Посмертні записки Піквікського клубу - Діккенс Чарлз
Та носії так знесилились від реготу, що не могли подати йому ніякої помочі, а дами підходили дедалі ближче.
Містер Вінкл розпачливо стукнув у двері востаннє. Дами були вже за кілька будинків. Безталанний джентльмен кинув свічник, що ввесь час тримав у себе над головою, і сміливо метнувся в портшез, де сиділа місис Даулер.
Нарешті гамір та метушню на вулиці почула й місис Кредок. Напнувшись поверх чепчика шаллю, вона побігла у вітальню подивитись, що сталося, і визирнула у вікно саме тоді, як містер Вінкл поринав у портшез. Побачивши це, поважна леді жахливо зойкнула і кинулась повідомити містера Даулера, що дружина його тікає з іншим джентльменом.
Вражений такою звісткою, містер Даулер, наче гумовий м'яч, зскочив з ліжка і підбіг до свого вікна водночас з містером Піквіком. Перше, що вони побачили, був містер Вінкл, який намагався втиснутись у портшез.
— Сторож! — нестямно крикнув містер Даулер.— Сторож! Держіть його! Цупко держіть його! Затримайте, поки я не зійду вниз... Я переріжу йому горлянку... Дайте мені ніж!.. Від вуха до вуха... переріжу... пустіть, місис Кредок! — І, вирвавшись з рук переляканої господині та містера Піквіка, обурений чоловік схопив десертний ножик і кинувся на вулицю.
Містер Вінкл не чекав на нього. Почувши жахливі загрози відважного Даулера, він вистрибнув з портшеза і, впустивши з ніг туфлі, дременув униз по вулиці, переслідуваний Даулером з сторожем. Оббігши круг кварталу, він кинувся у відчинені вже двері свого будинку, грюкнув ними перед самим обличчям містера Даулера, зачинився на ключ в своїй спальні, забарикадирував двері рукомийником, комодом та столом і почав укладатися, щоб з першим променем світанку залишити Бас. Даулер, підійшовши до зачинених дверей, заприсягався крізь дірку в замку, що завтра ж переріже містерові Вінклу горло. Після величезного галасу у вітальні, де серед сили голосів виразно чути було голос містера Піквіка, що намагався втихомирити всіх, мешканці порозходились по своїх кімнатах, і скрізь знову запанував спокій.
Розділ XXVII,
де оповідається про важливе й дуже делікатне доручення, дане містером Піквіком містерові Веллеру, і про те, як містер Вінкл тікав від дощу та потрапив під ринву.
Наступного ранку, значно раніше як звичайно, містер Піквік, ділком одягнений, зійшов униз і подзвонив.
— Сем,— сказав наш герой, коли, відповідаючи на це запрошення, до нього прийшов містер Веллер.— Сем, зачиніть двері.
Містер Веллер зачинив двері.
— Вчорашньої ночі тут скоїлася прикра історія, Сем,— промовив містер Піквік,—історія та примушує мого друга Вінкла побоюватись насильства з боку містера Даулера.
— Це я чув уже від старої леді, як ішов до вас, сер,— відповів Сем.
— І мені соромно признатися, Сем,— стурбовано продовжував містер Піквік,— що, опасуючись цього насильства, містер Вінкл утік.
— Утік? — скрикнув Сем.
— Сьогодні ранком, навіть не попередивши мене.
І я не знаю, куди він подався.
— Він повинен був залишитися та відлупцювати Даулера,— із зневагою в голосі сказав Сем.—І не хитра то була б штука, сер!
— Я й сам починаю брати під сумнів його сміливість та відвагу, Сем,— відповів містер Піквік.— Але не в тім річ. Як би там було, а містер Вінкл зник. Його треба знайти й привести сюди, Сем.
— А ви думаєте, він захоче повернутися, сер?
— Треба примусити його, Сем.
— І хто ж це зробить, сер?— усміхнувся містер Веллер.
— Ви.
— Слухаю, сер.
По них словах містер Веллер вийшов з кімнати і зараз же грюкнув парадними дверима. Повернувся він назад через дві години з таким байдужим виглядом, ніби виконував якесь звичайнісіньке доручення, і приніс звістку, що цього ранку один джентльмен, всіма сторонами схожий на містера Вінкла, виїхав до Брістоля поштовим диліжансом.
— Сем,— сказав містер Піквік, стискуючи йому руку,— ви славний хлопець, неоцінимий хлопець. Їдьте слідом за ним, Сем.
— Гаразд, сер,— відповів містер Веллер.
— Як тільки ви його знайдете, зараз же пишіть мені, Сем. Якщо він пориватиметься тікати від вас, валіть його додолу або замкніть на замок. Робіть з ним усе, що буде треба.
— Я поводитимуся з ним дуже обережно, сер,— запевнив містер Веллер.
— Скажіть йому, що я страшенно схвильований, дуже невдоволений і до краю обурений його незвичайною поведінкою.
— Слухаю, сер.
— Перекажіть йому, що коли він не повернеться сюди з вами, йому доведеться вертатись зі мною, бо тоді я сам поїду по нього й приставлю до Баса.
— Перекажу, сер.
— Ви, думаєте, знайдете його, Сем? — спитав містер Піквік, допитливо глянувши на Сема.
— О, я знайду його, де б він не був,— упевнено сказав Сем.
— Добре,— заспокоївся трохи містер Піквік.— І що скоріше ви поїдете, то краще.
З цими словами містер Піквік передав своєму вірному слузі чималу суму грошей і звелів негайно ж виряджатись до Брістоля шукати втікача.
Сем повкладав найпотрібніші речі в дорожну торбу і невдовзі був готовий до подорожі. Дійшовши до кінця коридору, він спинився, повільно повернув назад і просунув голову в двері вітальні.
— Сер,— шепнув містер Веллер.
— Чого вам, Сем? — озвався його пан.
— Чи правильно я зрозумів ваші накази, сер?
— Я певний того.
— Чи маю я право валити його додолу, сер?
— Безперечно. Цілковите право. Робіть, що визнаєте за потрібне. Я вас не обмежую.
Сем кивнув головою і, зачинивши за собою двері, з чистою душею вибрався в далеку путь.
Бідолашний джентльмен, що мимохіть переполохав описаним способом мешканців Королівської вулиці, перебувши дуже неспокійну й турботну ніч, покинув будинок, де ще спали його друзі, і подався світ за очі. Навряд чи пощастить колинебудь гідно оцінити або належно вшанувати благородні мотиви, що спонукнули містера Вінкла на такий вчинок. "Якщо цей Даулер", міркував Вінкл, "якщо цей Даулер наважиться справдити свою загрозу (а він, безумовно? наважиться), мені доведеться викликати його на дуель. Він має дружину, що кохає його і в усьому від нього залежна. І раптом, засліплений жадобою помсти, я вбиваю його. Як же почуватиму я себе після того?" Ці сумні думки так вплинули на людяну душу молодо о чоловіка що коліна його задріботіли одне об одне, і на обличчі виразно вималювались усі його прекрасні почуття. Спонукуваний цими міркуваннями він схопив чемодан і, скрадаючись, спустився сходами як міг нечутно відчинив ненависні двері й вийшов на вулицю. Коло Королівського готелю він натрапив на диліжанс, що мав вирушати до Брістоля. Вважаючи, що це місто не менш від інших відповідає його намірам, Вінкл сів на імперіал і прибув до Брістоля з усією швидкістю, на яку здатна пара коней, що двічі, а то й більше, на день одбувають таку подорож.
Найнявши номер у готелі "Чагарник" і вирішивши відкласти листування з містером Піквіком, аж доки гнів Даулера до певної міри випарується, він пішов знайомитися з Брістолем, який вразив його тим, що був найбруднішим із бачених ним досі міст. Оглянувши корабельню й подивившись на собор, Вінкл спитав, як пройти до Кліфтона, й побрів у вказаному напрямку. Мостові міста Брістоля не найчистіші й не найширші в світі, а вулиці його не належать до числа найпряміших або найменш плутаних. Заблудивши в їхніх кривинах та закрутах, містер Вінкл став шукати якоїсь пристойної крамниці, де міг би відсвіжитися порадою та вказівками.
Роздивляючись навкруги, він звернув увагу на новопофарбований будинок — щось середнє між крамницею й приватною квартирою. Червона лампа над входом досить виразно свідчила, що тут живе лікар; отже, слова "Лікарський кабінет і аптека", золотими літерами написані над вікном кімнати, яка здавна правила за дожидальню, були, мабуть, і зайві. Вважаючи цю установу за цілком придатне для довідок місце, містер Вінкл увійшов до крамнички, де стояли ящики та пляшки з золотими ярликами. В кімнаті не було нікого, і він постукав півкроновою монетою об прилавок, щоб привернути до себе увагу того, хто міг випадково бути в сусідній кімнаті.
Після першого ж удару досить виразно чутний звук щипців, якими перегрібають вугілля в каміні, раптом затих; після другого — молодий джентльмен ученого вигляду, в зелених окулярах і з величезною книгою в руках, шурхнув у кімнату і, ставши за прилавком, спитав, чого бажає відвідувач.
— Перепрошую, сер,— сказав містер Вінкл,— чи не були б ви ласкаві сказати мені, як пройти...
— Ха-ха-ха! — зайшовся голосним реготом учений молодий чоловік, підкидаючи книгу високо вгору й спритно ловлячи її якраз тоді, коли вона загрожувала розтрощити всі пляшки на прилавку.— Оце так не сподіванка!
Для містера Вінкла це й справді була несподіванка Вражений також незвичайною поведінкою медичного на погляд джентльмена, він мимоволі відступив від дверей і схвильовано дивився на молодого чоловіка, що таким дивовижним способом приймав його.
— Хіба ж ви не впізнаєте мене? — спитав медичний на погляд джентльмен.
Містер Вінкл промимрив, що не має такої честі.
— Тоді моя справа, значить, не безнадійна. Я лікуватиму брістольських стариць; коли мені пощастить зберегти цей вигляд. Геть під усі чорти, старе дрантя!— З цими словами молодий чоловік жбурнув книгу в найдальший кінець крамнички, скинув свої зелені окуляри й усміхнувся усмішкою Роберта Сойєра, есквайра, колишнього студента-медика.
— Невжеж ви не знали, що я тут? — дивувався містер Боб, дружньо стискаючи Вінклеві руку.
— Слово честі, ні,— відповів містер Вінкл.
— Хіба ви не бачили мого імени? — і Боб звернув увагу свого приятеля на парадні двері де білими літерами було накреслено: "Сойер, наступник Нокморфа".
— Воно не впало мені в око,— пояснив містер Вінкл.
— Боже ти мій, якби я знав, що це ви, я вискочив би на вулицю і впіймав би вас у свої обійми,— запевнював Боб.— Але, слово честі, я думав, що ви — Королівські податки.[37]
— Не може бути!
— Присягаюся. І саме збирався сказати, що мене нема вдома, але що я можу доручити оповістку самому собі... Я й зробив би так, бо він мене не знає... Не знають мене й Освітлення та Мостові. Гадаю, що Церковний щур здогадується, хто я, і певний, що Водопостачання знає, бо, ледве переїхавши сюди, я видер йому зуба... Але заходьте ж! — Розмовляючи так, Боб штовхнув містера Вінкла в суміжну кімнату, де сидів не хто інший, як містер Бенджемен Елен і розважався тим, що розжареною кочергою пробивав дірочки в дошці над каміном.
— О, цієї приємності я вже ніяк не сподівався!— сказав містер Вінкл.— Як затишно у вас тут!
— Непогано,— згодився Боб Сойєр.— Я недавно закінчив науку, а приятелі зібрали мені все потрібне для роботи.