно, народилася років на двадцять п'ять пізніше, як його тіло.
Та в містера Вінкла не було часу слухати хвалебне слово своєму приятелеві. Він зскочив з муру, кинувся до ніг міс Арабелли й з красномовністю гідною самого містера Піквіка, запевнив, що кохає дівчину.
Раптом містерові Піквіку здалося, що хтось іде завулком, і він прожогом кинувся попередити своїх приятелів про небезпеку. По перших же словах ученого мужа містер Вінкл переліз через мур назад, а міс Арабелла скрикнула й побігла додому.
Карета дожидала, коні відпочили, шлях був накочений, візник — угарному настрої. Раніше, ніж містер Піквік встиг перевести дух, товариство було вже коло готелю "Чагарник".
— Ідіть зараз же до будинку, сер, — сказав Сем, допомагаючи своєму панові висідати з екіпажу.— Після таких вправ не можна лишатись на вільному повітрі. Вибачте, сер, — звернувся він до містера Вінкла,— сподіваюся, все вийшло на добре, сер?
Містер Вінкл стиснув Семові руку й шепнув йому:
— Все гаразд, Сем; все гаразд.
Розділ XXIX
показує містера Піквіка в новій, цікавій сцені з великої драми життя.
Решта часу, приділеного містером Піквіком на перебування в Басі, минула без будьяких вартих уваги пригод. Починалася літня сесія суду. За тиждень по зелених святах наші герої повернулись до Лондона, де містер Піквік, звичайно, у товаристві Сема, спинився в тому ж таки "Джорджі та Яструбі".
Ранком третього після їхнього приїзду дня, саме тоді, як годинники в Сіті вибили по дев'ять ударів кожен зокрема і десь коло дев'ятсот дев'яносто дев'яти всі разом, а Сем дихав чистим повітрям у дворі "Джорджа та Яструба", до готелю під'їхав чудернацький, свіжопофарбований екіпаж, і з нього дуже зграбно сплигнув, передавши віжки кремезному чоловікові, який сидів поруч з ним, чудернацький джентльмен у довгому волохатому пальті, зробленому, здавалось, під пару до екіпажу, як і екіпаж під пару до нього.
Увагу Сема привернуло те, що, коли ця особа висідала, якийсь обшарпаний суб'єкт у коричневому пальті, позбавленому багатьох гудзиків, перейшов з протилежного боку вулиці, де перед тим вештався, і примістився коло воріт готелю. Мавши більше ніж підозру щодо мети візиту джентльмена, Сем випередив його і, раптом повернувшися кругом, став у отворі дверей "Джорджа та Яструба".
— Ну лиш, голубе!— владним тоном сказав чоловік у волохатому пальті, силкуючися разом з тим відштовхнути Сема.
— Ну, сер, в чім справа? — відгукнувся Сем, повертаючи штурхан з складними процентами.
— Тихо, тихо, приятелю! Це вам дурно не минеться,— сказав власник волохатого пальта, підносячи голос і збліднувши. — Сюди, Смоч!
— Що тут у вас сталося? — гаркнув чоловік у коричневому пальті, який під час цього короткого діалогу прослизнув уже до самих дверей.
— Та оцей жевжик грубіянить мені, — сказав джентльмен, знову штовхаючи Сема.
— Ну, ці шутки треба кинути! — рикнув Смоч і собі вліпив Семові доброго бухана.
Останній удар мав якраз ті наслідки, яких сподівався досвідчений Смоч: поки Сем на подяку за люб'язність притискував обшарпанця до одвірка, його принципал прослизнув у двері й попростував до буфетної кімнати. Сем, обмінявшись з містером Смочем кількома промовистими зауваженнями, зараз же наздогнав його.
— Доброго ранку, моє серденько, — удався принципал до молодої буфетниці з ботанібейською невимушеністю і галантністю Нового Південного Валіса,[38] — де тут кімната містера Піквіка, моя голубонько?
— Проведіть його нагору, — сказала буфетниця коридорному, навіть поглядом не вшанувавши фертикуватого джентльмена.
Коридорний побрався сходами вгору.
