Щастя Ругонів - Золя Еміль

Перед тим вибив кулаком горішнє вікно в туалетній кімнаті, щоб подумали, наче він виліз у нього.

— Усе владнано, — сказала Фелісіта чоловікові, — напад буде опівночі. Тепер мені нікого не жаль. Хоч би їх усіх перестріляли. Як вони вчора паплюжили на вулиці наше ім'я!

— А ти ще вагалася з доброти душевної, — відповів П'єр, що голився. — Кожний зробив би так, аби був на нашому місці.

Цього ранку — була середа — він особливо уважно поставився до свого туалету. Сама жінка пригладила йому чуба й вив'язала краватку. Вона крутила його на всі боки, як хлопця, котрий збирається до школи на урочистий акт. Потім, коли чоловік був готовий, вона ще раз оглянула його й заявила, що він має дуже пристойний вигляд і матиме його, коли розіграються рішучі події. Справді, гладке бліде П'єрове обличчя мало вираз самоповаги й героїчної рішучості. Дружина провела його аж до дверей, подаючи йому свої останні поради; він не повинен губити свого мужнього вигляду, яка б паніка не охопила, всіх; треба замкнути брами ще міцніше, щоб усе місто, замкнене в своїх мурах, тремтіло з жаху; найкраще, коли виявиться, що один Ругон ладний був накласти головою, боронячи лад. Та й днина! Ругони ще досі говорять про неї як про рішучу й славетну битву. П'єр попрямував просто до мерії, не бентежачись ні поглядів, ні слів, схоплених на льоту. Вступивши до мерії, він улаштувався там велично, як людина, котра твердо постановила не покидати більше цього місця. Пану Рудьє він послав коротку записку, повідомляючи його, що він знову переймає владу до своїх рук. "Пильнуйте брами, — писав він, знаючи, що ці рядки згодом стануть відомі всьому громадянству, — а я пильнуватиму внутрішній порядок. Я примушу шанувати власність і особу. В час, коли розпалюються й гуляють погані пристрасті, добрі громадяни повинні всіма силами приборкати їх, хоча й важачи власним життям". Стиль та орфографічні помилки надавали універсалу героїчного відтінку. До мерії не прибув жоден із членів тимчасової комісії. Найревніші прибічники, навіть серед них Грану, розсудливо відсиджувалися вдома. З усієї комісії, що її члени розвіялися під крижаним подихом паніки, тільки один Ругон залишався на посту — в фотелі голови. Він не уважав навіть за потрібне надіслати їм оповістки. Сам він на місці — і цього досить. Виявлену ним високу громадянську доблесть місцевий часопис згодом оспівав такими словами: "Він поєднував у собі мужність з самовідданим виконавством".

Цілий ранок П'єр мозолив усім очі, то заходячи, то виходячи з мерії. Він був сам-один у цьому величезному порожньому будинкові, де в високих залах лунко відтупувалися його кроки. Усі двері було повідчиняно. Він розгулював серед цієї пустелі, голова без радників, так перейнятий поважністю своєї місії, що швейцар, зустрічаючи його в коридорах, щоразу здивовано і шанобливо вклонявся йому. П'єр показувався в усіх вікнах й, незважаючи на великий холод, кілька разів виходив на балкон з паками листів у руках, наче людина, поглинута справами в очікуванні важливих повідомлень.

Опівдні він почав обходити місто, провідав усі варти, попередив про можливий напад, дав зрозуміти, що бунтарі близько, але що він сподівається на хоробрість молодців національної гвардії, бо коли цього треба буде, всі вони повинні померти, захищаючи справедливу справу. І коли повертався П'єр з цього обходу, тихо, поважно, ходою героя, готового пожертвувати собою для добра батьківщини, він помітив, що його зустрічає поспільний подив. На проспекті Совер дрібні рантьє, ці невиправні гуляки, яким ніяка катастрофа не могла стати на перешкоді грітися на сонечку в певні години, поглядали на нього безтямно, ніби не впізнаючи, ніби не вірячи, щоб один із них, колишній торгівець олією, наважується чинити опір цілій армії.

У місті страх дійшов до межі. Кожну хвилину чекали на бунтарів. Звістка про втечу Макара викликала найлиховісніші гадки. Стверджували, що його визволив один з його червоних друзів і що він причаївся в чеканні ночі, щоб кинутися на мешканців і пустити червоного півня з чотирьох кінців міста. Пласан, зачинений наглухо, наче монастир, у нестямі вигадував нові страхіття. Республіканці, дивлячись на поважну Ругонову постать, трохи замислились. Що ж до нового міста, адвокатів та відставних комерсантів, котрі напередодні так ганьбили жовтий салон, то сьогодні вони були такі здивовані, що не насмілювалися більше виступати одверто проти людини такої відваги. На їхню думку, нерозумно було так дратувати переможців — це марне геройство тільки накличе на Пласан більше лиха. Потім, так о третій годині, вони послали до нього депутацію. П'єр, що палав бажанням показати свою доблесть перед своїми співгромадянами, навіть і не сподівався на таку гарну нагоду. Він напушисто розводився. Голова тимчасової комісії прийняв депутацію нового міста в кабінеті пана мера. Делегати, віддавши належне патріотизмові Ругона, благали його кинути й думати про можливість опору. Але П'єр поважно заговорив про обов'язок, батьківщину, лад, волю й про інші високі речі. А втім, він нікого не силує брати з нього приклад, він просто робить те, що йому наказує його сумління й серце.

— Ви бачите, панове, я сам, — казав він, кінчаючи свою промову, — я беру на себе всю відповідальність, щоб тільки я був винний і ніхто з моїх колег не був скомпрометований, і коли потрібна жертва, я офірую себе від усього свого серця, я бажаю ціною свого життя врятувати життя своїх співгромадян.

Один нотар, найрозумніша з усієї делегації голова, зауважив йому, що він іде на певну смерть.

— Знаю, — підхопив Ругон поважно. — Я готовий!..

Всі перезирнулися. Слова "я готовий!" справили неабияке враження. Справді, він — хоробрий чоловік. Нотар заклинав його покликати до себе жандарів, але Ругон відповів, що кров солдатів дорогоцінна й що він дозволить проливати її лише в крайньому випадку. Схвильовані делегати повільно вийшли. Годиною пізніше весь Пласан визнав Ругона за героя, і тільки найполохливіші взивали його "старим йолопом".

Підвечір, на превеликий подив Ругона, до мерії прибіг Грану. Колишній торгівець мигдалем кинувся йому в обійми, взиваючи його великою людиною, і присягався, що хоче вмерти разом із ним. Славетне "я готовий!", переказане йому служницею зі слів зеленярки, викликало в нього вибух ентузіазму. В глибині душі цей полохун і блазень був наївною людиною. П'єр залишив Грану при собі, подумавши, що від нього, звичайно, не буде пуття. Його зворушила відданість Грану, й він дав собі слово попросити префекта прилюдно похвалити сердегу — хай інші буржуа, котрі так ганебно втекли, лопнуть від заздрості! І вони вдвох стали чекати на ніч у пустельній мерії.

Того самого часу Арістід у себе вдома схвильовано ходив по кімнаті. Стаття Вюйє його здивувала, а батькова поведінка й зовсім збила з пантелику. Він тільки що бачив його в вікні мерії, батько був у білій краватці, в чорному сурдуті, такий спокійний перед лицем близької небезпеки, що всі думки Арістіда перекрутилися в його бідолашній голові. Але ж повстанці вертають з перемогою — про це гомонить ціле місто. Арістіда опосіли сумніви: все це скидається на якийсь лиховісний фарс! Не насмілюючись сам піти до батьків, він послав до них свою жінку. Повернувшись, Анжела сказала йому своїм протяглим голосом:

— Ненька чекає на тебе. Вона зовсім не гнівається, але мені, здається, що вона глузує з тебе. Вона повторила мені кілька разів, що ти можеш знову сховати свою пов'язку в кишеню.

Арістіда це страшенно образило. Проте він побіг на вулицю Бан, готовий принижено просити ласки. Мати зустріла його зневажливим сміхом.

— А, мій сердечний Хлопчику, — сказала вона, — ти й справді пошився в дурні!

— Хіба що можна дізнатися в такій дірці, як Пласан! — прикро вигукнув він. — Слово честі, я тут зовсім утратив глузд. Жодної звістки, і всі довкола тремтять. А все тому, що замкнулися в цих клятих мурах… Ох! Чому я тоді не поїхав з Еженом до Парижа!

Потім, побачивши, що Фелісіта й далі сміється, гірко додав:

— Ви погано ставитеся до мене, мамо… А мені ж бо дещо відомо. Брат повідомляв вас про всі політичні події, а ви хоч би раз подали мені добру пораду!

— Ти знаєш про це? — сказала серйозно й недовірливо Фелісіта. — Тим краще, тоді ти не такий дурний, як я гадала. Може, й ти розпечатуєш листи, як один наш знайомий?

— Ні, я підслухую під дверима, — відповів Арістід із чудовим апломбом.

Така відвертість сподобалася старій жінці. Вона посміхнулась і спитала вже трохи м'якше:

— Тоді чому ж ти, дурнику, не приєднався до нас раніш?

— Бачте, сказав збентежений молодий чоловік, — я не дуже вірив вам. Ви приймали в себе таких бевзів, як мій тесть, як Грану та інші. А потім мені не хотілося заходити надто далеко…

Він вагався, й знову в голосі його відчувся неспокій.

— А тепер принаймні ви певні в успіхові перевороту?

— Я? — вигукнула Фелісіта, ображена сумнівами сина. — Але я ні в чому не певна.

— Але ж ви звеліли мені зняти пов'язку?

— Так, бо всі люди сміються з тебе.

Арістід став наче вкопаний і втопив нерухомо очі в червоно-жовті шпалери, ніби уважно розглядаючи на них квітки. Матері, зрештою, набридло дивитися на синові вагання.

— Слухай, — сказала вона, — я повертаюся знову до своєї попередньої думки: ти таки справді нерозумний. А ще хочеш, щоб тобі читали Еженові листи. Але, бідолашний, своїм постійним ваганням ти попсував би всю справу. Ти ж усе вагаєшся.

— Я вагаюся! — перебив він, кинувши на матір ясний і холодний погляд. — Так добре ж. Ви ще не знаєте мене. Та я ладен підпалити місто, щоб погріти собі руки! Але ж зрозумійте й ви мене: я хочу йти тільки вірним шляхом. Мені вже набридло їсти черствий хліб, я надумав обдурити фортуну, але гратиму тільки напевне.

Він промовив ці слова з такою впертістю, що мати пізнала голос власної крові в цьому жагучому пориванні до успіху. Вона пробурмотіла:

— У твого батька більше мужності.

— Так, я бачив його, — підхопив він з сміхом. — У нього вельми статечний вигляд. Просто Леонід при Фермопілах. Це ти, мамо, надихнула його?

І він весело, з рішучим жестом вигукнув:

— Гаразд! Я роблюся бонапартистом… Батько не з таких людей, щоб марно важити своїм життям.

— Це правда, — сказала мати, — зараз я нічого не можу сказати тобі, але завтра ти побачиш сам.

Арістід не настоював і пішов, запевнивши її, що незабаром вона ще пишатиметься ним.