Щастя Ругонів - Золя Еміль
За їхньої відсутності зник ще один член комісії. Залишилося вже тільки четверо. Ці пани втямкували зрештою, що смішно сидіти тут цілими годинами й, нічого не кажучи, дивитися на бліді обличчя один одного. До того ж вони дуже боялися, що їм доведеться ще й другу ніч провести на терасі в саду.
Ругон поважно заявив, що оскільки обставини не змінилися, немає рації постійно чергувати. Коли ж трапиться якась важлива подія, їх буде повідомлено. І, за одноголосною постановою ради, Ругон передав Рудьє всі адміністративні турботи. Безталанний Рудьє, що пригадав собі, як він був за національного гвардійця в Парижі при Луї-Філіппові, ревно охороняв Велику браму.
Похнюпивши носа, П'єр повертався додому, мов побитий собака, ховаючись у тіні будинків. Він почував, як зростає ворожнеча пласанців до нього, чув, як в окремих групах його ім'я вимовляють з гнівом та презирством. Він піднявся сходами, хитаючись, вмиваючись потом. Фелісіта зустріла його мовчки, з розпачливим обличчям, бо вона теж починала губити надію. Всі мрії її йшли за вітром. Подружжя сиділо тепер у жовтому салоні віч-на-віч. Похмурий зимовий день вигасав; він надавав якогось брудного відтінку цим жовтогарячого кольору шпалерам з великими розводами. Ніколи ще кімната не мала такого жалюгідного, брудного й нудного вигляду. Тепер вони були самі; їх уже не оточувала юрба прихильників, не засипала вітаннями. Одного дня було досить для того, щоб згубити їх, — саме тоді, коли вони вже святкували перемогу. Коли й завтра становище не зміниться, все пропало! Фелісіта ще вчора мріяла про Аустерліц, споглядаючи мотлох жовтого салону, а тепер, зорячи на похмуру й пустельну кімнату, їй спадало на думку прокляте Ватерлоо.
Чоловік усе ще мовчав, і вона несамохіть наблизилася до вікна, до того вікна, де вчора тішилася здоровленнями цілого міста. Внизу, на майдані, стояли гурти людей; помітивши, що голови всіх повертаються до їхнього будинку, Фелісіта зачинила віконниці, боячись якихось ворожих вихваток. Вона відчувала, що розмова точиться про цих.
У темряві до неї долітали голоси. Якийсь адвокат розводився тоном суціги, що конче виграє процес:
— Я вже вам казав: повстанці самі пішли, й вони, звичайно, не проситимуть у сорока одного захисника дозволу вернутися до міста. Сорок один! Бридня! А я був певен, що їх було принаймні двісті.
— Та ні ж, — казав гладкий купець, торгівець олією і завзятий політик, — їх, мабуть, не було й десяти, бо, зрештою, вони й не билися — марно шукали вранці крові. Я сам, кажу вам, ходив до мерії дивитися — двір був чистий, як долоня.
А один робітник, що боязко приєднався до гуртка, додав:
— Та й хитрощів не так багато вже треба, щоб захопити мерію. Навіть двері були незамкнені.
Гучний регіт зустрів цю фразу, і робітник, підбадьорившись, провадив:
— Хто ж не знає, що таке Ругони? Невелика цяця!
Ця насмішка вразила Фелісіту в саме серце. Невдячність народу її обурювала, шматувала їй серце, бо, зрештою, вона сама починала вірити в місію Ругонів. Вона покликала свого чоловіка: хай дізнається, яка непостійна юрба.
— А оте дзеркало, — провадив адвокат, — скільки галасу наробили вони з цим розбитим дзеркалом! Ви знаєте, Ругон здатний був зумисне стрельнути, щоб примусити всіх повірити в битву.
П'єр ледве не скрикнув з болю. Як! Вони не вірять навіть у дзеркало! Незабаром почнуть стверджувати, що він і не чув, як повз його вухо продзижчала куля! Легенду про Ругонів забудеться, й слава їхня загине. Але це ще був не кінець його стражданням. Натовп на майдані озвірився проти нього з таким запалом, з яким напередодні вітав його оплесками. Один старий шаповал, років сімдесяти, мешканець передмістя, почав копирсатися в минулому Ругонів. Він не міг сказати чогось певного й точного, бо пам'ять йому вже зраджувала, про садибу Фуків, Аделаїду та її любощі з контрабандистом, але й сказаного було досить, щоб дати повну волю язикам злосливих плетунів. Гурти об'єдналися; слова "наволоч, злодії, безсоромні інтригани" долітали до вікна, а П'єр та Фелісіта, стоячи за віконницями, слухали, не тямлячись зі страху й гніву. На майдані договорилися нарешті до того, що почали шкодувати за Макаром. Був то останній удар. Вчора він був за Брута, героя, що приносив в офіру батьківщині свого родича, сьогодні ж Ругон ставав негідним честолюбцем, здатним топтати рідного брата, щоб доскочити успіху.
— Ти чуєш? Чуєш? — бурмотів П'єр переривистим голосом. — Ох і мерзота! Вони нас доб'ють, тепер вже ми ніколи, ніколи не підведемося…
Розлючена Фелісіта тарабанила пальцями по шибі.
— Хай собі говорять, хай! — відповіла вона. — Коли ми візьмемо гору, то покажемо їм, де раки зимують. Я знаю, з якого боку повіяв вітер. Це новому місту зробилося заздрісно.
Вона вірно вгадала. Раптовий крах популярності Ругонів був справою адвокатів нового міста, роздратованих значенням, якого став набирати колишній торгівець олією, людина неписьменна, та й ще майже банкрут у минулому.
Квартал св. Марка в останні два дні наче вимер. Залишалися тільки старий квартал та нове місто. І от вони скористалися з паніки, щоб заплямувати жовтий салон в очах комерсантів та робітників. Рудьє та Грану — чудові люди, шановні громадяни, їх обдурили ці інтригани Ругони. Нічого, їм відкриють очі. Чи не краще було б на місці цього товстуна без шеляга в кишені посадити в фотель пана мера Ісидора Грану? Ці заздрісники вже обвинувачували Ругона за всі вжиті ним заходи під час його адміністративної діяльності, що тривала тільки добу. Не треба було залишати на місці колишню міську раду. Хіба не дурниця було замикати брами? Через дурість Ругона п'ять членів комісії схопили запалення легенів на терасі графського готелю. І кінця-краю не було цим обвинуваченням; навіть республіканці підвели голову. Ходили чутки, що робітники з передмістя збираються захопити мерію. Реакція конала.
П'єр, бачачи, як гинуть його надії, почав розмірковувати, на чию підтримку можна ще сподіватися.
— А, здається, Арістід лагодився прийти до нас миритися сьогодні ввечері? — сказав він.
— Так, — відповіла Фелісіта, — він обіцяв написати гарну статтю, "Вісник" так і не вийшов.
В цій хвилі чоловік перебив їй мову, кажучи:
— Еге! Глянь, чи не він ото виходить з підпрефектури?
Старій жінці досить було тільки одного погляду.
— Він знову надів пов'язку! — крикнула вона.
Справді, Арістід знову перев'язав руку. Імперія похитнулася, Республіка не тріумфує, і він передбачливо поклав собі тим часом вернутися до ролі інваліда. Він похмуро перейшов майдан, навіть не підвівши голови. Потім, очевидно, почувши з гурту небезпечні й компрометуючі слова, Арістід поквапився зникнути за рогом вулиці Бан.
— Бачиш, він і не подумав зайти до нас, — гірко сказала Фелісіта. — Вже по всьому. Навіть діти цураються нас…
Вона з серцем зачинила вікно, щоб більше нічого не бачити й не чути. Засвітивши лампу, чоловік і жінка сіли обідати. їли вони нехотя, залишаючи шматки по тарілках. Треба було якнайшвидше вжити якихось заходів. На ранок Пласан повинен бути біля їхніх ніг, повинен просити в них ласки, коли вони не хочуть назавжди розлучитися з мрією про багатство. Цілковита відсутність будь-яких повідомлень була єдиною причиною їхнього нудного вагання. Фелісіта своїм ясним розумом швидко це втямила. Коли б вони знали, які наслідки перевороту, вони або зухвало, попри все, розігрували б далі ролю визволителів, або ж, навпаки, постарались би швидше пустити в непам'ять програну партію. Але нічого певного вони не знали, вони втрачали тямку, вмивалися холодним потом, кладучи на карту всю свою будучину, в цілковитому невіданні подій.
— І ще цей паскудний Ежен нічого не пише! — викрикнув Ругон із розпачем, не помічаючи, що видає дружині таємницю свого листування.
Фелісіта прикинулась, ніби не чує. Але викрик чоловіка глибоко вразив її. Справді, чому Ежен нічого не пише батькові? Він так сумлінно його повідомляв весь час про успіхи бонапартистів… Не міг же він не попередити батька про перемогу або поразку принца Луї. З самої обачності йому треба б надіслати батькам таку новину. Якщо Ежен мовчить, значить, Республіка взяла гору і його запроторено разом із претендентом у Венсенську в'язницю. Фелісіта завмерла з жаху; мовчання сина відбирало в неї останню надію.
У цей мент принесли газету, ще зовсім свіжу.
— Як! — сказав П'єр, дуже здивований. — Вюйє таки випустив "Вісника"?
Він обідрав бандероль, прочитав про себе передовицю і, пополотнівши, упав у фотель.
— На читай, — сказав він, передаючи газету Фелісіті.
Це була чудесна стаття, просякнута безтямною злістю проти повстанців. Ніколи ще з пера не спливало стільки ненависті, брехні й мерзотної облудності. Вюйє починав з оповіді про вступ повстанського загону до Пласана. Правдивий шедевр! Тут були й "бандити", й "пики вішальників", і "покидьки каторги", що напали на Пласан, сп'янілі від горілки, сластолюбства й грабунків…". Він розводився про те, як вони "никали містом, лякаючи мирну людність дикими вигуками, в ненатлій жадобі гвалту і вбивств…". Сцени в мерії й арешт влади робилися страшною драмою. "Вони схопили за горло найшановніших громадян: мера, хороброго майора національної гвардії, поштмейстера, цього лагідного урядовця; негідники вінчали свої жертви терновими вінками, як Ісуса Христа, й плювали їм в обличчя". Рядки, присвячені Мієті та її червоній кереї, пройнято ліричним обуренням. Вюйє нарахував десять-двадцять дівчат, заплямованих кров'ю. "І хто не бачив серед цих чудищ повій, одягнених у червоне, які, може, качалися у крові мучеників, що їх забили ці розбійники в дорозі. Вони маяли прапорами й на перехрестях оддавалися соромним пестощам цілої юрби". І Вюйє додавав із сущо біблійним пафосом: "Республіці завжди товаришують проституція й убивство".
Така була перша частина статті.
Скінчивши свою оповідь, книгар патетично запитував: "Чи довго ще країна зазнаватиме сорому від цих диких звірів, що не шанували ні власності, ні особи?" Далі він кидав заклик до всіх хоробрих громадян, кажучи, що терпіти все це й далі — значить, надавати певності повстанцям, і тоді вони можуть прийти й вирвати "дочку з обіймів матері, жінку з чоловікових обіймів". Нарешті, після набожної заяви, що бог хоче знищення лиходіїв, стаття кінчалася таким закликом: "Кажуть, що ця мерзота знову під брамами нашого міста, то й що! Дружно візьмімось за рушниці й переб'ємо їх, мов собак.
