Будденброки - Манн Томас
Але Том… той хоче цього. Я його наскрізь бачу! Знаєш, що він думає? А ось що: "За будь-кого! Якщо тільки він не останній негідник. Бо йдеться вже не про блискучу партію, а про те, щоб другим заміжжям хоч сяк-так виправити тодішню помилку". Отак він думає. І будь певна: як тільки Перманедер приїхав до нас, Том нишком зібрав про нього всі відомості, а що вони виявилися більш-менш задовільні, то це для нього справа вирішена… Том політик і знає, чого хоче. Хто витурив Христіана?.. Може, це занадто круте слово, Ідо, але так воно сталося. А чому? Тому, що Христіан ганьбив фірму й родину, і в Томових очах, Ідо, я роблю те саме, не словами і вчинками, а вже самим тим, що я розлучена жінка. Він хоче покласти цьому край і має слушність. Їй-богу, я не менше люблю його через це і сподіваюся, що він мені відплачує тим самим. Урешті, я всі ці роки тільки й мріяла знову почати життя, бо в матері мені нудно, – прости мені, господи, коли це гріх! Але мені ще тільки минув тридцятий, і я почуваю себе молодою. Люди не всі однакові, Ідо: ти в тридцять років уже посивіла, у вас це родинне, і твій дядько Праль, той, що помер від гикавки…
Тієї ночі вона ще висловила багато життєвих спостережень, кілька разів проказала: "Врешті, це має статися", – потім заснула і глибоко, солодко проспала п'ять годин.
Розділ шостий
Над містом висів туман, але пан Лонге, каретник з Йоганшсштрасе, на восьму годину сам приїхав на Менгштрасе великою критою каретою без бічних стінок і заявив:
– За годину вигляне сонечко.
На тому всі й заспокоїлись.
Пані Елізабет, Антонія, пан Перманедер, Еріка та Іда Юнгман поснідали разом і тепер, готові в дорогу, одне за одним збиралися внизу у переході, де мали зачекати на Герду й Томаса. Пані Грюнліх у кремовій сукні й атласній краватці, зав'язаній під самим підборіддям, хоч спала вона й не цілу ніч, виглядала чудово. Всі її сумніви й вагання, мабуть, уляглися, бо коли вона розмовляла з гостем, повільно застібаючи гудзики на тоненьких рукавичках, на обличчі в неї був написаний спокій, упевненість, майже врочистість… До неї повернувся настрій, добре відомий з колишніх часів. Почуття власної значущості, важливості вибору, перед яким вона опинилася, свідомість, що знову настав день, який зобов'язує її до великого чину в історії своєї родини, переповнювали її душу і змушували серце схвильовано налататися в грудях. Цієї ночі їй снилося те місце в родинних паперах, де вона думала написати про свої другі заручини, про подію, що мала стерти чорну пляму в тих аркушах, і Тоні нетерпляче й радісно чекала, коли з'явиться Том, щоб велично кивнути йому головою…
Нарешті прийшов консул з дружиною, трохи спізнившись, бо молода пані Будденброк не звикла так рано закінчувати свій туалет. Він був бадьорий і свіжий, у ясно-брунатному костюмі в дрібну кратку, з-під широких вилог якого видніли краї світлої жилетки. Очі його всміхнулися, коли він побачив незрівнянно поважне, сповнене гідності Тонине обличчя. Зате Герда, чия загадкова, трохи хвороблива врода дивно контрастувала із здорового красою зовиці, зовсім не мала святкового настрою. Мабуть, вона не виспалась. Густий фіалковий колір її сукні дуже своєрідно гармоніював з рудавим відтінком буйних кіс і ще дужче підкреслював матову білість шкіри; синюваті тіні в куточках близько посаджених карих очей здавалися сьогодні ще глибшими й темнішими… Вона холодно підставила свекрусі чоло для поцілунку, з ледь іронічним виразом подала руку панові Перманедеру, а коли пані Грюнліх, побачивши її, ляснула в долоні й голосно вигукнула: "О господи, Гердо, яка ти сьогодні гарна!" – відповіла їй тільки байдужою усмішкою.
Вона почувала глибоку відразу до таких заходів, як сьогоднішній, а надто влітку, та ще й у неділю. Гердині покої здебільшого були заслонені, сповнені присмерку, вона рідко виходила на вулицю, боялася сонця, святково одягнених міщан, запаху кави, пива й тютюну і понад усе в світі ненавиділа спеку й гармидер.
– Серце моє, – між іншим сказала вона Томасові, коли вирішено поїхати у Швартау й поснідати в ресторані "Під велетенським кущем", щоб мюнхенський гість познайомився трохи ще й з околицями їхнього старовинного міста, – ти ж бо знаєш, що господь створив мене для спокою і буднів… Такі люди, як я, не пристосовані до руху й перемін. Думаю, ви пробачите мені…
Вона б не вийшла за Тома заміж, якби не була впевнена, що в таких випадках він її зрозуміє і підтримає.
– Боже мій, звичайно, ти маєш слушність, Гердо. Здебільшого люди просто самі себе дурять, коли вважають, що на таких прогулянках можна розважитись… Але ж їдеш на них, бо не хочеш здаватися іншим та й собі самому диваком. Таке марнославство кожному властиве, правда ж? А то ще можуть подумати, що ти самітний і нещасний, і тоді тебе менше поважатимуть. Крім того, ще одне, люба Гердо… Всі ми маємо підставу упадати коло пана Перманедера. Я не сумніваюся, що ти розумієш становище. Є певна надія, і було б шкода, дуже шкода, якби вона не справдилась…
– Я тільки не розумію, серце моє, наскільки моя присутність… а втім, байдуже. Коли ти цього бажаєш, я поїду. Якось переживемо цю неприємність.
– Я буду тобі щиро вдячний…
Товариство вийшло надвір. Сонце й справді вже пробивалося крізь ранковий туман; святково гомоніли дзвони на Марийській церкві, повітря сповнював пташиний щебет. Візник скинув капелюха, і пані Елізабет з патріархальною доброзичливістю, що часом трохи бентежила Томаса, найщирішим тоном сказала йому:
– Доброго ранку, голубе! Ну, сідаймо, любі мої! Тепер годилося б слухати ранкову молитву, та сьогодні ми воздамо хвалу господові в наших серцях на вільному повітрі, правда, пане Перманедере?
– Щира правда, пані Будденброк.
І вони одне по одному почали підійматися двома бляшаними східцями й протискатися вузенькими дверцями на задку до великої, на десять місць, карети і вмощуватися на м'яких сидіннях, оббитих – безперечно на честь пана Перманедера – білою матерією в синю смужку. Потім хряснули дверці, пан Лонге ляснув язиком, почав вигукувати різні свої "но!" та "вйо!", дужі гніді рушили з місця, і карета покотилася вниз по Менгштрасе, вздовж Трави, повз Гольштінську браму, а далі звернула праворуч на гостинець, що вів у Швартау…
Лани, луки, гаї, садиби… Вони шукали в чимраз вищому, рідшому, блакитнішому тумані жайворонків, що без угаву видзвонювали свої пісні. Томас, з цигаркою в роті, пильно оглядався навкруги, коли вони поминали лан, засіяний озиминою, і пояснював панові Перманедеру, якого можна чекати врожаю. Торговця хмелем опанувало молодече завзяття. Зсунувши набакир зеленого тірольського капелюха, він пробував балансувати своєю палицею з величезною роговою ручкою, поставивши її на широку білу долоню або й на спідню губу, – ця штука, хоч вона йому жодного разу не вдавалася, викликала гучний захват у малої Еріки. Кілька разів він заявляв:
– Звісно, це не Цугшпітце[58], але трохи таки доведеться дряпатися вгору! Та й сонечко припікає. Гарну маємо забаву, бий його сила божа, правда ж, пані Грюнліх?
Тоді з великим запалом почав розповідати про мандри в гори з рюкзаком і альпштоком, за що пані Елізабет не раз винагороджувала його враженим: "Ото диво!" – а потім, ні сіло ні впало, почав щиро жалкували, що нема Христіана, бо чув, що той дуже веселий чоловік.
– Як коли, – мовив консул. – Але при такій нагоді, як нині, він справді незамінний. Сьогодні ми з вами попоїмо раків, пане Перманедере! – весело вигукнув він. – Раків і балтійських крабів! Ви вже куштували їх кілька разів у моєї матері, але в мого приятеля Дікмана, господаря ресторану "Під велетенським кущем", вони завжди найкращого гатунку. А горіхові тістечка, наші славетні горіхові тістечка! Чи слава про них іще не докотилася до берегів Ізара? Ну, та ви самі побачите.
Двічі або й тричі пані Грюнліх просила спинити карету, щоб нарвати придорожніх маків і волошок, і щоразу пан Перманедер палко запевняв, що хоче їй помогти, але все-таки не зважувався вилізти з карети, бо трохи боявся вузьких дверцят і ненадійних східців.
Еріка зустрічала радісним криком кожну ворону, а Іда Юнгман, що навіть за найкращої погоди одягалася в довгий, широкий дощовик і брала з собою парасольку, вторувала їй гучним реготом, трохи схожим на коняче іржання, бо як справжня вихователька вона не тільки підтримувала дитячий настрій, а й сприймала все як дитина. Герда, що не знала Іди з давніх-давен, як Будденброки, щоразу позирала на неї холодно й здивовано…
Почалося герцогство Ольденбурзьке. На обрії з'явилися букові ліси. Карета проторохтіла містечком, поминула ринковий майдан з криницею, знову виїхала в поле, перетнула міст через річку Ау і врешті спинилася перед двоповерховим рестораном "Під велетенським кущем". Він був розташований скраю рівної, подекуди порослої травою площини з піщаними доріжками й грядочками, як у селі. За площиною амфітеатром здіймався ліс. Тераси того амфітеатру були з'єднані між собою дуже простими сходами з оголеного коріння дерев і кам'яних брил; на кожній такій терасі між деревами розставлені були пофарбовані в білий колір столики, лавки й стільці.
Будденброки були аж ніяк не перші відвідувачі. Кілька дебелих дівчат і навіть один кельнер у засмальцьованому фраці швидко сновигали подвір'ям, розносячи холодні перекуски, лимонад, молоко й пиво нагору до столиків, коло яких – щоправда, досить далеко одна від одної – вже розташувалося кілька родив з дітьми.
Пан Дікман, господар ресторану, в жовтій шапочці, без піджака, сам підійшов до карети, щоб помогти гостям висісти; після того, як Лонге від'їхав убік, щоб розпрягти коней, пані Елізабет сказала:
– Ми спершу трохи пройдемося, голубе, а за годину чи за півтори хотіли б поснідати. Прошу вас, хай нам накриють нагорі… але не надто високо: може, десь на другій терасі…
– І вже постарайтеся, Дікмане, – додав консул. – Гість у нас дуже перебірливий…
Пан Перманедер запротестував:
– Та де! Пивце й кавалок сиру…
Пан Дікман нічого не зрозумів і почав швидко перераховувати:
– Все, що маємо, пане консул… Раки, краби, різні ковбаси, різний сир, різна копченина – вугор, лосось, осетр…
– Чудово, Дікмане, приготуйте, що самі знаєте. А крім того, ще шість склянок молока й кухоль пива – вгадав я, пане Перманедере, га?..
– Одне пиво, шість склянок молока… якого вам – солодкого, квасного чи, може, вершків або маслянки?..
– Три склянки солодкого і три маслянки.
