Гра в бісер - Гессе Герман
Отже, був прикрим, нестерпним членом громади, що вбачала свій ідеал у порядку й гармонії. Проте якраз завдяки своїй важкій, нестерпній вдачі він був у цьому маленькому, такому ясному і впорядкованому світі вічно живим ферментом, докором, попередженням і застереженням, спонукою до нових, сміливих, заборонених і зухвалих думок, неслухняною вівцею в отарі. І саме це, здається нам, і допомогло йому, незважаючи ні на що, здобути прихильність Кнехта. Безперечно, в Кнехтовому ставленні до нього завжди відігравало якусь роль співчуття, звертання нещасного, якому загрожує небезпека, до рицарських почуттів друга. Але цього було б замало, щоб підтримати їхні дружні стосунки після вступу Кнехта на посаду Магістра, коли життя його сповнилося по вінця новими обов'язками й відповідальною працею. Ми дотримуємося тієї думки, що в Кнехтовому житті Тегуляріус був такий самий необхідний і важливий, як Десиньйорі й отець Якоб з Маріафельса: він був, як і ті двоє, елементом, що вносив у його душу неспокій, відчиненим віконцем на нові краєвиди. В цьому дивному другові Кнехт, здається нам, відчув, а згодом і свідомо визнав представника певного типу, що тим часом існував тільки в образі цього єдиного провісника, а саме типу такого касталійця, в якого він може переродитися, коли нові знайомства й імпульси не відмолодять і не зміцнять Касталії. Тегуляріус, як більшість самітних геніїв, був саме провісником. Він, власне, жив у Касталії, якої ще не було, але якою вона могла стати завтра: ще дужче відгородженою від світу, внутрішньо виродженою, оскільки мораль Ордену застаріє і втратить свою силу, маленькою провінцією, де ще будуть можливі найвищі злети духу і найглибші самозречення в ім'я високих вартостей, але де виплекана, рафінована духовність не матиме вже перед собою ніякої іншої мети, крім милування своєю віртуозністю. Для Кнехта Тегуляріус був одночасно втіленням найвищих спроможностей Касталії і грізною провістю її майбутньої деморалізації і загибелі. То була радість і диво, що існував такий Фріц. Але треба було не дати Касталії перетворитися в ілюзорний світ, заселений самими тегуляріусами. Небезпека, що до цього дійде, була ще далеко, проте вона існувала. Досить Касталії, якою її знав Кнехт, ще трохи вище звести мури своєї аристократичної відокремленості, досить тільки трохи похитнутися дисципліні Ордену, занепасти ієрархічній моралі, і Тегуляріус перестане бути дивакуватим винятком, а обернеться в представника виродженої, приреченої на загибель Касталії. Це найважливіше своє відкриття, яке найдужче тривожило його, — усвідомлення можливості, навіть початку такого занепаду чи бодай схильності до нього, — Магістр Кнехт, мабуть, зробив би багато пізніше або й зовсім не зробив би, якби поряд із ним не жив цей касталієць майбутнього, що його він знав як себе самого; для чуйного інтелекту Кнехта це був симптом і застережний сигнал, як для розумного лікаря перший хворий, вражений не відомою ще недугою. А Фріц же був не пересічною людиною, це був аристократ, талант високої мірки. Якщо невідома ще недуга, вперше виявлена в Тегуляріуса, її провідника, пошириться і змінить обличчя Касталії, якщо Провінція і Орден колись виродяться, набудуть хворобливої форми, то майбутні касталійці не будуть навіть тегуляріусами, не матимуть його чудового хисту, його меланхолійної геніальності, його яскравого мистецького запалу, а в переважній більшості тільки його нестійку вдачу, його легковажність, брак дисцип1ліни й зацікавлення спільними справами. Кнехта не раз охоплювали ці похмурі видива й передчуття, і йому звичайно треба було великих зусиль, щоб побороти їх у собі то з допомогою медитації, то з допомогою ще завзятішої діяльності.
Саме випадок з Тегуляріусом може бути найкращим і найповчальнішим прикладом того, як Кнехт намагався подолати, не обминаючи їх, суперечливі, тяжкі, хворобливі явища, що траплялися йому на шляху. Без чуйної опіки й мудрого керівництва Кнехта його друг, що завжди перебував під загрозою, мабуть, не тільки рано загинув би, а й, крім того, став би причиною незчисленних порушень узвичаєного порядку, прикрих сутичок, яких у Селищі Гри вже й так не бракувало, відколи його зарахували до еліти гравців у бісер. Можна захоплюватися мистецтвом, з яким Магістр не тільки утримував свого друга в межах касталійських звичаїв і вимог, але й повертав його хист на службу Грі в бісер, тактом і терплячістю, спокійно витримуючи Фріцові примхи й дивацтва, невтомно промовляючи до кращих рис його натури, надихав його на ще більші досягнення, — то був чудовий взірець справді мудрого ставлення до людей. До речі, добре було б, якби хтось із наших істориків Гри в бісер узявся за дуже цікаве завдання, що, можливо, дало б дивовижні наслідки: уважно дослідив стилістичні особливості щорічних Ігор за час Кнехтового урядування, проаналізував кожну з цих солідних партій, які водночас яскріють чудесними формальними знахідками, досконалих, оригінальних за ритмом, а проте таких далеких від самозакоханої віртуозності партій, основний план і побудова яких, а також розподіл медитацій у них були духовним набутком самого Кнехта, а викінчення й технічне опрацювання самих деталей здебільшого належало його помічникові Тегуляріусу. Якби навіть ці Ігри загубилися чи їх забули, життя й діяльність Кнехта зберегли б для нащадків свою притягальну силу, завжди були б для них чудовим взірцем. Але, на наше щастя, вони не загубилися, вони записані й зберігаються, як усі офіційні Ігри, не лежать мертві в архіві, а й досі ще живуть, їх передають з покоління в покоління, на них навчаються студенти, вони стали улюбленим джерелом прикладів для багатьох курсів і семінарів Гри. І разом з ними живе пам'ять і про того помічника, який інакше давно б канув у безвість або лишився б у згадках тільки як химерна постать минулого, що десь зринає в кількох анекдотах. Так Кнехт, зумівши всетаки знайти місце й поле діяльності для свого друга Фріца, що ніяк не хотів іти в ногу з громадою, зробив чималий внесок у духовну скарбницю Вальдцеля і в його історію, а одночасно забезпечив тривале існування образу цього друга в пам'яті майбутніх поколінь. Нагадаємо принагідно, що, намагаючись допомогти Фріцові, великий вихователь чітко усвідомлював, чим він найдужче досягав свого впливу. Найбільше йому допомагало те, що друг любив його й захоплювався ним. Ця любов і захоплення, це схиляння перед його сильною, гармонійною особистістю, перед його вищістю було вже добре відоме Кнехтові, він помічав його не тільки у Фріца, а і в багатьох своїх колег та учнів, і той авторитет, яким він користувався серед стількох людей, ту владу, яку він, незважаючи на свою Доброту й привітність, мав над ними, завжди можна було пояснити скоріше цими почуттями до нього, ніж його високою посадою, Він дуже добре відчував, як можна подіяти на людину, ласкаво озвавшись до неї чи похваливши її або ж, навпаки, відвернувшись від неї, зовсім не помічаючи її. Один із його найпильніших учнів через багато років розповідав, що Кнехт якось цілий тиждень не звертався до нього на лекціях і на семінарі жодним словом, наче не бачив його, дивився на нього, як на порожнє місце, і це була найтяжча і найдійовіша кара, яку він дістав за всі свої студентські роки.
Ми вважали за необхідне навести ці свої міркування, кинути погляд назад, щоб читачеві нашого біографічного нарису легше було зрозуміти обидві полярні тенденції в душі Кнехта і щоб він, дійшовши до найвищої вершини в цьому життєписі, готовий був сприйняти і його останній етап. Дві основні тенденції, чи два полюси в цьому житті, його Інь та Ян, були ось які: тенденція до постійності, до вірності, до самовідданого служіння ієрархії, а з другого боку — тенденція до "пробудження", до руху вперед, до осягнення й зрозуміння дійсності. Для благочестивого, готового служити Йозефа Кнехта Орден, Касталія і Гра в бісер були чимось священним, неперехідною вартістю, а для пробудженого ясновидця, що поривався вперед, вони, незважаючи на свою безперечну вартість, були змінними в своїй життєвій формі явищами, які свого часу виникли, вибороли право на існування і які можуть постаріти, стати безплідними й занепасти, і хоч ідея, що лежала в їхній основі, лишалася для Кнехта недоторканною, священною, теперішній їхній стан здавався йому ненадійним, підлягав критиці. Кнехт служив духовній громаді, силою і сенсом якої захоплювався, але в її схильності вважати себе за самоціль, забувати про своє завдання вкладати частку праці в загальнонародну й загальнолюдську справу і, нарешті, в її ефектній відокремленості від світу, яка, проте, дедалі більше прирікала її на безплідність, вбачав велику небезпеку. Цю небезпеку він невиразно відчував ще замолоду, коли так довго не міг зважитись цілком присвятити себе Грі в бісер, потім усе дужче усвідомлював під час дискусії з ченцями, а особливо з отцем Якобом, хоч як мужньо боронив від них Касталію, а відколи він знов повернувся до Вальдцеля й став Магістром, то почав уже бачити її незаперечні симптоми — вони виявлялися в сумлінній, але далекій від дійсності, суто формальній праці багатьох установ і його власних службовців, в гордовитому хизуванні своїм високим фаховим рівнем вальдцельських репетиторів і, не в останню чергу, в зворушливій, але моторошній постаті його друга Тегуляріуса. Після першого, тяжкого року перебування на посаді Магістра, коли йому не вдавалося урвати ні хвилини на своє приватне життя, він знов заглибився в історичні студії і аж тоді тверезим оком глянув на історію Касталії. Наслідки були невтішні: він переконався, що становище Провінції не таке, як вона в своїй зарозумілості уявляла собі, а саме, що її стосунки з зовнішнім світом, її вплив на життя, політику, освіту в країні за останні десятиріччя Поступово зменшився. Щоправда, Провінція ще й далі постачала країні добрих учителів і мала авторитет в усіх галузях науки, Виховна Колегія, коли в парламенті ставилося питання про школи й народну освіту, ще казала своє вагоме слово, але робилося це якось машинально, немов за звичкою. Дедалі рідше і з меншим запалом молоді касталійці з різних груп еліти добровільно зголошувалися працювати в школах extra muros1, дедалі рідше влада й окремі люди в країні просили поради в Касталії, тим часом як раніше її думку залюбки питали навіть у таких справах, як, наприклад, важливі судові процеси, й завжди дослухалися до неї.
