Щастя Ругонів - Золя Еміль

Сидячи сам у кабінеті пана Гарсоне, прислухаючись до глухого гомону натовпу, він дознавав якогось чудного почуття, що заважало йому вийти на балкон. Кров, що в неї він ступив, морозила йому ноги. Він питав себе, як збавити час до вечора. Приголомшений нічними подіями, він натужував свою тупу голову, придумуючи собі будь-яке заняття: наказ чи розпорядження, щоб хоч трохи розважитися. Але він уже нічого не тямив. Куди його штовхає Фелісіта? Чи це вже кінець справі, чи треба ще вбивати людей? Страх охопив його. Жахливі сумніви стали турбувати душу; йому вже ввижалася переможна республіканська армія, що захопила місто, щоб помститись, коли раптом під самими вікнами мерії розлігся голосний крик: "Повстанці! Повстанці!" П'єр як ошпарений підскочив до вікна й, піднявши завіску, побачив, як натовп заметушився на майдані. Ніби вражений блискавкою, він раптом побачив себе зубожілим, пограбованим, убитим. Він прокляв свою жінку, прокляв ціле місто. Але в той час, коли він, як загнаний вовк, озирався навкруги, шукаючи виходу, в юрбі почулися оплески і радісні вигуки, шибки задзвеніли від переможного крику. Ругон наблизився до вікна: жінки махали хустками, чоловіки обіймалися; деякі бралися за руки й танцювали. Приголомшений, він стояв, мов прикутий, на місці, нічого не розуміючи, почуваючи тільки, що голова йому йде обертом. Величезний будинок ратуші, порожній, безмовний, наганяв йому страх.

Признаючись згодом у всьому Фелісіті, П'єр ніяк не міг сказати, скільки часу тривали ці муки. Він пригадував тільки, що шерех кроків, які збудили луну в просторих залах, вивів його з одубіння. Він сподівався побачити людей у блузах, озброєних косами та ломаками, але до кімнати ввійшли члени міської комісії, поштиві, в чорних сурдутах, з сяючими обличчями. Тут були всі. Почувши радісну звістку, вони всі, як один, раптом одужали. Грану кинувся в обійми свого дорогого голови.

— Солдати! — лебедів він. — Солдати!

Справді, до міста прибув загін солдатів на чолі з полковником Масоном та префектом департаменту Блеріо. Вгледівши з валів далеко на рівнині солдатів, пласанці спочатку подумали, що то бунтівники. Хвилювання Ругона було таке велике, що дві великі сльози скотилися йому по щоках. Він плакав, цей великий громадянин. Міська комісія з шанобливим захватом поглядала, як падають ці сльози. Але Грану кинувся знову на шию свого друга, гукаючи:

— Ох! Який же я щасливий!.. Ви знаєте, я відверта людина. Скажу правду, ми всі злякалися, всі, так же ж, панове? І тільки ви залишилися на висоті, ви були великий, мужній! Скільки треба було вам сили волі мати? Так! Я казав своїй жінці: "Ругон — великий чоловік! Він цілком заслуговує на орден!"

Тут усі пани стали говорити, що треба вийти назустріч префектові. Ругон, приголомшений, важко дихаючи, все ще не міг повірити в свій несподіваний тріумф; він тільки белькотав, мов дитина. Але скоро опанував себе й зійшов униз, поважно, з гідністю, як того вимагав цей урочистий випадок. На площі Ратуші комісію та її голову зустріли таким вибухом ентузіазму, що Ругон трохи знову не згубив своєї статечної постави. Його ім'я пронеслося в натовпі на цей раз у спілці з найпалкішими похвалами. Він чув, як уся людність повторювала слова Грану, величала його як героя, що зберіг до кінця мужність і не піддався паніці. Він рушив до площі Підпрефектури, де комісія зустріла префекта, дорогою тішачись з своєї популярності, слави, як закохана жінка, що, зрештою, задовольнила свої жадання.

Пан де Блеріо й полковник Масон увійшли в місто самі, залишивши військо на Ліонському шляху. Вони промарнували багато часу, оскільки їм не зразу пощастило визначити маршрут повстанців. А втім, вони вже знали, що ворохобники в Оршері. Вони збиралися затриматись у Пласані на якусь годину, щоб заспокоїти людність й оголосити жорстокий наказ про відібрання майна у повстанців і про смертну кару, що чекає всіх, кого заскочать із зброєю в руках. Полковник не міг стримати усмішки, коли комендант національної гвардії наказав відчинити Римську браму і розлігся страшний скрегіт заіржавілого заліза. Префекта й полковника супроводжував почесний караул національних гвардійців. Поки вони йшли проспектом Совер, Рудьє розповів усю епопею Ругона — про три дні паніки, що скінчилася останньої ночі блискучою перемогою. І коли обидва кортежі зійшлися, пан де Блеріо жваво підступив до голови комісії; він потиснув йому руку, поздоровив його й попросив врядувати далі, аж до повернення влади. Ругон чемно вклонився, а префект, дійшовши до дверей підпрефектури, де хотів трохи відпочити, заявив прилюдно, що не забуде в своєму рапорті згадати про його гідну й хоробру поведінку.

Незважаючи на холоднечу, всі мешканці з'юрмились біля вікон. Фелісіта, яка висунулася з вікна так, що мало не падала, аж зблідла від радості. Саме в цей час Арістід приніс їй число "Незалежного", в якому він рішуче висловився за переворот і вітав його як "зорю волі, нерозлучну з ладом". І тут же він делікатно натякнув на жовтий салон; визнаючи свої минулі помилки, він казав, що "молодь завжди самовпевнена", але що "великі громадяни не тратять марно слів, вони мовчки міркують, не звертаючи уваги на образи і виявляють себе героями в дні боротьби". Йому особливо була до вподоби ця фраза. І матір визнала, що статтю написано прегарно. Вона поцілувала улюбленого сина й посадила його праворуч од себе.

Маркіз де Карнаван, котрий також прийшов одвідати Фелісіту, втомлений своєю самотністю й охоплений палкою цікавістю, сперся на підвіконня ліворуч од неї.

Коли пан де Блеріо на площі подав Ругонові руку, Фелісіта аж заплакала.

— Дивись, дивись, — сказала вона Арістідові. — Він потис. Дивись, от він знову потискує…

І, глянувши на вікна, де видніли обличчя, вона додала:

— Як вони зляться! Глянь-бо на Перотову жінку — вона аж хустку свою кусає. А нотарева дочка, панна Масіко, і вся сім'я Брюне… Які фізії, га? Як повитягалися їм носи!.. Ага! Бісові діти, тепер наша черга!

Вона слідкувала за сценою, що відбувалася біля дверей підпрефектури, з захопленням, вона вся трепетала, як сп'яніла від спеки цикада. Вона тлумачила найменші жести, вигадувала слова, яких не могла почути, казала, що П'єр вклоняється з великою гідністю. На хвилю вона насупилася, коли префект озвався й до бідолашного Грану, що метушився біля нього, домагаючись похвали. Певно, пан де Блеріо уже чув сповідь про молоток, бо колишній торгівець мигдалем зашарівся, наче молода дівчина, й, очевидячки, відповів, що тільки виконав свій обов'язок. Але ще більше її розгнівила незвичайна добрість її чоловіка, що зазнайомив цих панів з Вюйє. Правда, Вюйє сам втерся поміж них, і Ругон був змушений назвати його.

— Бач! Який інтриган! — бурмотіла Фелісіта. — Він усюди пролізе… Мій бідний любий П'єр такий схвильований… А ось до нього щось говорить пан полковник. Що це він може йому говорити?

— Е, крихітко, — відповів маркіз із тонкою іронією, — він, певно, вихваляє його, що він так старанно позамикав брами.

— Мій батько врятував місто, — сухо сказав Арістід. — Хіба ви не бачили трупи, пане?

Де Карнаван не відповів нічого. Він навіть одійшов од вікна й сів у фотелі, хитаючи головою з виразом якоїсь огиди. Але префект уже пішов з площі. Ругон вдерся до кімнати й кинувся жінці на шию.

— А, моя мила! — бурмотів він.

Він більше нічого не міг сказати. Фелісіта примусила його поцілувати Арістіда й розповіла про чудову статтю в "Незалежному". П'єр ладен був розцілувати навіть маркіза — такий він був зворушений. Але жінка відвела його набік і віддала йому листа від Ежена, якого вона знову поклала в конверт. Вона вдавала, що його тільки що принесли. Прочитавши листа, П'єр урочисто простяг його Фелісіті.

— Ти чарівниця! — сказав він, сміючися. — Ти ж усе наперед відгадала. А яких би дурниць наробив я без тебе! Ні, ми надалі спільно з тобою будемо влаштовувати всі наші справи. Поцілуй мене, моя розумнице!

Він пригорнув її, а вона тим часом обмінялася з маркізом тонкою посмішкою.

VII

Військо вернулося до Пласана тільки в неділю, третього дня після Сен-Рурської різанини. Префект та полковник, що їх пан Гарсоне закликав до обіду, ввійшли в місто самі. Солдати ж, обійшовши мур, розташувалися в передмісті, на дорозі, що вела в Ніццу. Смеркало, по небу, ще зранку вкритому хмарами, пробігали якісь дивні жовтуваті виблиски, що освітлювали місто примарним сяйвом того мідяного відтінку, який іноді буває під час бурі. Мешканці зустрічали військо боязко: ці скривавлені, потомлені солдати, що мовчки простували каламутним присмерком, жахали чистеньких буржуа з проспекту. І ці пани несамохіть сахалися їх і передавали пошепки один одному страшні новини про розстріли, про дикі утиски, що пам'ять про них надовго заховалася в країні. Вслід за державним переворотом прийшов терор, лютий, нещадний терор, і кілька довгих місяців ввесь Південь тремтів од страху. Пласан, що боявся й ненавидів повстанців, першого разу зустрів військо захопленими криками, але нині, бачивши грізні батальйони, готові стріляти з першої команди, — всі, навіть рантьє, навіть нотарі нового міста, занепокоєно питали самих себе, чи нема й за ними якихось політичних гріхів, за які їх можуть порозстрілювати.

Представники влади приїхали ще напередодні в двох візках, найнятих у Сен-Рурі. Їхнє несподіване прибуття не мало нічого урочистого. Ругон без особливого жалю повернув мерові його фотель. Його ставку було вже виграно, і він нетерпляче ждав з Парижа нагороди за свою громадянську доблесть. У неділю прийшов лист від Ежена, що його чекали не раніше понеділка. Фелісіта потурбувалася ще в четвер надіслати синові вечірній випуск "Вісника" й "Незалежного", де оповідалося про нічну битву й прибуття префекта. Ежен надіслав відповідь зі зворотною поштою; наказ про призначення батька на посаду митника вже на підписі; крім того, писав він, йому нетерпеливиться повідомити їм приємну новину: він тільки що виклопотав для батька орден Почесного легіону. Фелісіта заплакала. Чоловік дістане орден! Її погорді мрії ніколи не сягали так далеко. Ругон, блідий від радості, заявив, що з цієї нагоди треба сьогодні ж дати урочистий обід. Він уже не лічив грошей, він ладен був шпурляти в юрбу з обох вікон жовтого салону останні монети в сто су, щоб одсвяткувати цей великий день.

— Послухай, — сказав він жінці, — ти поклич Сікардо, він давно вже мозолить мені очі своєю орденською стрічкою.