Гра в бісер - Гессе Герман
Потроху перед Плініо відкрилось і його життя, на перший погляд просте, рівне, зразково впорядковане життя всередині чітко розбудованої ієрархії, багате на успіхи й визнання, а проте суворе, звичне до жертв, дуже самітне, і хоч багато що в ньому для людини зі світу було не зовсім зрозуміле, все ж таки основні напрямки й тенденції його Плініо вловив, і найкраще він розумів, найближче брав до серця Кнехтів потяг до молодого покоління, до юних, ще не зіпсованих учнів, до скромної, непоказної праці без вічної необхідності бути виразником певних поглядів, його бажання працювати вчителем латини або музики десь у початковій школі. В цілковитій відповідності з своїми методами лікування душі та виховання Кнехт скорив цього пацієнта не тільки своєю великою відвертістю, але й навіявши думку, що той, з свого боку, теж може допомогти й прислужитися йому, і підказавши, як це зробити. І Десиньйорі справді став у пригоді Магістрові, не стільки в головному пи танні, скільки в задоволенні його величезної цікавості до всіляких подробиць світського життя.
Ми не знаємо, чому Кнехт узяв на себе нелегке завдання наново навчити меланхолійного товариша своєї молодості всміхатися і чи тут справді зіграла якусь роль надія, що той також може зробити йому послугу. Десиньйорі, що мав би знати це краще, ніж будьхто інший, не вірить у таку версію. Він згодом розповідав: "Коли я пробую з'ясувати Для себе, як Йозефові вдалося подіяти на таку розчаровану й замкнуту людину, як я, то дедалі більше переконуюсь, що найперше це було чаклунство, а ще, мушу сказати, й лукавство. Він був багато лукавіший, ніж уявляли собі люди з його оточення, мав смак до гри, жарту, хитрого дотепу, любив прикидатися, раптово з'являтись і зникати, а часом і почаклувати. Я думаю, що вже під час першої моєї появи в касталійській Колегії він вирішив узяти мене в полон, посвоєму вплинути на мене, тобто здобути мене й піднести мій дух. Принаймні з перших же годин він намагався прихилити мене до себе. Навіщо він це робив, навіщо брав собі такий тягар на плечі, я не можу сказати. Мабуть, люди такої натури, як він, роблять це здебільшого несвідомо, наче машинально, вони почувають, що стоять перед якимось завданням, чують, що хтось кличе на допомогу, і, не вагаючись, ідуть на той поклик. Коли ми зустрілися, я був недовірливий, боязкий і не мав ніякого бажання кидатися йому в обійми чи просити в нього допомоги; колись такий відвертий і товариський, я розчарувався і замкнувся в собі, але саме ця перепона, ці великі труднощі, мабуть, і підохочували його. Хоч який я був стриманий, він не відступився і нарешті досяг того, чого хотів. Між іншим, він скористався одним хитрим способом: навіяв мені думку, що наші стосунки грунтуються на взаємності, що його сила дорівнює моїй, його значення — моєму, що він так само потребує допомоги, як і я. Уже під час першої нашої довшої розмови він натякнув, що нібито очікував моєї появи, дуже хотів її. Він помалу втаємничив мене в свої плани скласти з себе звання Магістра та залишити Провінцію і весь час давав мені зрозуміти, як багато для нього важить моя порада, моя підтримка і вміння мовчати, бо за межами Касталії він, мовляв, не має жодного приятеля, крім мене, і не знає тамтешнього життя. Признаюся, мені було приємно слухати ці слова, і, мабуть, вони були не останньою причиною того, що я відкрив Йозефові свою душу і, так би мовити, віддався йому в руки; я беззастережно повірив йому. Та минув якийсь час, і мені все це знов почало здаватися підозрілим і неймовірним, я вже не знав, чи він справді чогось сподівається від мене, а якщо сподівається, то чого саме, чи ті хитрощі, якими він піймав мене, були невинними чи дипломатичними, наївними чи лукавими, чи він був щирий, чи прикидався і грав. Він настільки переважав мене і стільки зробив мені добра, що я взагалі не насмілився б на такі міркування. В кожному разі, тепер я вважаю його запевнення, буцімто він опинився в такому самому становищі, як я, і так само потребував моєї допомоги й прихильності, як я його, просто даниною ввічливості, приємним, заспокійливим навіюванням, яким він мене обплутав; не можу лише сказати, наскільки його гра зі мною була свідомою, обдуманою і навмисною, і наскільки, незважаючи на все, наївною і природною. Бо Магістр Йозеф був великим артистом; з одного боку, в ньому жило таке непереборне прагнення виховувати, впливати, зціляти, допомагати, розвивати, що всі засоби здавалися йому добрими, а з другого боку, він не міг робити навіть найменшого діла, не віддавшись йому цілою душею. Одне знаю напевне: він тоді поставився до мене як приятель, як великий лікар і керівник, більш не відпускав мене від себе і врешті розбудив і зцілив, наскільки це взагалі було можливе. Та ось що дивне і дуже схоже на нього: вдаючи, немовби для того, щоб піти з Касталії і скласти з себе обов'язки Магістра, він потребує моєї допомоги, спокійно, не раз навіть схвально вислухуючи мою гостру й наївну критику або й лайку та звинувачення на адресу Касталії, сам роблячи все, щоб звільнитися від неї, він насправді привабив мене назад до Провінції, наново привчив до медитації, з допомогою касталійської музики й самозаглиблення, касталійської ясності й мужності перевиховав і переінакшив мене, знов зробив з мене, такої некасталійської, при всій моїй симпатії до вас, і навіть антикасталійської людини рівного вам, а з моєї нещасливої любові до вас — щасливу".
Так розповідав Десиньйорі, і в нього, певне, були причини для захват ту та вдячності. Мабуть, не дуже важко з допомогою наших давно випробуваних методів привчити до стилю касталійського життя хлопчика чи юнака, але набагато складніше виховати цю звичку в людині, якій уже минув п'ятий десяток, навіть якщо вона сама залюбки йде назустріч. Звичайно, Десиньйорі не став цілковитим, а тим паче зразковим касталійцем. Але Кнехт таки домігся того, чого хотів: затятий його товариш позбувся свого гіркого, безпросвітного смутку, надмірно вразлива, колись мужня, а тепер ляклива душа знов набула ясності й гармонії, замість деяких поганих звичок з'явилися нові, гарні. Певна річ, Магістр Гри в бісер не міг сам виконати всієї потрібної для цього дрібної праці; він покликав на допомогу почесному гостеві апарат Вальдцеля й Орден, навіть послав до нього додому на якийсь час учителя медитації з Гірсланда, резиденції Ордену, щоб той постійно контролював його вправи. Проте планування цих заходів і керівництво ними лишалися в його руках.
Минав восьмий рік перебування Кнехта на посаді Магістра, коли він, після неодноразових запрошень товариша, відвідав його дім у столиці. З дозволу керівництва Ордену — настоятель Александр був його близьким приятелем, — він використав один святковий день для цих відвідин, від яких багато чого сподівався і які, проте, цілий рік уже відкладав почасти тому, що хотів спершу впевнитись у Плініо, а почасти, мабуть, через цілком зрозумілий острах: адже це був перший його крок у той світ, звідки Десиньйорі приніс свій закам'янілий смуток і де для нього було стільки важливих таємниць. Він побачив, що в цілком сучасному будинку його товариша, який той поміняв на старовинну оселю роду Десиньйорі, володарює ставна, дуже розумна, стримана дама, а дамою командує її гарненький, галасливий, не дуже вихований синок, навколо особи якого тут, мабуть, усе крутилося і який, видно, перейняв від матері владний, гордовитий, трохи принизливий тон у стосунках з батьком. До речі, тут відчувався холодок і недовір'я до всього касталійського, проте мати й син не дуже довго змогли опиратися яскравій особистості Магістра; крім того, сама вже посада його мала для них у собі щось таємне, священне й легендарне. І все ж таки під час першої зустрічі всі трималися дуже скуто й вимушено. Кнехт очікувально мовчав і більше придивлявся до того, що діється навколо, господиня приймала його з холодною, офіційною ввічливістю і внутрішньою нехіттю, як високого рангу офіцера ворожої армії, присланого на постій, син Тіто поводився найвільніше, бо, мабуть, уже не раз був свідком таких ситуацій, розважався ними й щось собі на них вигадував, його батько, видно, більше грав роль голови дому, ніж був ним насправді. Між ним і дружиною панував тон лагідної, обережної, трохи сторожкої ввічливості, що ніби ходила навшпиньки, дружина підтримувала цей тон багато легше й природніше, ніж чоловік. Він явно намагався налагодити товариські стосунки з сином, а той, мабуть, звик уже або здобувати з цього собі якусь користь, або зухвало відпихати батька. Одне слово, їм було тяжко разом, ніби вони мусили щось приховувати, ніби насилу стримували свої Поривання й боялися дати волю своїй гіркоті, вибухнути й викликати ще більше напруження, а стиль їхньої поведінки й розмови, як і стиль усього дому, був трохи надміру вишуканий, надто підкреслений, наче ніякий оборонний вал не був би достатньо міцним і надійним, щоб захистити цей дім від можливих вторгнень і нападів. І ще одне спостеріг Кнехт: віднайдена душевна ясність тут знов майже зникла з обличчя Плініо; у Вальдцелі або в резиденції Ордену, Гірсланді, він неначе забував про свою пригніченість і свій смуток, а тут, у власному домі, на нього знов налягала густа тінь, його знов було за що ганити, але й було за що жаліти. Дім був гарний і свідчив про заможність і любов до комфорту, кожна кімната була опоряджена відповідно до своїх розмірів, у кожній панувала гармонія двох або трьох кольорів, подекуди траплялися цінні твори мистецтва, на яких Кнехт радо спиняв свій погляд, але врештi вся ця пишнота почала здаватися йому надто гарною, надто довершеною і продуманою, їй бракувало становлення, руху, оновлення, і він відчув, що й ця краса речей та кімнат була ніби закляттям від небезпек, спробою оборонитися від них, і що ці кімнати, картини, вази й квітки оточують і супроводять життя, яке прагне гармонії і краси, але може досягти її тільки таким способом — пильно добираючи домашні речі й дбаючи про них.
За якийсь час після цих відвідин, що справили на нього доситьтаки невтішне враження, Кнехт прислав додому до Плініо вчителя медитації. Пробувши один день у дивовижно задушливій, наелектризованій атмосфері цього дому, він узнав дещо таке, чого зовсім не хотів знати, але узнав і щось інше — те, про що хотів довідатись задля товариша.
