Гра в бісер - Гессе Герман
В надзвичайно молодому віці він досяг таких вершин, про які обдарований і шанолюбний касталієць міг тільки мріяти як про велику честь, і досяг їх не завдяки своєму шанолюбству чи якимось зусиллям, а нічого не прагнучи, ні до кого не пристосовуючись, майже проти своєї волі, бо йому самому більше хотілося б жити непомітним, незалежним, необтяженим ніякими обов'язками життям ученого. Він не однаково цінував великі блага й права, що випали на його долю разом з високим званням, а деякі відзнаки й повноваження, здається, дуже швидко майже набридли йому. Особливо обтяжливою завжди здавалася йому праця у Виховній Колегії, для якої потрібні були вміння адміністратора й хист дипломата, а проте це не заважало йому дуже сумлінно її виконувати. І навіть його найперше і найхарактерніше завдання, яке мав виконувати тільки він і більше ніхто — плекання й добір досконалих гравців у бісер, — хоч інколи воно давало йому велику радість і хоч ті обранці дуже пишалися своїм Магістром, помалу ставало для нього більше тягарем, ніж задоволенням. Посправжньому його тішили тільки навчання й виховання, при чому він на своєму досвіді переконався, що й радість, і успіх були тим більші, чим молодші були його учні, тому він сприймав як велику втрату для себе, як жертву те, що посада зобов'язувала його мати справу не з дітьми й підлітками, а з юнаками й дорослими. Були ще й інші міркування, спостереження й здогади, набуті за довгі роки служби, що спонукали його критично глянути на свою діяльність і на деякі явища вальдцельського життя; він відчув, що перебування на посаді Магістра дуже гальмує розвиток його найкращих здібностей, які могли б дати багаті плоди. Деякі з цих міркувань і спостережень відомі кожному з нас, а про деякі ми мо1жемо тільки здогадуватись. Питання про те, чи Магістр Кнехт справді мав рацію, прагнучи звільнитися від тягаря служби, бажаючи присвятити себе не такій поважній, зате дійовішій праці, і критикуючи касталійські звичаї, чи його треба вважати подвижником і сміливим борцем, чи якимось заколотником або навіть дезертиром, — цього питання ми теж не будемо чіпати, навколо нього точилося вже більше, ніж треба, дискусій; суперечка про це на довгий час поділила Вальдцель, та й усю Провінцію, на два табори і не затихла остаточно ще й досі. Хоч ми визнаємо себе вдячними шанувальниками великого Магістра, а все ж не будемо говорити, що самі про це думаємо; адже висловлені в цій суперечці міркування й висновки про життя та особу Йозефа Кнехта ще далеко не узагальнені. Ми б не хотіли ані висловлювати своїх думок, ані навертати когось у свою віру, хотіли б тільки якомога правдивіше розповісти історію кінця нашого шановного Магістра. Це, власне, навіть не зовсім історія, ми скоріше назвали б її легендою, звітом, складеним на основі правдивих звісток і просто чуток у такому вигляді, як вони, випливаючи з чистих і каламутних джерел, кружляють серед нас, молодших касталійців.
Саме в той час, коли Йозеф Кнехт почав уже шукати в думках шляху на волю, він несподівано побачив колись такого близького, а тепер майже забутого товариша із своїх далеких шкільних років Плініо Десиньйорі. Цей колишній вільний слухач, нащадок давнього, заслуженого перед Касталією роду, впливовий політик і публіцист, депутат парламенту, одного дня раптом з'явився до Колегії в службових справах. Як кожні два роки, саме була наново обрана урядова комісія для перевірки касталійського бюджету, і Десиньйорі став одним із її членів. Коли він уперше виступив у цій ролі на засіданні керівництва Ордену в Гірсланді, Магістр Гри в бісер теж був там; зустріч справила на Кнехта велике враження й не лишилася без наслідків, ми дещо знаємо про це від Тегуляріуса, а також від самого Десиньйорі, який у той період свого життя, не зовсім зрозумілий для нас, знов став товаришем і навіть повірником Кнехта. Вони зустрілися після довгого забуття, що тривало цілі десятиріччя, тоді, коли доповідач, як завжди, відрекомендував Магістрам членів новоутвореної комісії. Почувши прізвище Десиньйорі, наш Магістр був вражений і навіть присоромлений: він не впізнав з першого погляду товариша своєї молодості, якого не бачив стільки років. Знехтувавши офіційною формою вітання, він приязно подав руку Десиньйорі й пильно глянув йому в обличчя, дошукуючись, що ж так змінилося в його давньому товаришеві, через що він його не впізнав. Під час засідання він також часто звертав погляд на це обличчя, колись таке знайоме. До речі, Десиньйорі казав йому "ви" й називав Превелебним, і Кнехтові довелося двічі просити його, поки той нарешті зважився знов перейти на "ти" й звертатися до нього, як колись, на ім'я.
Кнехт знав Плініо запальним, веселим, товариським, чарівним хлопцем, добрим учнем і водночас світським юнаком, який відчував свою перевагу над далекими від життя касталійцями й часом бавився. тим, що викликав їх на суперечку. Мабуть, у ньому було трохи марнославства, але вдачу він мав щиру, не дріб'язкову, і більшості своїх одноліт1ків здавався цікавим, привабливим і симпатичним, а декого навіть засліплював своєю вродою, впевненістю і ароматом чогось невідомого, що завжди оточував його як вільного слухача й людину з іншого світу. Через кілька років, наприкінці своєї студентської пори, Кнехт побачив його ще раз, і йому здалося, що Плініо став банальнішим, грубішим і цілком втратив свій колишній чар, одне слово, давній товариш розчарував його. Вони розлучилися збентежено й холодно. Тепер Десиньйорі знов з'явився зовсім іншим. Перш за все він уже попрощався з молодістю, цілком утратив чи пригасив у собі жвавість, потяг до спілкування з людьми, суперечок і обміну думками, не мав тієї дійової, наступальної, товариської вдачі, що раніше. Те, що він під час зустрічі з своїм колишнім товаришем не захотів звернути на себе його уваги й не привітався перший, а коли його відрекомендували Магістрові, не сказав йому "ти" й погодився на це дуже неохоче, аж після лагідного, але наполегливого прохання Кнехта кинути церемонії, вся його поведінка, погляд, манера розмовляти, риск обличчя й жести свідчили, що на зміну давньому запалові, відвертості й натхненню прийшли стриманість і пригніченість, пасивність і намагання вберегти себе від зайвого хвилювання, якесь нервове прагнення замкнутися в собі, а може, просто втома. Юнацький чар також згас і розвіявся, але разом з ним зникли й ознаки поверхової, надто нав'язливої світськості. Весь він, а особливо його обличчя мали на собі сліди страждання, що зсушило його, проте водночас і якось облагородило. І поки Магістр стежив за переговорами, якась частка його уваги весь час була звернена на це обличчя, він не переставав, розмірковувати, яке ж страждання могло так опанувати цього жвавого, гарного, життєрадісного чоловіка й залишити на ньому такий слід. То було, видно, якесь не тутешнє, не відоме йому страждання, і чим більше Кнехт дошукувався подумки його причини, тим більшу симпатію і жаль відчував до страдника, і до цього жалю, до цієї симпатії домішувалося почуття, що він чимось завинив перед товаришем своєї молодості й повинен якось допомогти йому. Він робив різні припущення щодо можливих причин смутку Плініо й зразу ж відкидав їх, а потім подумав: страждання на цьому обличчі не породжене низькими пристрастями, це високе страждання, і, можливо, трагічне, і вираз у Плініо такий, якого не буває в касталійця. Кнехт згадав, що вже бачив такий вираз на обличчях у світських людей, некасталійців, але жодного разу він не був такий промовистий і привабливий, як у Плініо. Траплялося йому бачити такий вираз і на портретах людей минулого, вчених або митців, — їхні обличчя сповивала зворушлива, чи то хвороблива, чи то фатальна тінь смутку, самоти і безпорадності. Магістр, що мав тонке мистецьке чуття До таємниць виразу й інтуїцію вихователя до особливостей людської вдачі, давно вже набув певного досвіду з фізіогноміки, якому, не перетворюючи його в систему, інстинктивно довіряв; він, наприклад, розрізняв специфічно касталійський і специфічно світський сміх, усмішку й веселість і так само специфічно світські страждання й смуток. І ось цей світський смуток проступав тепер, здавалося, на обличчі Десиньйорі, та Ще й так промовисто, яскраво, наче це обличчя покликане було стати втіленням багатьох облич, зробити видимими потаємні страждання й недуги багатьох людей. Це обличчя стурбувало й зворушило Кнехта. Йому здалося знаменним не тільки те, що світ прислав сюди його втраченого товариша і що вони з Плініо, як колись у своїх учнівських словесних двобоях, тепер уже посправжньому гідно представляли один — світ, а другий — Орден; ще важливішим, символічним здалося йому те, що в особі цього самітного зажуреного чоловіка світ цього разу прислав до Касталії не свій сміх, не свою життєрадісність, не радісне усвідомлення своєї влади, не грубість, а своє горе, своє страждання. Це збудило в ньому нові думки, і він перестав ганити Десиньйорі за те, що той швидше уникав його, аніж шукав із ним зустрічей, і тільки поволі, немов долаючи важкі перепони, здався й відкрив своє серце. До речі, — і це Кнехтові, звичайно, стало в пригоді, — його шкільний товариш, сам вихованець Касталії, був не прискіпливим, роздратованим чи й зовсім недоброзичливим членом важливої для Касталії комісії, які часом траплялися в її складі, а належав до шанувальників Ордену й доброчинців Провінції, що міг зробити їм чимало послуг. Щоправда, від участі в Грі він уже давно відмовився.
Ми не можемо докладно розповісти, яким чином Магістр поступово знов добув довіру товариша; всі ми знаємо його спокійну, погідну вдачу, його ласкаву чемність, тож хай собі кожен уявить це посвоєму. Кнехт наполегливо домагався дружби Плініо, а хто міг довго встояти перед ним, коли він чогось хотів? Минуло кілька місяців від їхньої першої зустрічі в Колегії, і нарешті Десиньйорі після неодноразових запрошень Магістра погодився навідатись до Вальдцеля. І ось одного хмарного, вітряного осіннього дня вони поїхали вдвох на прогулянку в ті місця, які так добре знали з своїх шкільних часів, з далеких часів своєї дружби. Кнехт був у веселому, незатьмареному настрої, а його супутник і гість — мовчазний, але неспокійний; як на полях навколо них світло чергувалося з тінню, так і в його душі радість зустрічі чергувалася зі смутком відчуження.
