Опір путінському режиму - Браудер Білл

Всупереч отруєнню і моїм спробам відговорити його, він, як і раніше, проводить більшу частину часу в Росії, борючись за свободу та демократію у своїй країні. На початку 2017 року його знову отруїли, і його знову врятував той самий лікар, Денис Проценко.

У звіті за 2021 рік агентство "Беллінґкет" (Bellingcat), що базується в Лондоні та займається розслідуваннями за допомогою аналізу даних із відкритих джерел, виявило чотирьох співробітників ФСБ, які стояли за отруєннями Володимира. Двоє з них стежили за ним у Казані в травні 2015-го. Вони були причетні до отруєння інших російських дисидентів й опозиціонерів, зокрема й Олексія Навального.

Вдова Сергія Магнітського Наталя та його син Микита завжди в моїх думках, хоча я мало згадував про них у цій книзі.

З моменту загибелі Сергія я заприсягся не лише добитися справедливості, а й подбати про його родину. З першого дня я хотів витягнути Наташу та Микиту з Росії. Микитці тоді було вісім. Я знав, що залишатися там їм було небезпечно, і відчував, що зможу краще подбати про них, якщо вони будуть поруч з нами.

Але Наталя була сповнена рішучості залишитися. Вона вважала, що Микиті буде краще у Росії. Коли Сергія не стало, вона зверталася до лікарів та психотерапевтів за порадою, як допомогти Микитці пережити цю страшну травму. Всі говорили одне — дитині потрібна стабільна ситуація. Але забрати Микитку і переїхати до Лондона, де в них не було ані рідних, ані будинку, ані школи, до якої він звик, опинитися без мови в незнайомому культурному середовищі, було прямою протилежністю тих стабільних обставин, яких потребував Микита. І все ж таки з часом стало зрозуміло, що її рішення залишитися в Росії було помилкою. Що активніше ми викривали людей, які стояли за вбивством Сергія та аферою з 230 мільйонами доларів, то активніше влада шукала об'єкт для помсти, і, природно, у Росії Наташа стала їхньою головною мішенню.

17 серпня 2011 року у двері Наталчиної квартири подзвонили. Вона була на кухні, прибирала після сніданку. Микитка вже був у школі. На порозі стояв листоноша з телеграмою. Вона розписалася в отриманні. Це була повістка з МВС Росії про виклик на допит. В останньому параграфі вказувалося: "У разі неявки у зазначений термін [...] вас можуть припровадити примусово".

Наталка впала на стілець, нерви здали, і її почало трясти. Їй наказали з'явитися на допит у кримінальній справі, яку порушили проти Сергія вже після його смерті.

Дізнавшись про це, я знову спробував умовити її поїхати, але марно. Її травма заважала їй бачити речі такими, якими вони є. Я не смів тиснути, наполягаючи на від'їзді, і мав дати їй час. Наперекір всім нашим побоюванням, 26 серпня 2011 року Наталка пішла до Слідчого департаменту МВС РФ, розташованого в центрі Москви, на розі Великої Нікітської та Газетного провулка. Підійшовши до будівлі, вона раптом зрозуміла, що вони з Сергієм багато-багато разів проходили повз цей будинок дорогою на концерти класичної музики в консерваторії. Слідчий департамент розміщувався в красивій блідо-жовтій будівлі XIX століття, і на ньому не було жодних вивісок.

Її адвокат уже прибув, і разом вони увійшли до будівлі. Черговий офіцер провів їх коридорами та вузькими сходами, повз закриті кабінети та складські приміщення. Нарешті вони дійшли до кімнати, де її збиралися допитувати. Там було кілька невеликих столів, що стояли один навпроти одного. Місця ледь вистачало для двох людей, а тут треба було розміститися Наталці, її адвокату, слідчому та спеціалісту-відеотехніку. Уздовж стіни навпроти замизканого вікна стояли шафи, і всюди валялися папки. На стіні висів торішній календар і під ним у рамці — Путін.

Слідчим, точніше, слідчою виявилася розповніла тітка середнього віку з фарбованим вогненно-рудим волоссям, яка чомусь нервувала не менше ніж Наталія. Зачитавши права, вона вручила Наталці дивний документ. Разом з адвокатом вони ознайомилися з ним: Наталці надавали статус "законного представника померлого обвинуваченого". Це була абсолютно безглузда, вигадана юридична конструкція, відсутня у російському законодавстві. Померлих людей не можна притягувати до відповідальності, тому їм не потрібен законний представник. Міністерство внутрішніх справ просто придумало це спеціально для Наталки.

Сидячи на незручній металевій табуретці, Наталка дістала підготовлену заздалегідь заяву і зачитала її, перш ніж тітка встигла відкрити рота. У ньому вона засудила посмертне переслідування Сергія і закінчила словами: "Продовження кримінального переслідування померлої людини протизаконне, нелюдське та аморальне, оскільки вона не може себе захищати... Я не відповідатиму на жодне запитання слідчого".

Тітка проігнорувала заяву та розпочала допит. Для початку вона зажадала назвати імена, адреси проживання, номери телефонів та інші дані всіх, хто був пов'язаний чи працював із Сергієм чи Наталкою.

Наталка дивилася на неї з кам'яним обличчям і не вимовляла жодного слова.

Далі слідча попросила Наталку визнати законність ведення кримінальної справи проти її мертвого чоловіка.

Знову тиша.

Те саме запитання, але по-іншому.

Тиша.

Бачачи, що батогом не виходить, тітка вирішила спробувати пряником, сказавши Наталці, що якщо та спів­працюватиме, то зможе зажадати від держави завданої їй шкоди. Ця розводка була смішною ще й тому, що держава нізащо не визнала б своєї провини у смерті її чоловіка, не кажучи вже про якусь компенсацію.

Та й насамкінець тітка прямо попросила Наталку визнати Сергія винним від свого імені у її "новому статусі".

Саме цього вони й вимагали. Якби вони змогли дотиснути Наталку і змусити її обмовити Сергія, то тоді, оголосивши його злочинцем, вони на тарілочці з блакитною облямівкою відправили б справу до суду, і все було б шите й крите! Справжні злочинці, які викрали 230 мільйонів доларів зі скарбниці, розгулюватимуть на волі.

Наталка нічого не відповіла. Так вона трималася всі 2 години 39 хвилин допиту, перш ніж тітка вирішила закінчити.

У той момент, коли вони з адвокатом зібралися йти, слідча підійшла до однієї з шаф і, витягнувши з неї папірець, поклала його перед ними на стіл. Це була нова повістка, в якій Наталці наказували з'явитися на допит 29 серпня, а фраза наприкінці стверджувала: "У разі неявки у вказаний термін [...] вас можуть припровадити примусово".

Наталка вийшла з будівлі, пообіцявши собі, що, попри погрози, вона ніколи не повернеться сюди.

Я знову намагався переконати її виїхати, та не міг збагнути, чому вона відмовляється.

29 серпня вона залишилася вдома і чекала, коли за нею приїдуть менти, щоб "припровадити примусово". Але цього не сталося.

Протягом наступного року слідчі продовжували викликати її на допити, а вона продовжувала на них не ходити. Загалом її викликали ще шість разів, а в останній запросили для ознайомлення зі справою, для якої відвели вісім днів поспіль.

Кожна її відмова з'являтися там була пов'язана з ризиком "примусу", і тоді їй здавалося, що вона більше не побачить Микитку. Все, досить! Її арешт годі було порівняти з будь-яким стресом для сина під час переїзду до Лондона.

20 вересня 2012 року Наталка та Микита приземлилися в "Гітроу". Тепер вони були у безпеці, і ми могли оточити їх турботою.

Найперше, що ми зробили, — зайнялися пошуками гарної школи для Микити й знайшли її в графстві Суррей (передмістя Лондона). Його прийняли в Гемптон-Корт-Гаус. Потім ми винайняли для них квартиру в сусідньому Теддінгтоні. Микитка почав вчитися, а Наталка взялася до роботи в нашому офісі, допомагаючи нам з кампанією із просування закону Магнітського.

Почався процес їхнього лікування. Він був повільним, важким і довгим, але їхня психіка одужувала, і душа не кровоточила, як у Росії.

Микитка ріс і перетворювався з хлопчика на розважливу дорослу людину. Він чудово володів англійською і в поїздках до Америки та інших країн був перекладачем для мами та бабусі на всіх зустрічах із політиками та законодавцями. Він чудово навчався і закінчив школу з відзнакою, але головне — він став емпатичною, доброю і привабливою молодою людиною, і ми ним пишалися.

Спостерігаючи за його успіхами, я дуже хотів, щоб він продовжив навчання в одному з університетів Ліги плюща. Враховуючи його унікальну історію та чудові оцінки, він мав усі шанси на вступ. Я думав про те, як пишався б сином Сергій, якби той закінчив Гарвард або Принстон, тому й вирішив допомогти Микиті підкорити цю вершину.

У Лондоні ми знайшли найкращу консультантку з підготовки абітурієнтів до вступу до американського університету. Микита, Наталка та я регулярно зустрічалися з нею і заглиблювалися в тонкощі процесу вступу — від подання документів, позакласних занять, підготовки обов'язкового есе до складання додаткових іспитів та іншого, іншого, іншого.

І хоча я не був його батьком, але, як і багато батьків 17-річних підлітків-медалістів, став одержимим цим процесом. Наближався термін подання документів, і ми домовилися з Іваном та Вадимом зустрітися всім разом в офісі, щоб обговорити есе Микити. Всі мізки нашої фірми були зібрані докупи для штурму цієї нової для нас висоти.

Приїхав Микита, але мені здалося, що його щось бентежило, і перед початком нашого мозкового штурму він попросив мене вислухати його наодинці.

У нашій невеликій переговорній він сказав:

— Білле, дякую вам за все, але... мені дуже важливо зробити все самотужки.

— Що саме?

Він витримав паузу і продовжив:

— Я не дуже хочу вступати до Гарварду чи Принстону.

Це було неочікувано. Я чомусь ніколи не думав про те, чи хоче він цього.

— До-о-обре, — ще пропускаючи через себе цю новину, протягнув я. — А що натомість тоді?

— Мене цікавить мистецтво.

— Я впевнений, що ти можеш займатися мистецтвом у Гарварді.

— Ні. Я вже вивчив усе. Я хочу вступити до інституту дизайну, ілюстрації та анімації. Саме це мене цікавить по-справжньому.

І в цей момент я усвідомив, що вся ця історія з Гарвардом і Принстоном була скоріше моїм хотінням, а не його бажанням. Звичайно, він повинен слідувати своєму внутрішньому голосу.

Я відчув, що Сергій у цей момент пишався б Микитою. Він був би щасливий від того, що Микита не побоявся відстояти свою думку й розповісти мені про це. Я теж був дуже гордий за нього.

Викинувши свої грандіозні плани з голови, я передав ініціативу до його рук, і він вступив до інституту своєї мрії.