Гра в бісер - Гессе Герман
Але кілька інших були вже не такі простодушні, вони мешкали в Селищі Гри, належали до молодшої еліти й не ставили наївних запитань, а віталися зі мною, коли ми зустрічалися в одному з приміщень твого храму й зустрічі не можна було уникнути, з вишуканою, трохи силуваною ввічливістю, скоріше навіть поблажливо, й не переставали наголошувати, які вони заклопотані важливими й недосяжними для мене справами, як їм ніколи і як нецікаво й не хочеться поновлювати давнє знайомство. Я, звичайно, й не пробував набиватися їм у приятелі, порушувати їхній спокій, олімпійський, ясний, глузливий касталійський спокій. Я дивився на них і на їхній за1повнений активною діяльністю день, як в'язень крізь грати чи як злидар, голодний і пригноблений, дивиться на аристократів та багатіїв, веселих, гарних, освічених, добре вихованих, добре відпочилих, з випещеними обличчями й руками.
І ось з'явився ти, Йозефе, я зрадів, коли побачив тебе, і в моєму серці ожила нова надія. Ти йшов подвір'ям, я впізнав тебе ззаду по твоїй ході і зразу ж покликав на ім'я. "Нарешті переді мною людина! — подумав я. — Нарешті переді мною приятель, може, супротивник, але такий, з яким можна поговорити, хоч і запеклий касталієць, але такий, у якого касталійська сутність не обернулася в маску й панцир, людина, здатна зрозуміти іншу!" Ти не міг не помітити, який я був радий і як багато надій покладав на тебе, і ти справді надзвичайно ввічливо пішов мені назустріч. Ти ще пам'ятав мене, я ще для тебе щось важив, тобі було приємно знов побачити моє обличчя, і ти не обмежився коротким, радісним вітанням на подвір'ї, а запросив мене до себе й присвятив, пожертвував мені вечір. Але що то був за вечір, любий Йозефе! Як ми обидва мучилися, вдаючи дуже веселих, дотримуючись дуже чемного, майже товариського тону, як тяжко нам було провадити мляву розмову, переходити від однієї теми до іншої! Хоч решта касталійців були байдужі до мене, з тобою мені виявилося ще гірше, те виснажливе, даремне силкування воскресити давню, вже мертву дружбу ще дужче ятрило мою рану. Той вечір остаточно розвіяв мої ілюзії, мені безжально дали зрозуміти, що я не товариш і не спільник, не касталієць, не рівний за рангом, а обтяжливий, настирливий йолоп, неотесаний чужинець, і те, що ця наука була мені подана в такій коректній, гарній формі, що розчарування й нетерпіння було так бездоганно замасковане, здавалося мені найтяжчою образою. Якби ти мене був вилаяв чи дорікнув мені, якби був сказав: "Що з тобою сталося, друже, як ти міг так занепасти?" — я відчув би себе щасливим, і крига була б проламана. Але де там! Я побачив, що більше не належу до Касталії, що скінчилася моя любов до вас і моє замилування Грою в бісер, скінчилася наша дружба. Репетитор Кнехт прийняв мене, обтяжливого відвідувача у Вальдцелі, промучився й пронудьгував зі мною вечір і в бездоганно ввічливій формі показав мені на двері.
Десиньйорі намагався погамувати своє хвилювання, обличчя його болісно скривилося. Він замовк і глянув на Магістра. Той слухав дуже уважно, але сам був нітрохи не схвильований; він дивився на давнього Друга привітно, співчутливо і лагідно всміхався. Десиньйорі й далі мовчав, а Кнехт не зводив з нього спокійного, зичливого погляду, в якому світилося задоволення, навіть радість. Плініо десь хвилину чи більше витримував той погляд, похмуро дивлячись перед себе.
— Тобі смішно? — сердито, але не ображено вигукнув нарешті він. — Смішно? Ти вважаєш, що так і мало бути? — Мушу визнати, — сказав, усміхаючись, Кнехт, — що ти чудово описав цю сцену, просто неперевершено, все було саме так, як ти змалював, і, може, навіть відгомін образи й докору в твоєму голосі був необхідний, щоб бездоганно відтворити її й оживити в моїй пам'яті. До того ж, хоч ти, на жаль, ще й досі дивишся на цю справу до певної міри тодішніми очима і дещо в ній тебе й досі боляче вражає, але взагалі пра1вильно, об'єктивно розповів історію двох юнаків, що опинилися в трохи прикрому становищі: обом їм треба було прикидатися, і один із них, якраз ти, зробив помилку, намагаючись сховати своє справжнє, велике горе під удаваною безтурботністю замість того, щоб скинути з себе маску. Ти навіть ще й тепер, здається, обвинувачуєш більше мене, ніж себе, в тому, що наша зустріч не дала ніяких наслідків, хоч саме ти міг повернути все інакше. Невже ти справді не бачив цього? Але, мушу сказати, змалював ти нашу зустріч чудово. Я ніби знов відчув себе пригніченим і збентеженим, як того дивного вечора, знов хвилинами мені здавалося, що я насилу стримуюсь і що мені трохи соромно за нас обох. Так, ти не пропустив жодної подробиці. Просто втіха слухати таку розповідь.
— Що ж, — трохи здивовано мовив Плініо, — приємно, що моя розпер відь розважила хоч одного з нас. Бо мені, щоб ти знав, було не до розваг.
У голосі його ще бриніли образа й недовір'я.
— Але тепер, — сказав Кнехт, — ти сам бачиш, як може розвеселити нас та історія, що ні тобі, ні мені не додала слави. Нам залишається тільки посміятися з неї.
— Посміятися? Чому це? — А тому, що історія екскасталійця Плініо, який домагається участі в Грі в бісер і визнання своїх колишніх товаришів, давно скінчилася і відійшла в минуле, так само як скінчилася й історія ввічливого репетитора Кнехта, якого несподівана поява Плініо так збентежила, що він, всупереч усім касталійським правилам, не спромігся подолати свого збентеження і ще й досі бачить себе, тодішнього, наче в дзеркалі. Ще раз кажу, Плініо: в тебе добра пам'ять, і ти чудово все розповів, я б так не міг. Наше щастя, що ця історія так безповоротно відійшла в минуле і ми можемо з неї посміятися.
Десиньйорі був спантеличений. Він відчував, що в доброму гуморі Магістра є щось приємне й щире і що в нього, перш за все, немає й натяку на глум чи кепкування, і відчував також, що за тим веселим настроєм ховається щось дуже поважне; але, розповідаючи, він надто глибоко пережив наново весь біль, викликаний у його душі тією давньон5 зустріччю, і його розповідь надто нагадувала сповідь, щоб він зміг так легко змінити тон.
— Ти все ж таки, мабуть, забуваєш, — нерішуче мовив він, хоч уже наполовину переконаний, — що для мене той випадок мав не таке саме значення, як для тебе. Для тебе він був щонайбільше неприємністю, а для мене — поразкою, катастрофою і, між іншим, ще й початком важливих змін у житті. Тількино скінчився курс, я зразу ж поїхав з Вальдцеля з твердим наміром ніколи більше туди не повертатися; ще трохи — і я б зненавидів і Касталію, і всіх вас. Ілюзії мої розвіялись, я переконався, що став зовсім далеким вам, а може, й раніше не був такий близький, як уявляв собі; одне слово, ще б крапля, і я став би ренегатом, вашим запеклим ворогом.
Кнехт дивився на нього весело й водночас проникливо.
— Авжеж, — мовив він, — і про все це, сподіваюся, ти мені наступного разу також розкажеш. Але на сьогоднішній день становище наше, здається мені, таке; колись замолоду ми були друзями, потім розлучи1лись і пішли різними шляхами, далі знов зустрілися під час того злощасного канікулярного курсу, ти став наполовину або й зовсім світською людиною, а я — трохи зарозумілим мешканцем Вальдцеля, що дбає про касталійські правила. І ось сьогодні ми згадали про ту зустріч, яка обох нас розчарувала і якої ми обидва соромимось. Ми знов побачили себе і своє тодішнє збентеження й не вжахнулися, навіть можемо посміятися з нього, бо ж тепер усе цілком змінилося. Так, я справді був тоді дуже збентежений, бо ти справив на мене вкрай неприємне, негативне враження, я не знав, про що з тобою розмовляти, ти здався мені несподівано недозрілим, брутальним, світським, це мене спантеличувало й дратувало. Я був молодим касталійцем, що не знав світу і, властиво, не хотів його знати, а ти — ну, а ти був молодим чужинцем, і я не міг до пуття збагнути, чого ти з'явився до нас і навіщо брав участь у курсі Гри, бо в тобі начебто майже нічого вже не збереглося від учня елітарної школи. Ти тоді дратував мене, так само як я тебе. Я, звичайно, здавався тобі пихатим касталійцем, який не мав ніяких заслуг, але ревно силкувався зберегти відстань між собою і некасталійцем, дилетантом Гри. А ти для мене був набридливим варваром, недоуком, що мав якісь необгрунтовані, сентиментальні претензії на цікавість і дружні почуття з мого боку. Ми сахалися і майже ненавиділи один одного. Нам не залишалося нічого іншого, як розійтися, бо жоден із нас не міг нічого дати другому і жоден не здатен був справедливо оцінити другого.
Але сьогодні, Плініо, ми маємо право знов видобути з закамарків пам'яті спогади, які ми соромливо поховали там, маємо право посміятися з тієї сцени і з самих себе, бо нині ми прийшли один до одного вже іншими, із зовсім іншими намірами й можливостями, без сентиментальності, без прихованого почуття ревнощів і ненависті, без зарозумілості, — адже ми обидва давно вже змужніли.
Десиньйорі усміхнувся з полегкістю. А проте спитав ще: — Але чи ми впевнені в цьому? Врешті добра воля була в нас і тоді.
— Звичайно! — засміявся Кнехт. — І з тією доброю волею ми нестерпно мучили й виснажували один одного. Ми тоді інстинктивно не любили один одного, здавались один одному не вартими довіри, набридливими, чужими й огидними, і тільки уявний обов'язок і уявна солідарність змусили нас цілий вечір грати тяжку комедію. Я зрозумів це зразу після твого від'їзду. Ми обидва ще не зовсім позбулися ані колишньої приязні, ані колишньої ворожнечі. Замість дозволити, щоб ці почуття остаточно згасли, ми вирішили, що мусимо відкопати їх у собі і якось продовжити. Ми вважали себе боржниками й не знали, як же нам сплатити свій борг. Хіба не правда? — Мені здається, — задумливо мовив Плініо, — що ти й тепер ще надто ввічливий. Ти кажеш "ми обидва", але ж ми не обидва шукали й не могли знайти один одного. І пошуки, і любов були тільки з мого боку, а отже, й розчарування, і мука так само. Що в твоєму житті, спитаю тебе, змінилося після нашої зустрічі? Нічого! А для мене то був глибокий, болісний перелом, і тому я не можу просто посміятися з нього, як ти.
— Вибач, — лагідно, примирливо мовив Кнехт, — я, мабуть, надто поквапився. Але я всетаки сподіваюся, що згодом і тебе спонукаю сміятися разом зі мною.
