Все ясно (Повна ілюмінація) - Фоер Джонатан Сафран

— Мені здається, ти досконалий.

Я змінив дещо з одягу.

Це зайняло в тебе доволі багато часу.

Він кивнув на свою руку й далі вже тільки спостерігав, як її губки зі знаку питання перетворилися на маленький бантик, котрий одразу ж пришпилився до його щоки.

Подвійний Будинок пінився добре організованим стовпотворінням. Аж до останньої хвилини і навіть після останньої хвилини все ще розвішували драпування, заправляли салати, підтягували й підв'язували стрічечки, протирали канделябри, клали ліжники… Словом, все було надзвичайним.

Ох, молода, напевне, так пишається своєю мамцею.

Ой, ви знаєте, я завжди плачу на весіллях від розчулення, а на цьому так доведеться просто ридати.

Тут все просто надзвичайно! Просто надзвичайно!

Смагляві чорнявки в білих костюмчиках щойно почали розносити мисочки з курячим супом, як Менахем постукав виделкою об краєчок своєї склянки і сказав: Я б хотів зайняти хвильку вашої уваги. У кімнаті миттю стихло, всі піднялися — така вже була традиція: вставати, коли промовляє батько молодої, — а мій дід кутиком ока помітив, як рука кольору карамелі поставила перед ним його мисочку.

Кажуть, що часи змінюються. Кордони довкола нас прогинаються під тиском війни; місцини, які ми знали, відколи себе пам'ятаємо, набувають нових імен; дехто з наших улюблених синів відсутні на цій радісній оказії, бо служать зараз вірно нашій батьківщині; а щодо більш веселих новин — маємо повідомити, що за три місяці наша родина стане власниками першого у Трохимброді автомобіля! (Це повідомлення зустріли колективним сиком зачудування і, далі, оплесками.) Що ж, — сказав він, стаючи за молодими, щоби покласти одну руку на плече своєї дочки, а іншу — на плече мого діда, — дозвольте мені затримати цей момент — 18 червня 1941 року.

Дівчина— циганка не промовила жодного слова —навіть якщо вона ненавиділа Зосю, то не хотіла зруйнувати її весілля — але вона присунулася до мого діда зліва і взяла під столом його здорову руку у свої. (Можливо, вона навіть передала йому записку?)

Я замкну цю мить у медальйоні свого годинника й носитиму її на серці, — промовляв гордий батько, походжаючи залою зі своїм уже пустим кришталевим келихом, — я зберігатиму її вічно, бо ще ніколи у своєму житті не був таким щасливим, і навіть якщо далі я не зазнаю і половини того щастя, то все одно буду вдоволений — звісно, це не стосується майбутнього весілля моєї молодшої дочки. Справді, — провадив він, тлумлячи сміх, — навіть якщо більше таких моментів у мене в житті не буде, я не нарікатиму. Нехай ця мить ніколи не завершиться.

Мій дід стиснув під столом пальці Дівчини-циганки, наче кажучи: Ще не пізно. Ми все ще маємо час. Ми ще можемо втекти, залишити всіх, ніколи не озиратися назад, врятуватися самим. Вона відповіла на потиск, неначе промовила: Я тебе не пробачила.

Менахем намагався стримати сльози щастя: Будь ласка, підійміть зі мною свої пусті келихи. За мою дочку та мого нового сина, за дітей, яких вони народять, за дітей їхніх дітей. За життя!

Лехайм! — почулося від усіх столів.

Але не встиг батько молодої сісти, не встигли келихи гостей видати мелодійний дзенькіт, відбиваючи одне до одного блискітки усмішок надії, як до зали знову увірвався той нав'язливий протяг. Картки з іменами знову зняло у повітря, квіти знову полетіли на підлогу, обляпавши цього разу білі скатертини та коліна гостей. Жінки-циганки з прислуги кинулися все відчищати та ставити на місця, а мій дід прошепотів на вушко Зосі, котре, як він думав, було вушком Дівчини-циганки: Все буде добре.

А Дівчина-циганка, справжня Дівчина-циганка, і справді передала була моєму дідові записку, але під час всього того гармидеру цидулка випала йому з рук і її копали підлогою — спершу Ліббі, далі Ліста, Омелер, безіменний торговець рибою — її закинули аж під дальній кінець столу, де вона нарешті упокоїлася під перекинутою склянкою, і та склянка переховувала листочок у безпеці під своєю скляною спідницею аж до пізньої ночі, аж доки не прийшли циганки-прибиральниці і не змели записку (разом зі шматками їжі, які впали зі столу, землею з-під квітів та порохом) у великий паперовий пакет. Одна з циганок винесла той пакет і зоставила його на вулиці. Наступного ж ранку пакет забрав засуджений на прибирання громадських місць сміттяр Фейґель Б. Далі пакет вивезли в поле за річкою — саме те поле, яке незабаром стане місцем першої масової страти під Ковелем — і там його спалили разом з десятками інших пакетів, три чверті яких були наповнені уламками того великого весілля. Полум'я намагалося дістати до неба червоними та жовтими пальцями. Дим нависав над сусідніми полями просторим балдахіном, вдихаючи його, кашляли Віспи з Ардишту, бо ж кожен дим — особливий, і до нього треба звикати. Частину попелу після спалення внесли в ґрунт для кращої родючості. Решта залишків перший-ліпший дощ змив у Брід.

У записці писало: Змінись.

Перші вибухи, а далі — любов, 1941

Тої ночі мій дід уперше кохався зі своєю новою дружиною. Поки він виконував акт, яким за ці кілька літ оволодів так майстерно, то думав про Дівчину-циганку: зважував аргументи за те, щоби утекти з нею і покинути Трохимбрід, проти того факту, що повороту назад уже ніколи не буде. Він і справді любив свою сім'ю (принаймні, маму — це точно), тож роздумував, скільки часу пройде, перш ніж він серйозно почне сумувати за своїми домашніми? Сама думка про таке здавалася жахливою, та чи було справді щось, без чого він би не зміг обійтися? Його навідували огидні та, водночас, правдиві міркування: крім Дівчини-циганки та його матері всі на світі можуть померти, але він зможе з цим жити; жоден інший епізод його життя, окрім часу, проведеного з Дівчиною-циганкою та з матір'ю, не здавався йому важливим і вартим уваги. Тепер він стояв за крок від утрати половини всього того, що надавало його життю цінності.

(Любові нема. Її відчуваєш тільки, коли вона зникає.)

(А добро?)

(Не сміши мене.)

(Бог?)

(Якби Бог існував, то в Нього не треба було б вірити.)

"А Августина?" — спитав я.

"Я так надіявся, шо в неї можна вірити, — сказав він, але я помилявся".

"А може, не помилявся. Ми не змогли її знайти, але це не підказує нам, чи варто в неї вірити".

"А яка користь з того, чого не знайдеш?"

(Скажу тобі, Джонатан, шо в той момент розмови ми вже не були Алекс і Алекс, дід і внук. Це були зовсім різні люди, двоє різних людей, які могли дивитися одне одному в очі й говорити про речі, про які ніколи не говорили. Коли я слухав його, то слухав не Дєда, а когось іншого, кого ше не бачив раніше, але знав набагато краще, ніж свого Дєда. А чоловік, який слухав його — то теж був не я, це був хтось інший, хтось, кого я ніколи не стрічав, але знав ше краще за себе.)

"Розкажи мені більше", — сказав я.

"Більше?"

"Про Гершля".

"Він ніби був членом нашої сім'ї".

"Розкажи шо сталося? Шо з ним сталося?"

"З ним? З ним і зі мною. Зрозумій, це зі всіма сталося. Те, шо я не був євреєм, не означає, шо все те не сталося зі мною".

"Шо все те?"

"Тоді довелося вибирати, сподіватися, шо вибираєш менше з двох зол".

"Тоді довелося вибирати, — сказав я Джонатану, — сподіватися, що вибираєш менше з двох зол".

"І я обрав".

"І він обрав".

"Що він обрав?"

"Шо ти обрав?"

"Коли вони увійшли в наше місто…"

"У Колки?"

"Так, але йому не кажи — нема резону йому це казати".

"Ми можемо виїхати вранці".

"Ні".

"Можливо, так би було краще".

"Та нє, — сказав він, — моїх привидів там нема".

(А до тебе приходять привиди?)

(Ну, ясна річ, приходять.)

(І як вони з'являються?)

(Вони живуть на внутрішній стороні моїх повік.)

(Там само живуть і мої привиди.)

(То й до тебе приходять привиди?)

(Ну, ясна річ, приходять.)

(Але ти ж іше малий.)

(Я вже не малий.)

(Але ж ти ше навіть не любив.)

(Це ж мої привиди, це проміжки між закоханостями.)

"Ти би міг нам все це розказати, — почав я, — ти би міг відвезти нас туди, де сам колись жив, і де жила його баба".

"Нема потреби, — відповів він, — ці люди для мене нічого не значать".

А ще він думав про всіх тих удовиць, яких мав за останні сім років: про Ґолду Р. та прикриті дзеркала в її домі, про кров Лісти П., призначену не для нього. Думав про всіх своїх незайманок, котрі в сумі так нічого йому й не дали. Намагаючись розслабити нервово-напружене незаймане тіло своєї дружини на шлюбному ложі, думав про Брід, котра дослідила 613 видів смутку, про Янкеля з його ганебною рахівницею. Пояснюючи Зосі про те, що болітиме лише в цей перший раз, думав про Зосю, котру ледве чи знав, про її сестру, яка пообіцяла, що їх сьогоднішня пошлюбна пригода буде далеко не останньою. Думав про Трохимову легенду, і де може зараз бути його тіло, і звідки він узагалі взявся! Думав про Трохимів віз: крутяться у вирі змії білих стрічок, подерта вельветова рукавичка з розпростертими пальцями, монарша резолюція: "Волею, даною мені…"

А далі сталося щось надзвичайне. Будинок здригнувся з такою силою, що всі клопоти минулого дня видалися не більш як відрижкою малого дитинчати БУБУУМ! — поки що далеко. Далі ближче: БУ-БУУМ! БУ-БУУМ! Крізь щілини між дошками дверей, сповнюючи кімнату теплом і сяйвом вибухів німецьких бомб, котрі рвалися на найближчих пагорбах, полилося світло: БУ-БУУМ! Зося завила від жаху — від страху перед фізичним коханням, перед війною, емоціями любові та смерті — але мій дід, він сповнився коїтальною енергією великої сили, його прорвало — БУ-БУУУУУУУУУУУУУМ! БУ-БУУ-БУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУМ! БУ-БУ-БУ-БУ-БУ-БУ-БУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУМ! — і коли він зірвався з тверді людської цивілізованості, коли полетів у прірву безлад'юльтерного тваринного екстазу, коли зміг всього за кілька секунд підбити підсумок більш як 2700 непослідовних статевих актів, і наводнив Зосю тим, що стримувати більше не міг, і послав у всесвіт таку кількість сексуальної енергії, що якби її можна було перехопити і сконденсувати, замість того, щоби вона розвіялася геть, то німаки б не мали жодного шансу, він тоді лежав і думав, чому б одній з бомб не впасти зараз на їхнє шлюбне ложе, якраз поміж тремтливим тілом його жінки та його власним, і не покінчити з усім цим Трохимбродом. Проте коли він урешті вдарився об скелясте дно ущелини, коли через сім секунд бомбардування припинилося, а його голова схилилася на подушку, мокру від Зосиних сліз та вогку від його сімені, він зрозумів, що не помер, а закохався.

Тонкощі пам'яті, 1941

Так само, як перший оргазм мого діда не був призначений для Зосі, так і німецькі бомби мали знищити не Трохимбрід, а якийсь безіменний рубіж на пагорбах під Ровно.